Муса неголосно свиснув, сказав:
— Вони що там — поснули всі?
Ми наддали кроку, та раптом повгрузали в землю. На стежці лежав великий чорний собацюра, який і вухом не повів у наш бік. Він був мертвий.
Муса побіг. Ми з водієм кинулися вслід за ним. Я здогадався, що сталося, але ще не хотілося вірити. Муса на ходу вихопив десь із пазухи «пса»[31] і ногою відчинив вхідні двері. Тепер можна було не поспішати: уже трохи далі від порога навзнак лежав молодий хлопчина із здивованим обличчям, а калюжа крови під ним у присмерку теж видавалася фіолетовою.
Ще один труп звисав головою із крутих сходів, що вели на другий поверх. Тільки щетина на його щоках, мабуть, іще жила й продовжувала рости.
Поки Муса дивився на нього, я перескочив труп і вже був нагорі. У темному коридорчику між двома горішніми кімнатами долілиць лежала жінка в чорній жалобній хустині, наче оплакувала мертвих. Я вже без жодних пересторог відчинив двері до однієї кімнати, потім до другої. Ні там, ні там не було нікого. Крізь пройми дверей до коридорчика впливло фіолетове світло, я нахилився над жінкою і перевернув її обличчям догори. Тіло її ще не ствердло, але вже захололо.
Це, звичайно, була не Хеда. Я звів погляд на Мусу, який уже стояв поруч, — він так зціпив зуби, що ворухнулися його кам’яні вилиці.
Я відразу впізнав Хедину кімнату. Тут ще лишилося її дихання, запах її тіла, я ловив його ніздрями, як пес, що має взяти слід. Але щось мені заважало. Щось чаїлося в цьому повітрі геть невловиме, стихія, яка доторкнулася тільки до мого нутра.
— Саїде, — звернувся Муса до того, що лежав горілиць здивований. — Що я скажу твоїй матері?
Моєю втіхою було тільки те, що не я навів їх на Хеду. Її схопили до моєї появи на лісничівці, хоч, можливо, мій приїзд примусив когось поспішати.
— Не розумію… Нічого не розумію, — уже вкотре повторював Русланбек Гулієв після того, як ми повернулись на дачу і Муса забив йому памороки страшною звісткою. — Це справа рук фіскалів[32]. Але ж навіщо така жорстокість? Боже…
— Не знаю, чиїх рук це справа, але без своїх тут також не обійшлося, — сказав Муса.
— Кого це — своїх? — скинувся Русланбек. — Кого ти маєш на увазі?
— Чеченців, не нас же із вами.
— Я думаю, що це зробили кацапчі[33]. Чеченці викрали б її без крові,— сказав Русланбек. — І тоді ще можна було б сподіватись на викуп. А так… — Він знову схилив голову. — Нічого не розумію. Як вони могли дізнатися, де її шукати?
— Тому я й кажу, що тут замішані свої,— стояв на своєму Муса. — За гроші дехто піде на все.
— Ми маємо справу з людьми чинхойського тейпу, — сказав Русланбек. — Це неможливо.
— Можливо, — вперся Муса. — Справа тільки в сумі.
— Ти що, справді не віриш чинхойцям?
— Я вірю тільки Аллаху… І ще вам.
— Ну, годі,— не сприйняв Русланбек його лестощів. — Залиш нас удвох, поговоримо потім.
Муса ледь помітно вклонився і вийшов.
— Нічого не розумію… — Русланбек подивився на мене. — Ви щось можете сказати з цього приводу?
— Тільки те, що Хеду треба знайти.
— Де? — зробив він рачині очі. — У Таїланді[34] чи в Москві?
— Не має значення, — сказав я. — Земля маленька.
— І що ви пропонуєте?
— Поки що я чекаю ваших пропозицій.
— Боюсь, що вам доведеться повернутися самому. Прикро, але що зробиш? Обставини змінилися. — І раптом він затулив долонею очі і майже схлипнув. — Хедо, дівчинко наша, що я скажу її…
— Не бійтеся. Я сам не поїду.
— На що ви сподіваєтеся?
— На вас. Мені сказали, що на вас можна покластися. Хіба ні?
Русланбек знітився. Потім сказав:
— Ви стороння людина, пане… пане…
— Ґренуй, — підказав я.
— Пане Ґренуй… І багато чого не розумієте, що тут відбувається. Після… після Джохара все буде інакше. Навіть війна ця буде не такою. Люди змінюють не тільки свої обличчя пластичними операціями, але й міняють душі, імена, віру, переконання. Ви думаєте, я сам не знаю того, що казав тут Муса? Але…
— Але з того й почнемо, — сказав я.
— З чого?
— Ви зробите мені паспорт.
— Який паспорт?
— Громадянина Росії. Інґушетія ж, здається, поки що входить до складу Росії? Взавтра я сфотографуюся, а решту вам буде зробити нескладно, правда ж, Русланбек Ахметович?
— І що далі?
— Думаю, тим часом хоч щось та з’ясується. Якщо ви дуже захочете — дуже-дуже, то дещо ми знатимемо вже взавтра. Я передам через водія своє фото, і ви зробите мені «липу». Домовились?
— Ви шайтан, пане Ґренуй, — сказав він. — Але я вам теж не який-небудь шахрай, щоб займатися підробкою документів. Ви отримаєте справдешній паспорт зі справжньою печаткою Республіки Інґушетія. Виданий у паспортному столі.
— Я в цьому не сумнівався. А тепер нехай ваш водій підкине мене до ресторану «Рояль».
Ресторан уже зачинявся — було близько одинадцятої вечора, але я й не думав там розсідатися. Мені принесли з буфету шмат печеної яловичини, пляшку «Ахтамару», того-сього, все це гарненько запакували, і я прийшов до готелю, коли двері там також уже взяли на скобу.
— Ну ви й вечеряєте, — сказала франзоля. — Я думала, що вас затримали без документів.
— А що, у вас комендантська година?
— Майже. — Вона знов накинула на дверні ручки скобу.
— Не хвилюйтеся. Я подзвонив із пошти, і мені передадуть документи. А вечеряти… без вас я не міг. Зайдете? — я показав на пакунок.
— Ну що ви, я ж на роботі.
— Думаєте, хтось приб’ється вночі?
— Не думаю, але я тут не сама.
— Рито, — сказав я, зчитуючи її ім’я з беджика-візитівки на схвильованих грудях. — Так ви ніколи не дізнаєтеся, де ми з вами зустрічалися.
— Облиште, — сказала вона. — Цього ніколи не було.
Біля кутиків її очей зібралися «гусячі лапки» — Рита була старшою, ніж видалася мені спочатку.
— Я чекатиму на вас, — сказав я і пішов у свій номер.
У «люксі» все було на місці, сюди не заходила навіть прибиральниця. «Сміт і Вессон» спочивав у боковій кишені саквояжа.
Я сполоснув під краном готельну склянку і налив собі коньяку. Будь здоровий, пане Ґренуй, живи, поки живеться. Минуло трохи більше доби, як ти вилузався з літака в аеропорту Махачкали, а здається — місяць. І після всього, що ти побачив, пане Ґренуй, тебе ще тягне на жінок?
Так, саме після того… Саме після того, як я надивлюся на кров і розбризканий мозок, на білі кістки, що стирчать з понівечених трупів, мені хочеться жити. Не так, щоб дуже, але я не проти. Жінки — це все-таки найкращі і найвідкритіші істоти, в чиє єство ти можеш проникнути найглибше, в чиї груди ти й сам можеш підкинути своє зозулине яйце. І найстрашніше, що я бачив у цьому житті,— це коли в Конґо біля Мвенґи повстанці закопали живцем десятьох повій. Решта все дрібниці. Я люблю повій і якби був жінкою, то теж, либонь, став би повією. Але я чоловік і люблю воювати, бо це справжня чоловіча робота, за яку, крім усього, непогано платять. Це єдине місце, де я потрібний. Там я був ніким.
Коли вирвався з фільтраційного табору і дістався додому, то застав свого батька з мітлою в руках, він так само замітав подвір’я, і наша хата від того осіла в ще глибшу яму. Люди й далі не отримували зарплатні і ходили на роботу, а вечорами їм вимикали світло, щоб вони не могли читати, писати й малювати, щоб не дивилися телевізор і рано лягали спати, аби виспані йшли на роботу. І тільки я один цілими днями лежав у ліжку з котиком Барсиком і дивився у стелю, вслухався у Барсикове тепло, коли він калачиком скручувався у мене на грудях, і з жахом розумів, що це єдина істота, яку я люблю й поважаю і за образу якої можу вбити без’язикого смерда.
А вечорами я сидів потемки біля вікна, дивився, як батько мучиться з мітлою, що вже стерлася на дряпача, і чув на собі материні очі, чув, як вона безгучно плаче. Коли батько уже в темряві заходив у хату, казав: