Спершу я подумав, що чоловік дивиться на мене з простої цікавости, буває, чого ж — сережка у вусі, чуб кольору жаб’ячого мила, а потім чітко розпізнав у ньому фіскала. Такий, знаєте, погляд спершу напружений, тоді враз цілковита розслабленість, ніби й сидить він не в цьому барі, а так десь, у хмарах чи в Проні Прокопівни на іменинах.
Я так накрутив себе, що мені вже ввижалося, ніби я його десь бачив, зустрічався із ним — чи не в хасав’юртівському туалеті, коли туди нагодилися міліціонер і двоє в цивільному? Чи не цьому жукові поліцай подав тоді моє «хрестове» посвідчення?
— Ви зупинилися в Хасав-Юрті?
— Ні, я тут проїздом.
— Куди?
— Поки що в Моздок.
— Допомога потрібна?
— Ні, дякую.
Це було щось неймовірне, це був отой єдиний жереб із мільйона, який ти аж ніяк не можеш витягнути за теорією імовірности, проте лихий фатум викидає тобі його безпомильно.
Так, шановний, тепер мені, здається, справді потрібна допомога. Бувають дива навіть у нашому з тобою житті. Один раз на мільйон, але бувають. Якщо не бреше підручник з психології контррозвідки; там, у тому підручнику, це називається професійною солідарністю антагоністів. І навіть наведено приклад — такий зворушливий, що можна заридати.
Російський шпигун Іван Вишатов на прізвисько Циліндр належав до розвідників-нелеґалів. Леґалами вважаються ті, що працюють під офіційним прикриттям дипломатичного корпусу чи відомих інформаційних аґенцій. Нелеґали ж — це законсервовані аґенти, які проникли до США (і не тільки) під ідентифікованими документами справжніх американців. Саме таким був і Циліндр. Однак історія знає багато прикладів, коли розвідник спокушається на подвійну гру. Заробітки зростають за геометричною проґресією, як, до речі, і ризик.
Циліндр пообіцяв продати американцям таємницю хімічних реактивів, якими користувалися російські аґенти для тайнопису. Але потім його перемкнуло. Як сказав один поважний офіцер ЦРУ, це був сором’язливий коханець, який спершу пропонує дамі руку і серце, а потім забирає свої слова назад.
Дійшло до того, що Циліндр вирішив утекти з Америки. Він уже сидів в аеропорту Кеннеді, сидів, звичайно, у барі, тамуючи хвилювання черговою порцією віскі, поки до нього не підійшов аґент ФБР Джой Муді.
— А мене почастуєш? — спитав він.
— Хто ти такий? — зіщулився Циліндр.
— Я той, хто про тебе знає все, — сказав Муді. — Але не збираюся тебе видавати. Ми люди однієї професії й іноді також повинні мати почуття солідарности. Сьогодні я врятую тебе, взавтра ти мене.
І вони добре випили. Та коли Циліндр прилетів до Москви, його заарештували ще в Шереметьєво. А потім розстріляли.
Я летів, навпаки, з Москви, і якби в мого Муді спрацювало почуття солідарности, то розстріл у Марселі мені не загрожував.
Однак він, здається, поки що не збирається до мене підходити, а часу зовсім мало. І на роздуми теж. Втім, я ще встигну заскочити до туалету, щоб дізнатися точно, чи він пантрує за мною, чи сидить у Проньки на іменинах. Ці російські фіскали страх як полюбляють туалети. Хлібом їх не годуй, а дай когось замочити в нужнику й понюхати пари.
Я демонстративно позирнув на годинник і, не беручи свій саквояж із сусіднього стільчика, неквапом рушив до східців, що вели вниз. У великих приміщеннях і туалети великі. Це була простора кахляна камера, розрахована на добрячий гурт серунів. По один бік вилискували пісуари, а по другий — суцільним рядком стояли кабіни. Тут було, вважай, порожньо. Лише в дальньому кутку дуже вихований чоловік курив сиґарету і струшував попіл не в пісуар, а в полив’яну урну.
Я став одразу біля дверей і теж закурив. Хтозна, скільки доведеться випробовувати терпіння Муді. Дуже вихований чоловік, очевидно, іноземець, чемно подивився на мене з якоюсь внутрішньою солідарною усмішкою, мовляв, скоро полетимо. «Авжеж, — так само привітно подивився я на нього. — Зараз. Полетимо, тільки в різні боки».
Ще не догоріла моя товстенька «Gitanes», коли відчинилися двері і до туалету ввійшов напружений Муді.
— Друже! — вигукнув я. — Це ти?
Він не встиг і дихнути, як я вхопив його в обійми й кинувся цілувати. Це найбридкіший прийом з усіх, які я знаю, бо тут чоловік, котрий хапає іншого чоловіка «попідсилки», мусить водночас заткнути йому рот своїм ротом. Не кожному до снаги така огидна процедура, ліпше вже спізнати поцілунок смерти, ніж припадати губами до рота ворога, але наразі йшлося не про мою кар’єру.
Дуже вихований чоловік ще не встиг відвернутися, як я вже затяг свого давнього приятеля в крайню кабіну. Коли Муді зовсім розслабився, обм’як, я дуже акуратно посадив його на унітаз і дбайливо прихилив спиною до бачка, аби йому було зручно. А щоб Муді ніхто не турбував, я защібнув двері кабіни зсередини (це була справжня професійна солідарність, гідна не одного підручника), потім став на той-таки бачок, узявся за перестінок і переліз у сусідню кабіну. Прислухався, спустив в унітазі воду, вийшов.
Вихованого чоловіка, певна річ, як вітром здуло, він уже полетів, а на його місці стояв бісової душі Франсуа, який нікуди й не збирався летіти, а тільки ходив за мною по п’ятах. Я йому злегенька підморгнув і швидко пішов до бару, де Хеда сиділа вже на голках.
Я взяв на стільчику свій саквояж і, кивнувши їй, пішов до нашого реєстраційного проходу. Тут уже було зовсім безлюдно. Власне, ми могли піти й на зелений коридор, оскільки мали при собі тільки ручний баґаж і менше ніж по тисячі доларів на душу, як і зазначили в деклараціях.
— Pardon, madame! — сказав я реєстраторці квитків, пропускаючи Хеду наперед. — Ми не спізнилися?
— Ще б дві хвилини — і був би вам «пардон», — сказала вона. — Ідіть на паспортний контроль і кожен тримайте свої документи при собі.
— Merci, merci, madame!
Я озирнувся. По той бік кордону, так, уже майже кордону, стояв Франсуа з камерою на плечі і точнісінько, як наш бармен Сиріл, показував мені великого пальця. Не знаю, що він мав на увазі під тим жестом «люкс» — Хеду чи, може, щось інше.
Я помахав йому рукою, шкодуючи, що це єдиний знак уваги, який я можу виявити цьому кучерявому кмітливцю.
На митному контролі камера висвітила лише Хедині пилочки-ножички, які не заборонялося перевозити. А в прохідній рамці металом задзвенів я.
Тлустий митар у синій тенісці байдужно показав рукою, щоб я ще раз пройшов через рамку. Тут дзвенять майже всі — як не пряжками, то ключами. Але в мене не було ні ключів, ні пряжки. Коли знов пролунав сиґнал, митар підійшов до мене, спритно провів обома руками від пахов аж до п’ят.
Хеда напружилася, боячись, що зараз він витягне з моєї матні чи ще звідкись якусь чортівню. Наприклад, остання новинка від «Сміт і Вессон» спокійно помістилася б за шкарпеткою.
— Pardon, — сказав я, дістаючи із задньої кишені джинсів металевий круглячок. Це був усього-навсього дармовис до ключів, на зеленому тлі якого лежав самотній вовк. — Сувенір.
— Проходьте, — сказав митар.
Нам пощастило навіть у тому, що не треба було виїжджати на летовище. Літак подали до закритого переходу, який із другого поверху аеровокзалу вів прямо в черево «боїнґа».
— Buenos dias, — привіталася на вході провідниця іспанською мовою, ніби ми вже були в Мадриді.
У ближчому до кабіни пілотів салоні бізнес-класу я посадив Хеду біля ілюмінатора і сам, кинувши саквояж на полицю для ручного баґажу, опустився поруч. Невже все? Хотілося закурити, бо Муді, чорти його піднесли, так і не дав мені допалити сиґарету. Однак табло вже забороняло палити і веліло застебнути паски. У літаку ще було чимало вільних місць, навіть праворуч від мене ніхто не сидів.
Тепер потяглися довгі, неприємні хвилини, якими завжди нудишся, поки літак, нарешті, відірветься від землі. Спершу його причепом відтягли на летовище, потім він довго свистів і здригався перед тим, як виповзти на злітну смугу, відтак знов зупинився і вже задзижчав до різі у вухах. Зате, коли «боїнґ» зробив розгін і майже непомітно відірвався від землі, я подякував будівничим-конструкторам, котрі придумали таку добру штуку. Якби не літак, ми б і досі думали, що земля велика, тоді як вона зовсім дрібнюня.