Воронько Платон
КАЗКА ПРО ЧУГАЙСТРА
Драматична поема
ДІЯ ПЕРША
Дрімотна карпатська верховина. Вікові смереки та буки з двох боків підступають до високої кам'янистої галявини. За галявиною вдалині ще вищі шереги відрогів, які нагадують буремне море, що в пориві піднялося до самого неба і раптом закам'яніло. Все залите імлистим надвечір'ям з виблисками передгроззя. Хмари густими отарами насуваються із-за обрію — і не знати, чи по небі сунуться ті хмари, чи по горах.
На лобняку галявини стоїть одинока гуцульська хата. Вона неначе вгрузла в землю під тягарем важких минулих літ аж по самісінькі віконця Широкий ганок, складений із нетесаних колод, протрух, і поріг його зрівнявся з камінням. За причілком хатини височіє опудало з іржавою каскою замість голови. Біля ганку довбається в смітнику курка, прив'язана паском до жердини.
На ганку сидить дуже стара бабуся в прадавньому гуцульському вбранні. І вицвілий кептар, і прочовгані постоли неначе зрослися з бабусею та з трухлявими колодами, з порепаним камінням. Старенька сидить нерухомо, печально вдивляючись у далечінь, ніби в минулі віки.
Бабуся.
Жахна пора упала на Карпати.
Вже нікуди й голівоньку сховати.
Від ворогів розлючених і хижих.
Вони, мов звірі, нишпорять по хижах,
Залазять в кожен запічок і діжку,
Хапаючи останню нашу їжку,
Бо овечок в отарах пережерли
Уже давно… О, щоб вії перемерли,
Аби зітхнули вільно верховини.
Та ні, либонь, скоріше край загине,
Аніж оті чужинці проклятущі.
Уже не чуть живого слова в пущі —
Усіх людей зігнали на долину
Заложниками, певне, до загину.
Заложники… Яке страшне, незнане
Те їхнє слово.
Бабуся замовкає, замислюється. Надвечір'я швидко згасає. Чути важкі удари громовиці, які зливаються з далеким гарматним ревом. Темно-багряним світлом спалахують блискавки. Вони теж зливаються з загравами негаснучих пожеж. То, мабуть, бори горять або ж гуцульські села — за відрогами не видко.
Кажуть, партизани
З'явилися на нашій верховині.
Хто є такі?
Ізроду аж донині
Не чула я. Здається, як опришки…
Видать, тверді насипались горішки,
Що навіть ті, у кого зуби вовчі,
Ховаються у нори серед ночі,
Аби їх смілі вої не злапали,
А в партизанів, кажуть, самопали
Такі, що все лихеє спопеляють.
Отим-то їх, як рідних, полюбляють
Всі наші люди в кожному куточку.
Гуцул віддасть останнюю сорочку,
Останній шмат кулеші із казана,
Коли зустріне в лісі партизана.
А вороги те знають.
З верховини Гуцуликів погнали на долини.
Учора й сина хворого, Івана,
За те, що не вказав їм партизана,
Мов злодія, схопили за ворітьми.
І як мені, старій, з малими дітьми?
Сирітки бідні — в них померла мати,
Та й батько чи повернеться — не знати.
Напроти хижки, трохи віддалік від бору, спалахом громовиці освітлюється Столітній Бук. До його товстого віття тремтливими галузками тулиться Молода Смерічка. Шумлять бори. Ні, не шумлять. Від великого лиха людського вони заговорили своєю тужливою лісовою мовою. Дерева і птахи заговорили. Та де вже людям розуміти їхню мову. Вони скоро і свою забудуть у такому страхітті.
Столітній Бук.
Нема життя на нашій верховині
Деревам навіть.
Де вже там людині
В огні, в залізі вражім виживати.
Молода Смерічка.
Дідусю, що то, грім а чи гармати?
Столітній Бук.
Гармати й грім в пекельний гук злилися
До мене, люба, ближче прихилися.
Від бур і куль я буду закривати.
Молода Смерічка.
Я вистою, он діточок сховай ти.
По них стріляють вражі карабіни.
Летять малі у яр, мов дві пір'їни,
А там терни, страшні холодні твані.
О, як їм тяжко, Юрцеві і Гані.
Столітній Бук.
Не плач, Смерічко.
Наші гуцулята
Сміливі, наче справжні соколята.
Вони ростуть в орлиному гніздечку.
Повернуться — додому недалечко.
З найтемнішої гущавини бору чується довгий давучий крик, схожий на скорботне ридання. То голос зловіщої Сови. Вона примостилася на сухому галуззі між Смерічкою та Столітнім Буком, блискає своїми жовтими котячими очима і стогне-клекоче, наводячи на все навколишнє жах та зневіру.
Сова.
Уга-ува, не вернуться малята.
Столітній Бук.
Чого кричиш? Мовчи, Совино клята
Хіба тобі малих дітей не шкода?
Сова.
Угу-агу! Така моя порода.
Бабуся.
Ні хвильки тиші, знову стрілянина.
Когось хапають. Йой, лиха година.
А де ж це діти, Юрчик мій і Ганя?
Пора грозова, та уже й не рання.
Юрасю! Ганю!
Із лісу дитячі голоси:
Гов, агов, бабусю!
Бабуся.
Ходіть додому, я за вас боюся.
Ще вовк ухопить чи
Блудика стріне
І заведе у Горище камінне,
Тоді шукай доріженьки до хижки.
Розіб'єш вкрай об кремінь босі ніжки.
Або Розрийвода усі плаї розмиє,
Чи Душтрава опиниться на шиї,
Придуши гь так, що й подиху не буде,
Чого в Карпатах не стрічали люди.
Із лісу на подвір'я, ледь-ледь переводячи подих, виходять хлопчик і дівчинка. Вони худенькі і дуже стомлені, мабуть, після втечі або довгого блукання по нетрях, де живуть оті страхіття, про які уже не раз Їм бабуся говорила. Діти йдуть, притулившись одне до одного, босі ніжки, розбиті об каміння, ледве ступають по землі. Бідна одежка подерта тернами та ожиною. В очах недавно пережитий страх.
Юрасик.
Бабусю, рідна, ниньки на Барвисі
Ми партизанів пострічали в лісі.
Вони питали, як на Чорногору
Пройти, щоб не виходити із бору.
Бабуся.
Які ж вони?
Ганя.
Усі такі привітні,
Немов і справді наші вуйки рідні,
А поміж них є дівка-партизанка,
В гурті усі зовуть її Оксанка
Або сестра.
Вона мені хустинку
Оцю дала.
Бабуся.
Носи, моя дитинко,
Та вдячно згадуй файну партизанку,
Як би сестрицю, вечором і зранку.
Бо де б тобі дістать таку хустину.
Юрасик.
Ми попрощались, перейшли царину
І там зустріли в казанку солдата,
Мов те опудало.
Пустились утікати,
З крутої скелі впали до потоку,
В якусь безодню темну і глибоку.
Вгорі солдат почав стріляти з кріса,
Ще й не один, повсюди їх до біса.
В Глибокій стрелить, у
Козиній вдруге
Лунають всі міжгір'я і яруги.
Ганя.
Я плакала, а Юрця взяв за руки
Й повів мене водою через гуки.
Затим угору, просто без доріжки.
Хоч ми подряпались, побили дуже ніжки,
Але дійшли прямісінько до двору,
Та ми не йшли, летіли в бір і з бору.
Наш Юрця смілий — може скрізь пролізти
Бабусю, люба, що нам попоїсти?
Від ранку ще і рісочки не мали.
Бабуся Чого ж ви ягід в лісі не нарвали?
Юрасик.
Суниці відійшли, чорниці не поспілії
Ходили за грибами до Трипіли,
Та жодного грибочка не видати,
Немов переродилися Карпати.
Бабуся.
Лягайте спати, завтра прийде тато,
Заріжу я вам курочку лапату.
Ото поласуєм і юшкою, і м'ясом.
Ганя.
А що, коли татусь не прийде часом?
Іще нікого з долу не пустили…
Боюся, щоб лихого не вчинили.
Бабуся.
Чого б це, Ганю?
Ваш татусь нікому
Лихого не робив і вернеться додому.
Усі повернуться в хижки на верховину.
Ганя.
Ви кажете— усі?..
А вуйка Яворину
Устрелили.
І Бокачук Мелану
За те, що помагала партизану
Знайти загін, чужинці так побили,
Що і тепер звестись не має сили,
Лежить бліда, уста чорніші рани,
Та все шепоче:
«Хлопці, партизани,
Рушницю дайте, я піду до бою».
І рве в постелі ковдру над собою.
Отак і тата… Ми й не будем знати.
Бабуся.
Та цур тобі, на ніч страшне казати.
Вже неньо ваш на верховину сходить.
Ганя.
А що, коли його жовнір пошкодить?
Вони ж такі, оті лихі жовніри,
Як в драговині вовкулаки-звірі.
Бабуся.
Хоч як пошкодять, то не буде втрати.
Ми зможемо Чугайстра погукати.
Ви ж чули, мабуть, що старий Чугайстер
На чудодії превеликий майстер.
Юрасик.
Який Чугайстер? Я не чув нічого.
Ганя.
Бабусю, люба, розкажіть про нього
Бабуся.
Та й розповім, присуньтеся до мене.
Отам, де листя стелеться зелене…
Діти з двох боків міцно притискуються до бабусі. Вона кладе свої натруджені руки на гострі плечики онучат, готуючись розпочати довгу і цікаву билицю, але слова не ллються із уст. Мабуть, громовиці та шелести лісові полохають спокійні слова про далеке минуле. Мабуть, оті заграви невгасимих пожеж, що разом з чорними хмарами насуваються на верховину, опалюють старечу душу, обливають її гіркими невидимими сльозами. Але казка заспокоїть малих дітей у цю повну тривог горобину ніч, заколисав їхні печалі.
Знову спалахують світлом Столітній Бук з Молодою Смерічкою.
Столітній Бук.
Як тяжко тій бабусеньці-небозі
У невідступній горі і тривозі
Складать щасливу казку-рятівницю,
Перемагать шалену грозовицю,
Аби на цім самотньому подвір'ї
Голодні діти спали у довір'ї,
В надії на Чугайстерову ласку.