8
Але хрест — то таки особливий знак, я недарма поставив його на карті ще тоді, у відділі міжнародних кризових ситуацій, після чого він одразу перемістився на мої груди. І хоч потім я зняв той бейджик із візитівкою Червоного Хреста, знамення його постійно відчував у дорозі. Знамення і провидіння.
Ось і тепер, як тільки я згадав його разом із тими, хто посилав мене в цю дорогу, і коли вже зібрався на силі, щоб зробити перший вивертень з рукою, прикутою бранзолетами до моєї правиці, як раптом у чорному авто, до якого мене вів Глобус, опустилося темне переднє скло, і я побачив біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика.
— Та вор-р-рушися ж ти швидше! — крикнув Андре Сіяк українською мовою, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.
Тільки тут мені з очей спала мана. Я впізнав його чорний «пежо» і зрозумів, що відділ міжнародних кризових ситуацій блискуче зіграв на випередження. Навіть таємним поліцаям довелося вхопити облизня, бо немає у цьому світі нічого такого високого, над чим би не стояло щось іще вище. Леґіон уміє подбати за своїх людей. Так, він вичавить із тебе всі соки, розкладе на молекули, але ніколи не залишить тебе у біді.
Я стояв, уже тримаючись за відчинені задні дверцята «пежо», до якого мав сісти зі своїм сіамським близнюком Глобусом, і дивився на те інше авто, біля якого стояла Хеда і також трималася за відчинені задні дверцята.
Ми дивилися одне на одного і розуміли, що це і є той кінець дороги. Щасливий кінець. Без платанів, без кораблів, без собору Тієї, що рятує на водах, але щасливий.
Тільки вітер зривав із її очей сині сльози, а в моїх жаріла висушена до тла пустеля.
Коли Хеда сіла в машину, тоді Глобусові вдалося й мене затягти на заднє сидіння, і він одразу звільнив нас обох від бранзолетів, мабуть, не здогадуючись, чого йому могла коштувати ця бездоганна імітація арешту.
Сіяк викермував із летовища через відчинену браму, де щойно востаннє майнуло перед нами друге авто. За чорною задньою шибою Хеду я вже не побачив.
Глобус також перед аеропортом вийшов з машини, потираючи ту місцину вище зап’ястка, де могла оголитися кістка, і я лиш тепер помітив, що в нього там було витатуйовано три слова «Que sera, sera»[56].
Сіяк запросив мене ближче до себе, на переднє сидіння.
— Ти змінив імідж? — подивився він на мій півнячий гребінь кольору жаб’ячого мила і на сережку в лівому вусі.
«Личину», — хотів відповісти я, але тільки знизав плечима.
Ми помчали схожою на широку алею дорогою, обсадженою тими ж таки платанами. Їхні безкорі оливкові стовбури скидалися на колони із слонової кістки, а лапате листя було припорошене курявою всього світу.
— Все одно я дуже радий тебе бачити, — сказав Андре Сіяк. — Ти навіть не уявляєш…
Я думав він скаже «…який ти молодець», проте наш психоаналітик не відзначався щедрістю на похвалу.
— Ти навіть не уявляєш, як ти мене здивував своїм дзвінком із Москви.
— Звісно, — сказав я. — Ви ж чекали мене з Махачкали.
— Не тому. Ми тебе вже не чекали нізвідки.
— Не зрозумів.
— Ми вважали, що ти вже мертвий, — сказав він.
— Он як. Цікаво. Це вам Пелен підкинув таку інформацію?
— Ні,— сказав Сіяк. — Пелен чудовий хлопець. Він не любить випити, але хто з нас без гріха? Про твою смерть ми дізналися від Русланбека. Йому зателефонували з Москви його люди й сказали, що ти загинув під час сутички з якоюсь бандою.
Я ще раз подивувався Ібрагімовій захланності: напевно, він, як тільки вирядив близнюків у дорогу, відразу мене поховав і подзвонив Русланбекові, що треба готувати гроші для викупу Хеди. Гм… До речі, про гроші… Цей скупий на похвалу Сіяк почав дуже здалеку.
— І тут раптом твій дзвінок. Цікаво, коли дзвонить небіжчик, правда ж?
— Я ж казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть повертатися з того світу.
— Ти так казав? — він кинув на мене здивований позирк.
— Ну, не зовсім я… Але…
— Але ти знаєш, що це під силу тільки елементалам, так? — Андре Сіяк знов ухопився за свою улюблену тему.
Він не знав, що в моїй грудній клітці ожила тонесенька жилочка, яка відтепер бриніла, як перетягнута струна. Поруч себе я відчував таку порожнечу, що її вже нічим не вибавити. І мені до всього було байдуже навіть тоді, коли він, нарешті, розщедрився на компліменти.
— Ти зробив добру справу. Думаю, що ти вже переріс свій секціон. Можливо, навіть перейшов в іншу якість. Нам би таких хлопців бодай десяток, і можна творити чудеса.
Я насторожився. Якщо наш психоаналітик співає панегірики, то чекай гіркої піґулки. Для врівноваження стану.
Ми виїхали на автостраду і повернули на Тулон. Моє омріяне місто Марсель залишилося збоку, зі швидкістю двісті кілометрів на годину ми віддалялися від його портів, від платанового бульвару Курс-П’єр-де-Пуже, від собору Тієї, що рятує на водах… Більше я ні про що не хотів думати і говорити. І, напевно, саме тому, відчувши Сіякову прихильність, одважився на запитання, яке, може, й не годилося б йому ставити. Та все-таки я чомусь думав, що заслужив таке право.
— Як ви гадаєте, — спитав я, — а її батько повернеться з того світу?
— Чий батько? — не зрозумів він.
— Хедин.
— Якої Хеди? — Сіяк не зводив очей з дороги.
— Тієї дівчини, що вийшла зі мною з літака, — просто сказав я, дратуючись його психологічними вивертами.
— У цієї дівчини ніколи не було батька.
— Як… не було?
— Так, — сказав він. — Очевидно, мама її народила від елементала.
Профілю Андре Сіяка торкнулася загадкова усмішка. Ніби тим елементалом був він.
— Не розумію…
— Ти хочеш сказати, що й досі не здогадався?
— Про що? — ледве не закричав я. — Про те, що вона не дочка генерала? Хай буде так! Яке це має значення? Все одно її треба було врятувати, хоч би чия вона була.
— Звісно, — Сіяк побарабанив пальцями по керму. — Для того тебе й послали. Саме тебе. Я мрію про секціон із таких хлопців, як ти.
Я думав про своє. Чия ж вона все-таки дочка? Чи не того генпрокурора, що зробив подання до Міжнародного суду в Гаазі?.. А як же Полтавщина, українська школа?.. Хоча Полтавщину я додумав сам. В Україні міг свого часу жити будь-хто із їхніх теперішніх лідерів. Зрештою, це не мало значення — чия вона дочка, але, з другого боку, дуже кортіло знати, бо тоді я ще мав би якусь ефемерну надію коли-небудь натрапити на її слід. Свята наївність — хто ж тобі скаже?
— Невже ти справді не здогадався? — знов запитав психоаналітик-альбінос. — Скажи правду, бо ти мене розчаровуєш.
— Яку правду?
— На якому етапі ти зрозумів, хто вона така.
Ні, він мене доконає. «У ліжку», — хотів одповісти я, але стримався. І відвернувся до вікна.
— Яке це має значення?
— Дуже велике, — сказав Сіяк. — Це має дуже велике значення. Це найважливіший тест під час переходу в іншу якість.
— Для мене це щось інше… ніж тест.
— Жаль.
І тоді я сказав йому те, чого не варто було казати психоаналітикові. Але стан у мене був нікудишній.
— Хеда ніколи не буде для мене тестом.
— Ніякої Хеди нема. Це наша людина.
— Хто-о-о?
— Вона такий же наш командос, як і ти. Елементал.
Він огрів мене булавою по голові. Але моє нутро було ще живим і відмовлялося вірити.
— Справжня дочка, про яку ти думаєш, давно в безпеці,— сказав Сіяк. — Її підмінили нашою людиною. І, як виявилося, дуже вчасно.
— То для чого оце все було?
— Випробування, — сказав він. — Випробування в реальних умовах.
Я відчув, як тонесенька струна, що бриніла в моїх грудях, напнулася ще дужче і тріснула, мов кінський волос на мандоліні блазня.
— А Русланбек? — спитав я.
— А що Русланбек? Він теж чудовий чоловік, але до того справжню Хеду ніколи не бачив. Він і гадки не мав, що це не дочка…
— А трупи? А кров?!! — я таки зірвався на крик.