— Ви хочете зі мною посваритися?
— Я маю на увазі технічні витрати.
— О, то буде для вас дуже дорого, — засміявся Франсуа. — На такі випадки існує prix fixe[52].
— Скільки?
— Із вас ще по одному віскі.
5
Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.
Я відчинив броньовані двері й одразу вдихнув порожнечу — вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.
— Хедо!
Ні, її ніде не було. Але не було й чужого «людського духу», який я уловлював значно гостріше за Змія.
Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама, — запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необхідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки-ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.
Потім ми обідали в дорогому безлюдному ресторані, де подавали соковиту форель, приготовану на лозі, і я потішив Хеду, розбираючи рибу руками. Це відразу знімає скутість, яка часом находить на тебе в занадто вишуканій ресторації з її снобістською ритуальністю.
Хеда вправно давала форелі раду ножем і виделочкою, але якби я теж так робив, то весь вік ходив би голодним.
— Я така вдячна тобі,— сказала вона.
— За що? — спитав я, чомусь думаючи про пилочки-ножички й оті жіночі штучки, що їх показують у телерекламі.
— А ти не знаєш?
— Ні, Хедо. За що?
— Тоді тобі й знати не треба.
— За те, що я твій охоронець? Це, Хедо, моя робота.
— Не за те, — сказала вона. — Ти просто придурюєшся. Я про наші ночі.
— А-а-а… Ти про казку.
— Перестань, ти знаєш, про що я кажу.
— Хедо, це теж входить у мої обов’язки. Я мушу стежити, щоб з твоєї голівки не впала жодна волосина. — «І з лобка також», — ледве не додав я, а вголос сказав: — Як я можу поводитись інакше з дівчинкою?
Це була провокація. Не спонука до якоїсь там конкретної відповіді, а провокація різкого зрушення у її психологічному стані. Тут іноді буває корисна навіть брутальність. Відверта грубість у таких випадках часом допомагає більше, ніж сором’язливе сюсюкання. І даремно я не сказав оту фразу вголос. Про лобок, якого не соромиться навіть дитяча казочка: «Цок — та в лобок, та в писану торбу».
— З дівчинкою? — Ну от, вона вже усміхнулася. — Це ти гарно сказав. Дуже гарно.
— Бо з гарною дівчинкою…
— Неправда, — мовила Хеда. — Я зараз схожа на обскубану курку.
— Ні, ти гірша, — я знов поступово переходив до провокативного методу. — Ти, Хедо, гірша за обскубану курку, бо та своєю оголеністю…
— Сам ти півень кастрований, — раптом сказала вона й відразу схаменулася. — Ой, пробач…
Я засміявся з усією щирістю, мені справді стало весело, адже моя психотерапія дала блискучий результат: Хеда вже була майже здоровою дівчинкою, якщо віддала мені такий «пас». Однак сама вона зовсім не перейнялася тим жартом, навпаки, мій сміх ще дужче її наполохав, і Хеда тільки повторювала:
— Пробач… я не подумала…
Сині сльози стояли в її очах.
— Пробач… Будь ласка!
— Не пробачу, — сказав я. — Мені це дуже сподобалося. Я це тобі пригадаю.
І ось тепер кастрований півень стояв у порожніх апартаментах геть безголосий і приголомшений, до всього ще й півень-гомосексуаліст із жовтим гребенем, кольору жаб’ячого мила, й одною сережкою, півень, який кублиться-б’ється з такими ж когутами, як сам, бо зовсім не має підходу до несучок, й від нього втекла навіть обскубана курка.
Лихий інстинкт ледве не погнав мене надвір, але я схаменувся і знов зайшов до Хединої кімнати. Бігати з висолопленим язиком не було жодного сенсу. Якщо Хеда сама вирішила прогулятися, то незабаром повернеться. А якщо це не так, тоді вважай, що смерть усмокталася в тебе невідчепним цілунком. Що ж, так і буде. Поставлю хрест на Легіоні і подамся до бельґійців. Там вільний контракт. Або ще краще — до голландців, ближче до Гааґи. У крайньому разі на мій вік вистачить ще й Юґославії. Щоправда, платять там мізер. І пити доведеться хіба що самопальну ракію.
Як зараз бачу ідилійну картинку. Теплий густо-синій вечір. Подвір’я майже сільського будинку на околиці великого міста — шовковиця, персики, а під листяним дахом винограду сидить вусатий чоловік біля дубового кадібця. Чудопал виніс його з льоху, вирішив покайфувати на свіжому повітрі. Тільки зблизька видно, що жовта ракія цідиться з краника на землю, і цівка крови стікає зі скроні вусаня. Зовсім недавно він одкрутив той краник…
У моїй кімнаті задзвонив телефон. Хеда не знає його номера, і я їй заборонив піднімати слухавку.
— Алло?
— Вибачте, ви коли виїжджаєте?
— Так, як і домовлялися. Через добу нас тут не буде.
— Дякую.
Це господар. Я знав, що тільки він міг сюди дзвонити, але замлоїло якесь дурне передчуття. Зі мною взагалі починало щось діятися незрозуміле: ще трохи і я відчую у грудній клітці незнайомий мені стукіт. На тому місці, де колись було серце. Там уже вібрує дрібненька жилочка. Примушую себе думати про все на світі, згадую казку про вовка і семеро козенят, а там тонко бринить холодний пульс: Хеда, Хеда…
Виходжу на кухню, наливаю собі у склянку віскі і відчуваю ту вібрацію кожною пучкою пальців. Це мерзенне відчуття. Це ще гірше за п’ятиденний марш-кидок, коли тобі від корчів зводить ноги, піт виїдає очі, а ти біжиш на одному місці у вакуумі, де вже не лишилося ні грамини повітря, пензлюєш невідомо куди і раптом починаєш згадувати Бога…
Врешті-решт я не витримав, вийшов надвір, обходив усі оті крамнички, де ми з нею були, заглянув навіть до ресторану, в якому готують форель на лозі і частують блакитних півнів.
Я не хотів припускати, що нас могли вичислити, тут імовірність була один із мільйона, хоч іноді саме ту одиницю обирає злий фатум; це коли йдеться про удачу, талан — тоді цей жереб не витягнеш і з десяти, а лихо — ось воно, ти вихопиш його із заплющеними очима, маючи один шанс із мільйона. Тільки не тепер, не тепер… Боже, будь ласка. Поверни мені цю дівчину, я не хочу ста тисяч, не хочу «шарових» полків, я тільки хочу, щоб вона сіла в Марселі на корабель, а я, стоячи під платанами, запорошеними курявою всього світу, сказав їй «Прощай». Господи, хлібом клянусь, мені не треба півмільйона франків, я їстиму отруйних змій і запиватиму їх Твоїм дощем, тільки не дай, не дай скривдити цю дівчину, нехай попливе вона у свою далечінь, відому тільки Тобі, нехай береже її Та, що рятує на водах, Боже, будь ласка… Ти даремно подумав, що я, останній грішник, закохався у неї, Ти почув, як у грудях моїх прокинувся стукіт, але то не від того, я не міг собі це дозволити, бо все у Твоїм світі має свою межу і свій кінець, окрім Твоєї, Господи, волі…
Ох, як швидко ми забуваємо свої обіцянки, навіть ті, що даємо Богові.
Я ходив містом уже без надії, хоча й здригався на кожну блакитну пляму серед перехожих. Хеда щезла із дому саме в тій блакитній сукні, що я їй купив недавно. Я перейшов увесь Тверський бульвар, довго стояв біля «Білого папуги», де ми вийшли з машини тієї ночі, ніби тут мала лишитися мітка, якийсь віщий знак, що підкаже мені не тільки помилку, але й подальший шлях. Стояв там і нічого не бачив, лише в очах розпливалися плями: блакитні, бузкові, червоні…
І раптом я майже побіг. Поміж тих різнобарвних плямин, поміж людей і машин, що вищали клаксонами й гальмами, поміж клумб і дерев… Я біг до нашого будинку, бо то було єдине місце, куди Хеда могла ще прийти, то було наше останнє пристановище в цьому чужому місті, наша мушля-фортеця.