Юрасик.
Та то ж опудало, щоб горобців лякати.
Перший солдат.
А йди сюди, вовчисько тричі кляте!
Гей, тут вас двоє!.. Стійте, руки вгору
Кажіть, сюди приходив хто до двору?
Юрасик і Ганя.
Нікого ми не виділи, солдати…
Другий солдат.
А в хаті хто? Мерщій ведіть до хати.
Юрасик.
А в хаті наша баба умирає.
У неї тиф… і лікаря немає.
Допоможіть, у вас е файні ліки.
Перший солдат.
Та пропадіть ви пропадом навіки.
Ох, і залізли ж ми з тобою в нору.
Бери хоч курку — і мерщій із двору.
Юрасик.
А курка теж у нас захворувала.
Її бабуся з рота годувала,
Бо так любила, мов дитя рідненьке,
Тепер не їсть, не п'є оця рябенька,
Усе лежить отут серед каміння.
В сусідів теж повимерло пташиння
Від тифу лютого чи, може, від холери.
Ніхто не знає… Всюди мруть тепера.
Другий солдат, який уже було схопив курку, мов ошпарений, кидає її, стоїть якусь мить оторопілий, потім старанно витирає руки об плаща. Затим виймає з кишені пляшечку, обливає руки, хлюпає собі на лице, на одежу.
Другий солдат.
Ще сказано — послали нас до тилу!
Не партизан, так тиф зведе в могилу,
Чума, холера чи якась проказа.
Усіх передушив би я відразу,
А партизанів драв би, мій капрале.
Перший солдат.
Дивись, аби тебе не обідрали.
Земля і люди тут за партизана.
Ходім, а то потрапим до капкана.
Другий солдат.
А де ж звірята, дать би їм приклада
Перший сол дат
Не зачіпай, можливо, тут засада.
Ми й так іздуру шуму наробили —
Горохове опудало убили.
Про це ні слова серед наших друзів:
Сміятимуться, як із боягузів.
Другий солдат.
Ну, то давай підпалимо хатину.
Перший солдат.
Ходім, ходім, бо буде куля в спину.
Солдати, наче висліджені звірі, крадучись, зникають з подвір'я, тануть в імлі. Гурт фашистів, який спочатку з'явився край подвір'я, зник ще тоді, як розвідники зняли стрілянину.
Юрасик і Ганя з глибини ганку, де вони ховалися останні хвилини, виходять на подвір'я. Вони сполохані, але раді.
Ганя.
Пішли, злякалися, ми обдурили файно.
Юрасик.
Щось треба діять, Ганночко, негайно.
Великий чоловік лежить у нашій хаті;
Недаром нишпорять ці нелюди прокляті.
Ганя.
Тихіше. Вернуть — будуть бити злісно.
Юрасик.
Тепер уже не вернуться, бо пізно.
І тифу налякалися до смерті.
Вже не про них подумай-но тепер ти,
Про партизана, що від рани гине.
Бабуся, виходить із хати, зупиняється на ганку.
Бабуся.
Мабуть, наш гість не проживе і днини.
Пішли?..
Ганя.
Пішли, бабусенько, йой, люті.
Бабуся.
Бодай би потопилися у руті.
Вона щось шукає під стріхою на ганку і знов повертається до хати.
Ганя.
Не проживе і днини, чуєш, Юрку?
Скажім бабусі, най заріже курку.
Він зголоднів і тому так хворує,
А як хороша страва запарує,
Підійметься, поїсть, сильніший буде.
Юрасик.
Його дві кулі встрелили у груди,
Живіт пробито, страва не поможе.
Робить щось греба, так сидіть негоже.
Діти стоять запечалені, мовчазні. «Робити щось, діяти треба!» — аж пече в маленьких голівках і з болем відлунюється в серденьках дитячих.
Стоять діти, дивляться то на землю, то на небо. А небо поволеньки світліє. Грозові хмари рвуться на шматки і, мов гурти овечок, розбігаються за ліси на нові пасовиська. Над горами біліє край неба — то сходить місяць. Його ще не видко, але світлішає, світлішає потроху на верховині. А з тим і на душі ніби світлішає поволі.
Столітній Бук.
Чого вагаєтесь, шукайте допомоги,
Хай не спиняють вас жахні дороги.
Молода Смерічка.
Що ти говориш, діти повмирають.
Столітній Бук.
За праве діло хай хоч серце крають.
Я б на край світу сам пішов по ліки,
Та жаль, корінням вріс отут навіки.
Сова.
А я за це й крилом кивнуть не хочу, —
Лякливих краще криком заморочу.
Столітній Бук.
Хіба збагнуть старій лихій Совині
Ті почуття, які живуть в людині,
Що йде на бій за щастя і свободу
Своєї Отчини і рідного народу.
Юрасик.
А що, коли і справді є Чугайстер,
Усіх чудес невигаданих майстер?
Я знаю плай, що йде до Черемоша,
По нім ходили з татом до Тимоша
Здається, знаю, де висока брила,
Про котру нам бабуся говорила.
Ходімо, Ганю, завтра пізно буде.
Ганя.
Та зараз ніч темнісінька повсюди,
А я в пітьмі, Юрасику, боюся.
До того ж і розсердиться бабуся.
Юрасик.
Вона про це зовсім не буде знати.
Ми зберемось і підемо від хати.
Я покладу кресало у табівку
Та ще свою мережану денцівку.
Тут близько, ми й повернемось до ранку
Не ходь у хижу, зберемось на і анку.
Ганя.
Ні, ні, Юрасю, пождем до світання.
Бабуся (виходячи з хижі).
Вже й не говорить, слабшає дихання
Самі лиш очі пломенять, як свічі.
Гой-зіллячком його кропила тричі —
Безсилі тут усі горянські ліки.
Чого ж це люди наче ті каліки
Перед тупою смертною косою?
Умре твій брат — лиш ороси сльозою
Могилу свіжу і ступай додому.
А я б цьому синкові молодому
Своє життя віддать не пожаліла,
Але це виймеш серденька із тіла.
Та й що йому в моїм старому серці,
Де капля крові жевріє на денці.
Йому по рівні серце Велет-Пана,
Щоб вічно билось в грудях партизана.
Бабуся. замовкає, ніби згадавши щось дуже важливе, біжить за причілок і повертається в хижу з листям в руці. Ганя хоче її наздогнати, мабуть, спитати про щось, але Юрасик хапає за руки, затримує.
Юрасик.
Сестричко, чула, він уже вмирає.
Он і світання йде по небокраї.
Ганя.
То місяць сходить, Юрцю, не світання.
Юрасик.
Ходімо швидше, кинь свої вагання.
Прогаємось, а він померти може.
І татові Чугайсгер допоможе.
Ганя.
І татові?!
То вже ходім шукати. А знаєш, як Чугайстера гукати?
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами,
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
Та знаю, люба Ганю, пам'ятаю.
У сні скажу, коли хто запитає.
Давай іти.
Ганя.
Ну, то й ходімо, Юрцю,
Не так і лячно, коли ми укупці,
Взявшись за руки, гуцулята простують до лісу.
Вони якийсь час видніються на схилі галявини, а потім зникають за галуззям. Лиш чути, як Ганя повторює слова Чугайстро-вого виклику, щоб не забути.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами…
Сова.
Аву-угу!
Дорога в дугу
Зігнулася, зломилася,
Малята заблудилися.
Їх душ-трава залякує,
Над ними ворон крякає.
За якусь хвильку її слова затихають. На небі зовсім розійшлися хмари і стало так світло, так ясно на верховині, пю видко навіть сліди в прим'ятій траві, сліди босеньких ди« тячих ніжок.
Бабуся.
Заснув, і серце вже рівніше б'ється.
Поклала я любисток біля серця,
Він освіжає кров — давно те знаю.
Це зілля треба рвати серед маю,
Під час грози… Агов, а де це діти?
Юрасю, Ганю, швидше в хату йдіте.
Не чути!.. Боже!..
Це ще мені лихо. Хіба жартують?..
Ні, повсюди тихо. Юрасю! Ганю!
Миттю йдіть до хати.
Із глибини лісу доноситься далекою луною: «Ми рушили Чугайстера шукати!»
Бабуся.
Йой, горенько! Скажіте, добрі люди!..
У хащинах і дикий звір заблуде.
Агій, куди ви? Темно, бездорожнє!
Вернітеся!.. Не можна так… Не мо-о-жна.
Кидається бігти за дітьми, але не витримує стареньке серце. Лиш крок чи два — і бабуся, хапаючись за груди, падає.
Молода Смерічка.
Померла сива горлиця в знемозі.
Хто ж заспокоїть діточок в тривозі?
Столітній Бук.
Зціліть старенькій серденько, Карпати,
Не можна їй сьогодні умирати.
Бабуся. лежить нерухомо, як мертва. А може, й справді померла бідна. Хіба знесеш стільки всього жахного та в одну коротку літню нічку. Ні, ворухнулася, звелась на руки важко-важко і шепоче.
Бабуся.
Йой, дітоньки, та що ж я наробила,
Оманою довірливих згубила!
Бабуся. нерухомо дивиться в гірську місячну далечінь Молода Смерічка. печально тулиться до Столітньою Бука.
Над галявиною повільно й урочисто пролітає Золотава Птаха. Вона крилом торкається сивої бабусиної голови і відлітає туди, де зникли діти.
Золотава Птаха (співає).
В громадді каміннім,
В гнізді соколинім
Родились орлятами ви.
І крила простерши,
На подвиг уперше
Злетіли під регіт Сови.
Я Птаха Злотава, —
Звитяга і слава —
За вами услід полечу.
У ночі тривожні
Ліси бездорожні
Надіями вам освічу.
Мужайтеся, діти,
Невтомно ідіте —
Хай путь перед вами страшна.
До щастя і волі,
До світлої долі
Сміливих виводить вона.
ДІЯ ДРУГА
КАРТИНА ПЕРША
Рівна полонина край гірського рідколісся. Петляста стежина, яку ледь помітно у високих травах, розходиться на два боки. То тут, то там поодинокі буки, смереки. Вони крислаті, густокронні, бо зростали на просторі. А одна, найвища, мабуть, найрясніша, смеречина, з корінням вивернута нічною бурею, лежигь, простягає своє віття до стежини, мов говорить: «Підведіть мене, я ще довго буду прикрашати цей край».