Все буде о’кей, адже літак А-50 є цілковитим аналогом американського «Авакса», а супутниковий телефон «Інмарсат», який наведе на ціль, має таке ж походження… Світ тісний, а земля маленька, як макове зерня.
Генерал зупинив свою «Ниву» серед поля уже в сутінках. На капоті встановив «Інмарсат» і набрав телефон Борового… Коли він користувався звичайним зв’язком, то завжди розкручував телефонний шнур за якусь сотню метрів од машини і тільки тоді вів розмову. А тут був «давній приятель» генерала і «друг» Москви, котрий сказав, що розмова триватиме лічені секунди. Важко гадати, що відбулося за ті секунди в сутінках серед поля, але «сушки» таки отримали точні координати, і дві ракети водночас було спрямовано в ціль. Перша, як це часто буває у найвідповідальнішу хвилину, зарила носом у землю й не вибухнула, зате друга влучила прямо в «Ниву».
Хто був поблизу «Інмарсата» — загинули всі. Не лишилося живого місця на Курбанові, одірвало голову Хачтукаєву, «Нива» розлетілася полем разом з осколками.
Того ж вечора Барсукову доповіли, що від генерала залишилася лише пілотка із синенькою каймою, тож можна вважати, що він загинув у повітряному бою, як і личить іменитому літунові.
Тим часом Єльцин візитував у Хабаровську. На черговому бенкеті він саме перехилив білої і ще не встиг закусити, як відповідальний за урядовий зв’язок офіцер доповів, що на дроті Михаїл Барсуков.
— Борсук підожде, — сказав Єльцин і заходився вминати сибірські пельмені, потім спохопився: — А, Барсу-у-уков!
Він вийшов до порожньої сусідньої зали для конфіденційної розмови, але всі почули звідти несамовитий крик:
— Це правда?! Не зосталося мокрого місця?
До застілля Єльцин повертався пританцьовуючи, а тоді пішов у справжній танок, плескаючи себе по колінах, як цирковий ведмідь. Але пізніше він, напевно, все-таки згадав досвід своїх середньовічних попередників, які воліли бачити не «мокре місце» від заклятого ворога, а його відтяту голову. Згадав. Бо ніхто з учасників тієї операції так і не отримав «героя».
Інакше розповіла про загибель генерала його дружина Алла Федорівна. Вона всіх запевняла, що після смертельного поранення її чоловік жив ще дві години і помер у неї на руках. Утім, як казав колись той-таки генерал, вдови мають свій особливий погляд на такі речі. А ще він казав, що найцікавіше настане тоді, коли мертві почнуть вертатися з того світу. Так воно чи не так, але саме з кінця того квітня федерали заметушилися в пошуках усіх родичів генерала. Ніхто вже й не приховував цього ганебного полювання, і на російських блокпостах навіть з’явилися фотографії розшукуваних.
6
Хасав-Юрт лежав на краю Дагестану, однак тут жили переважно чеченці, і всі вони добре знали Лечо Гелісхана на прізвисько Ламбада, до якого мене й послав дядечко Толя, забезпечивши посвідкою кореспондента газети «Незборима нація», відряджувальним посвідченням та клопотанням до всіх органів влади на ксерокопії депутатського бланка.
Ламбаду так прозвали, напевно, за його веселу вдачу й моторність, хоч важко було зрозуміти, звідкіля бралася та веселість у чоловіка, який не мав лівої руки і правого ока, а до того ж їздив, вважай, на катафалку, тобто їздив на машині швидкої допомоги, яку приватизував ще до війни і називав не інакше як «таблеткою». Але це таки був і катафалк, бо Ламбада часто перевозив у ньому мертвих, перевозив загиблих до їхніх домівок, і то вже стало сумною професією цього веселого чоловіка, який, щойно почувши, звідкіля і від кого я приїхав, спитав:
— А ти знаєш, як чеченці кажуть на сірники? Ні? А так, як і українці — сір-ни-ки! — вигукнув він і зареготав на радощах, що в нас так багато спільного, і частував мене галушками, які, щоправда, чеченці готують не з салом, а з м’ясом, і казав, що він мене може перевезти на своїй «таблетці» навіть у Туреччину, бо його знають на всіх блокпостах.
— Ти можеш довго не дихати? — спитав Ламбада.
— Як… не дихати?
— Ну, тобі доведеться їхати в труні.
— І цілу дорогу не дихати?
— Та ні,— сказав Ламбада. — Якщо відкриють віко. Лице я тобі трохи підмалюю, але треба буде не дихати. І не сміятися. Бо це дуже смішно, повір мені, це дуже смішно — живому лежати в труні й не дихати. — Ламбада засміявся, наче показував, як це воно буває смішно, і його порожня очниця також сміялася.
— У дитинстві,— сказав я, — коли ми з хлопцями купалися в річці, то пірнали на вожака. Хто найдовше пробуде під водою, той і ставав вожаком.
— І що?
— Вожаком завжди ставав я. Уже тоді я міг не дихати дві хвилини.
— Ну то можна вирушати, — сказав Ламбада. — Тільки не розумію, що тобі робити в Надтеречному районі. Там же ця банда[11]. Давай краще я тебе здам Радуєву.
— У мене там пропала сестра, — сказав я.
— Сестра? Вах! — зумівся Ламбада. — Як же вона там опинилася?
— Приїхав до Києва якийсь Біслан, сказав, що їм потрібні медики, вона повірила в казку про Робін Гуда…
— Ай, погано, погано, — похитав головою Ламбада. — Там часто пропадають люди. Там гуляють ті, кого Росія спеціально випустила з тюрем. Лабазанов, який називає себе Робін Гудом, колись тримав у руках все узбережжя Абхазії. Усі повії там були його.
— А що, — спитав я обережно, — у вас теж можуть бути будинки розпусти?
— Я чув тільки про один, — сказав Ламбада. — Але то в Грозному. Де кафе «Татабанья», біля Зеленого базару. Ні, тобі треба до Салмана Радуєва, сам ти нічого не зробиш. Може, Салман щось підкаже. А так ти можеш позбутися голови, і твоїй сестрі вже ніхто не допоможе.
Це справді було смішно — я лежав у труні з трохи відсунутим убік віком, яке за сиґналом Ламбади мав щільно прикрити над собою, лежав і не бачив, куди мене везуть, не бачив дороги, тільки відчував своїми кістками її глибокі вибоїни, залишені бронемашинами. Труна пахла живицею, пахла сосною і таки відгонила смертю, недарма із живиці роблять ладан, яким обкурюють небіжчиків, і я вже трохи перейнявся цією роллю, особливо після того, як Ламбада припудрив мене якоюсь гидотою, і думав, що коли нас зупинять і розпізнають цю хитрість, то мене так і закопають живцем у землю.
Ото вже сміху буде! Але мені стало непереливки, коли Ламбада вигукнув «Кришка!» і зменшив швидкість, бо хоч то був сиґнал причинити віко, проте «кришка!» прозвучала для мене як «амба!» чи навіть «амінь!» Я щільно притяг на себе віко, склав руки на грудях і, заплющивши очі, нагострив вуха.
«Таблетка» зупинилася. Ламбада вийшов з машини і про щось гомонів із солдатами (думаю, що в них теж був якийсь інтерес до Ламбади, наприклад, стосовно «травички»), аж раптом відчинилися задні двері «таблетки» і хтось запитав:
— Чоловік чи жінка?
— Мужик, — сказав Ламбада. — Росіянин.
— Ану відкрий!
Я затамував подих.
— Ні, я боюся покійників. А раптом він оживе, — сказав Ламбада і голосно засміявся. — Краще відкривай уже сам.
Потім він розповів, що копар справді потягся рукою до віка, але в останній момент передумав. Адже, якби покійник виявився живим, то міг би сипнути автоматною чергою.
— Навіщо йому зайві клопоти, правда ж? — сміявся до мене Ламбада, а я за всю дорогу вперше попросив у нього дозволу закурити в труні. І це теж було чорті-й-що: лежить собі в домовині покійничок, посмоктує цигарку, тільки й того, що не попльовує в стелю.
— Може, кави? — спитав Ламбада.
— Я не проти.
— А бабу хочеш?
— Це взагалі був би клас.
— Таку, знаєш, кістляву, з косою, — сказав Ламбада. — Оту, яка ще нікому не відмовила.
Я чекав, що він зарегоче, проте Ламбада примовк і мовчав доти, поки, нарешті, дозволив мені вилізти з домовини.
— Це вже наша територія, — сказав він. — Виходь, розімни кістки.
Ми стояли в неглибокій ущелині серед невисоких гір, укритих мішаним лісом. Дерева вже прихопила перша легенька зелень, і їй голосно раділи пташки. А туди далі перед нами тяглася смарагдова, трохи хвиляста долина, яку перетинала навпіл рівнесенька смужка сухого очерету. Очевидно, він поріс уздовж арика.