Коли він упав навзнак і лежав нерухомо, як лисичка-сестричка, я лише підійшов і зірвав з нього чорну в’язану маску. Це була Ася.
4
Вона сиділа у ліжку, підтягнувши простистирадло до підборіддя, і на її обличчі не було вже ні страху, ні здивування, воно просто застигло в непроникній байдужості; навіть тоді, коли я ввімкнув світло, її очі не примружились бодай інстинктивно, як це завжди буває після темряви. Її не здивував навіть цей водяник, що невідь-звідки тут узявся в мокрім одіві і босий. Втім, на мені вже була легенька болоньєва куртка, яку я прихопив з чужого плеча не задля вдяганки, а тільки заради кишень — треба ж було кудись покласти подарунки для Сміта і Вессона.
— Хедо, я прийшов по тебе, — сказав я.
Бліде обличчя кольору молодого меду було незворушним.
— Хедо… Я той, хто мав забрати тебе ще на лісничівці. То не моя вина, що я запізнився.
Вона звела на мене сині очі, в яких стояла фіолетова відтінь.
— Зодягайся, у нас немає ані хвилини.
Я вийшов за двері, щоб вона мене не соромилася, однак з кімнати не долинуло жодного шурхоту, і тоді я знов ступив до її покою, відчинив шафу і, вхопивши якусь коротеньку трикотажну сукенку, натяг її на Хеду через голову. Я зодягав її, як сонну дитину, вона зовсім не пручалася, навпаки, моя безцеремонність трохи вивела Хеду з шоку, і коли я взяв її за руку, вона покірно пішла за мною.
Ми східцями спустилися вниз, перетнули хол, де, здавалося, під час грози билися навкулачки чорти, потім через темний саж, у якому міцно спав кнур, вийшли на балкон. Гроза була на замовлення: тепер вона вщухла, і тільки з даху ліниво спадали краплі. У небі де-не-де продзьобувалися зірки, поверхня озера ловила їх антрацитові відблиски.
Я стрибнув з низького балкона, простягнув руки назустріч Хеді, і на мить вона опинилася в моїх обіймах. Доторк її грудей до моїх долонь схвилював дужче, ніж там, у кімнаті, коли я похапцем натягував на неї сукенку. Звісно, те, чого не бачиш, завжди непокоїть гостріше.
Тепер, коли я опустив її на землю, Хеда сама вхопила мене за руку і так її стисла, що сумніву не було — вона також угледіла рибалку, що лежав долілиць на мокрому ґраніті. Дзвіночки на спінінґах висіли безгомінно, ніхто не тривожив його сну.
— Не бійся, — сказав я. — Сідай у човен.
Це був дуже завбачливий рибалка, він тримав човен напоготові з веслами, бо коли на гачок потрапляє дуже велика рибина, її краще брати з човна, а не підтягувати до берега, де вона швидше може зірватися.
Я не збрехав Андре Сіякові, коли сказав, що веслування і плавання у мене на першому місці. Кільканадцять помахів веслами вистачило для того, щоб цей зовсім неспортивний човник перетнув озеро, і коли він ткнувся носом у пісок, на тому боці, де стояло рибальське шале, видніла тільки жовта невиразна пляма.
А ось на пісочку і мої мешти, чекають свого господаря, як вірні пси. У чемності я перевершив самого себе: перед тим, як зайти в шале, роззувся.
Я подав Хеді руку, вона скочила із човна, і ми побігли до дротяної огорожі, яку моя дівчинка могла подолати лише в один спосіб — стати мені на плечі, потім ступити на вершечок металевого стовпа-рейки, до якого кріпилося полотно мережі, а вже звідти стрибнути на землю.
Коли я присів, вона мене зрозуміла. Це була дуже делікатна сцена: Хеда, щоб не впасти, стала на мої плечі навприсядки, і мене охопив той божевільний стан, коли після побоїщ особливо хочеться жити. Моя голова опинилася між її стегнами, я відчув дурманний аромат жіночого тіла, пах солодкої отрути, в стонадцять разів небезпечнішої за укус кобри; я тримав її за ступні на своїх плечах і поволі зводився на рівні, боячись похитнутися від запаморочення. Хеда також поволі випростовувалася, тримаючись за дротяні вічка, і коли стала у повен зріст, я напружено дивився на вершечок стовпа, куди вона мусила ступити впевнено і безпомильно, а бачив білу смужку трусиків між її ногами.
Я швидко, поки не заточився, відпустив її ступні, Хеда сягнула ногою на вузьке вістря стовпа, пружно відштовхнулася вгору й плигнула долу, але приземлилася зовсім невдало. Вона, як кішка, впала на чотири «лапки», та оскільки не була кішкою, розпростерлася на землі, коротка сукенка задерлася, оголивши її сідничку, і я вже не бачив Хеду в пітьмі, а тільки бачив білу плямину, бачив білу «серветку», що нею природа наділила диких козуль, розмістивши її вгорі між задніми ногами, трішечки нижче хвоста, для того, аби козулі, біжучи вночі, бачили одна одну за тією «серветкою».
То був маяк-оберіг, я думав, що ці маячки є тільки в диких козуль та ще, може, в оленів, й ось тепер така біла «серветка» кликала мене із пітьми, вказуючи дорогу.
Підтягнувшись на дротяній мережі, я за мить уже був біля Хеди, обережно її підвів.
— Ти не забилася?
— Ні,— вона всією собою прихилилась до мене. — Тільки здалося, що падаю в прірву. Зараз… зараз підемо.
Ще був час. Принаймні Сміт і Вессон повинні зберігати цілковитий спокій. Я впорався набагато швидше, ніж можна було сподіватися.
Після грози усе довкруж заніміло, але тиша у лісі здавалась живою, — можливо, тому, що із сосон ще падали важкі краплі. А туди далі було так темно, що я знов узяв Хеду за руку. Вона не запитувала, куди ми йдемо, і я їй теж нічого не пояснював. Це справді була мила прогулянка з гарною дівчиною, прогулянка, про яку я так мріяв, ще вирушаючи у цей вояж. Мені навіть стало шкода, що ми так швидко прийшли до машини.
Сміт і Вессон чекали на мене, як два вірні черевики, залишені на другому березі. Забачивши нас, Сміт навіть вискочив з «Опеля» і дбайливо відчинив задні дверцята.
— Все нормально?
— Ти ж бачиш, — сказав я, садовлячи Хеду на заднє сидіння, і вже хотів було сісти й собі поруч із нею, аж раптом Сміт різко хряснув дверцятами, і я побачив у його руці пістолет.
Таки Ібрагімова була правда — ці хлопці без стволів не можуть дихнути, і якщо вірити Ібові до кінця, то ця штука ще й без запобіжника, а машина, яка вже завелася, без гальм. Помилка багатьох убивць полягає в тому, що, перш ніж спустити курок, вони вважають своїм святим обов’язком щось сказати жертві на прощання.
— Вибач, старий, — сказав Сміт, — наші плани трохи змінилися, і ти…
Куля з того «макара», якого я збирався подарувати Смітові, прошила ліву порожнину його грудної клітки раніше, ніж до нього докотився глухий постріл. Тупий Сміт навіть не завважив, що я вже в болоньєвій курточці і праву руку тримаю в кишені, а носа за вітром. Я вистрілив у нього, не виймаючи пістолет з кишені, і поки Вессон ще думав, що то вистрілив Сміт, моя ліва рука з подарунком для другого близнюка була спрямована в нього.
Прикро, що все це відбувалося на очах у Хеди, яка ще не оговталася від попереднього шоку, але що я міг удіяти? Єдине — це не вбивати Вессона в машині. Я виволік його із салону на свіже повітря, підвів до сосни і вгатив головою об стовбур — дощові краплі так і сипнули мені за комір.
— Хто вас намовив?
— Сучара, — прохрипів Вессон. — Ти за брата заплатиш.
Ні, він мені подобався: сам уже був на волосину від смерті, а думав про брата. Я знов постукав його головою у стовбур, поки не перестав сіятись дощик. Вессон давно б упав, якби я не тримав його за комір.
— Якщо скажеш, я не стрілятиму.
Щось таки зрушилось у його розтовченому лобі, можливо, звідти вилетіла остання клепка.
— Ібрагім, — сказав Вессон. — Це він…
— Навіщо?
— Викуп…
— Хто за ним стоїть?
— Ніхто. Він сам хотів узяти викуп. Сказати Русланбекові, що тебе вбили, її вкрали і вимагають викуп. Що ж тут не ясно?..
— Справді,— сказав я. — Ясніше не буває.
Але слова свого дотримав. Я не став стріляти у Вессона, тільки, щоб нікому не було образливо, ще раз угатив його головою у сосну. І коли відпустив комір, Вессон упав.
— Хлопці, я ж вас любив, — сказав я. Бо також іноді кортіло щось виголосити в таких ситуаціях, однак із тією істотною різницею, що я казав це не до того, а опісля. Все одно їм не доходило.