Казка про Чугайстра – Платон Воронько

Розбив, розколотив його у ложці,

Хлюпнув у яму. Вийшли черемошці.

Усі живі, іще сильніші стали,

Сміються радо: «Як ми добре спали».

А Леся мовить: «Спали б ви навіки,

Коб не Чугайстер дав цілющі ліки».

Й розповіла, яка біда зчинилась.

Громада вся Чугайстеру вклонилась

І, наламавши букові жердини,

Уже збиралась бігти до Горбини,

А дід спиняє: «Стійте, черемошці,

Горбина спить між скелями на рожці.

Він сам напився того трунку злого,

Довіку не хапатиме нікого.

Жовніри всі розбіглися плайками —

Коли вовки — най жиють із вовками.

А ви ідіть, трудящі, мирні люди,

На верховини — лиха вже не буде.

Коли ж який чужинець удереться,

Щоб пити вашу кров з живого серця,

І ваших сил у битві вже не стане,

І запечуть глибокі смертні рани —

Тоді свого Чугайстера шукайте,

І так мене, старого, викликайте:

Течи,вода, долинами,

Іди, біда, глибинами

У нетрини та хащини

До вічної пропащини,

А ти, старий Чугайстере,

Заступнику і майстере

Усіх чудес побажаних, —

Почуй людей уражених.

Заглянь у ті віконечка,

Де ждуть тебе, як сонечка,

Зайди у ті хатиночки,

Де кличуть щохвилиночки.

Дихни живою силою

Над ямою-могилою,

Над свіжою та ранньою,

Над вогневою раною.

А вже зі мною вам не знать урону».

Тоді Олеся хусточку червону

Подарувала дідові за ласку.

Юрасик.

Бабусенько, як схоже це на казку.

Бабуся.

Та ні, Юрасю, знають всі гуцули,

Які про давні роки не забули.

Ганя.

Бабусю, і тепер жиє Чугайстер,

Усіх чудес невигаданих майстер?

Бабуся.

Й тепер жиє у брилах біля річки,

Де обіймають три малі смерічки

Старого бука край крутого плаю.

Як треба, я хутенько відшукаю,

Та й вам цей виклик треба пам'ятати.

Прямо над галявиною вогнистим павуком промайнула блискавка, за нею ударив грім: «Тр-р-ах, гу-гу-гу. Тра-а-ах, у-у!» І від того страшного удару розкололось, важко повисло небо, а з розколини гуком полилася вода. Вона заклекотіла по крутому схилу, і за якусь хвилину у міжгір'ї зашумував, запінився потік, як той, що ніс та бив об скелі колись красуню Лесю.

Студено стало. Гей, пора до хати.

Та й підтопляє ганок люта злива.

Ходімо, най нам ніченька щаслива…

Бабуся. з Ганею зникають за дверима. Юрасик на якусь мить залишається на ганку, вдивляється в пітьму ночі, з якої, неначе із глибини океану, випливають постаті могутніх черемошців, хитрюще обличчя Горбини, виблискують списи і бартки жовнірів. І нарешті йому усміхається сам Чугайстер — сивий дідусь із червоною хустиною в руці.

Молода Смерічка.

Бабуся й Ганя вже пішли до хати,

Чого ж лишився Юрця тут стояти?

Та ще коли отак громище ляска.

Столітній Бук.

В його уяві ще зоріє казка.

Поглянь сама. Либонь, на верховину

Несе лихий неситого Горбину.

Жовнірів скільки!.. Й кожен з довгим крісом.

Зникають черемошці поміж лісом,

А вдалині із хвилі Черемошу

Чугайстер вийшов. Усмішка хороша

Юрасикові серденько лоскоче.

І хлопчик тихо щось квилить-шепоче.

Юрасик.

Течи, вода, долинами,

Іди, біда, глибинами,

У нетрини та хащини

До вічної пропащини.

А ти, старий Чугайстере…

Казкові привиди лякає новий шалений удар грому. Юрасик, шепочучи слова Чугайстрового виклику, зникає в хижі.

На верховині шумить, клекоче карпатська злива. Які вони шалені, карпатські грозові зливи!

На галявину до хижі виходить високий партизан. Він ледве переставляє ноги, опираючись на автомат. Голова і груди наспіх перев'язані бинтами, через які ще проступає кров. Із розбитих чобіт стікає вода. В його очах страшна тривога за щось безцінно дороге і, мабуть, втрачене назавжди.

Партизан.

Вже день і ніч в нерівному двобою

Ворожий хвіст тягну я за собою.

А де загони — ні в кого спитати, —

Неначе раптом вимерли Карпати.

П'ять тисяч верст пройшли ми по Вкраїнї,

А ще такого не було, як нині.

Відбився я в горах від партизанів

Серед борів густезних і туманів.

Скрізь вороги, мов ті вовки голодні.

Не повернуся в з'єднання сьогодні

І завтра теж — уже лишає сила,

Мене ворожа міна підкосила,

Валяють з ніг тяжкі, пекучі рани.

А де ж загони, друзі-партизани?..

Він хилиться додолу, опираючись на причілок темної хижки. При спалаху блискавки помічає сліди босих ніг на ганку.

Недавно хтось зайшов до цеї хати.

Маленькі ніжки — значить, не солдати.

Яка то радість! Є жива людина;

Хоч дід сліпий а чи мала дитина.

Самотність тяжча за тюремні грати,

В одинці страшно жити і вмирати.

Одне лиш слово рідне найпростіше —

І на душі зробилося б світліше.

А що, коли назустріч автомати —

У мене ж ні набоїв, ні гранати.

Та все одно — три чисниці до смерті,

Біда — як двері наглухо заперті.

Тяжко ступаючи, партизан підходить до дверей, стукає спочатку тихо, а потім сильніше.

Прокиньтеся, якщо усі поснули.

Пустіть, я свій, не бійтеся, гуцули.

Аби узнали, що я з цього краю,

Послухайте, я пісню заспіваю:

Карпати — край лісів та круч,

Наш край красою славний.

Гуцульський рід орлин, могуч

В труді, в бою незламний.

Тільки сонце заіскриться,

Легінь при стремені, —

Топір з кованої криці,

Крісик на ремені.

Молода Смерічка.

Він мертвий майже, ще й співати може!..

Столітній Бук.

А рідна пісня всюди допоможе

В тяжкій біді, — говорять здавна люди.

Молода Смерічка.

Йой, дідоньку, нехай то правда буде.

Я за життя боюсь героя цього.

Столітній Бук.

І я боюсь, та ще й не за одного, —

За всіх отих, що гори і долини

Пройшли, аби звільнити верховини.

Із хати чується якийсь сполоханий шепіт, поволі відхиляються двері, виходить бабуся. До неї щільно туляться Юрасик і Ганя. В старечих тремтливих руках блимає свічечка.

Постріляний, порубаний, небоже!..

Іди до хати, тут стоять негоже.

Юрасю, Ганю, проведіть до ліжка,

А я мерщій внесу водиці з діжки

Та гой-трави запарю — легше буде.

О, як тепер страждають наші люди.

Звідкіль же ти, за що так битись мусив?

Партизан За волю бивсь…

Я партизан, бабусю.

Бабуся, наблизивши свічечку до самого обличчя партизана, розглядає негаданого гостя, потому біжить до погрібника. Діти обережно проводять партизана в хату. За ними уже й бабуся поспішає із відерцем води і сухою гой-травою.

Бабуся.

Це партизан… Видать, мов Довбуш, мужній!

Чи житиме — постріляний, недужий…

Тяжко зітхаючи, бабуся заходить до хати. На галявині якийсь короткий час безлюдно. Гроза вщухла, лише поодинокі краплини бубонять по гонті.

Згодом в кінці галявини з'являється група фашистів. По зволоженій траві мигає вогонь ліхтарика, мабуть, відшукує недавні сліди.

Перший голос.

Куди він зник у цій безлюдній пущі?

Другий голос.

Та ще й пітьма, немовби чорна гуща.

Перший голос.

За голову його сто тисяч мають дати.

Другий голос.

А як не знайдем, наші можуть зняти.

Так само уперто освітлюючи дорогу ліхтариком, фашисти зникають за рогом. На ганок виходять діти.

Юрасик.

Коли солдати — знаєш, що казати?

Ганя.

Аякже, знаю… Хто б не йшов до хати.

Юрасик.

Оце герой — в казках таких немає.

Ганя.

А скільки він всього на світі знає.

Ми будемо удвох ходить до школи,

А я про те й не мріяла ніколи.

Юрасик.

І будем зватись юні піонери. Ганя.

А що, як він помре у нас тепера!

Юрасик.

Ні, не помре…

Он хтось іде до двору.

Ганя.

Диви-диви, які страшні потвори.

Юрасику, ой як я їх боюся!

Юрасик.

Не бійся, хочеш, я і засміюся.

Ганя.

Облиш, облиш. Не треба ні словечка.

Вони ж уже, дивися, недалечке.

Давай втечем до лісу під загати.

Юрасик.

Ми ж обіцяли хижку вартувати.

Страшно гунулятам, ой, як страшно перед чужими озброєними солдатами. Юрасик лише говорить, що засміявся б, ні, тут не до сміху. Діти туляться одне до одного і непомітно для самих себе відступають під ганок.

МолодаСмерічка.

Говорить Юрця, ніби засміється,

А в нього так серденько бідне б'ється,

Що вискочити ладне, розірватись.

Столітній Бук.

Гай-гай, коли вже Юркові сміятись.

Від чималої групи фашистів, що зупинилися край подвір'я, відділяються дві постаті. Вони обережно наближаються до хижі, освітлюючи дорогу ліхтариком. Картаті маскувальні плащі промокли і незграбно стовбурча-ться на плечах, чоботи забовтані в руду глину.

Перший солдат.

Не видно сліду — все розмила злива.

Другий солдат.

Не те що люди, і земля зрадлива

До нас отут, куди не повернися.

Он партизан в городі, подивися.

Солдати разом із двох автоматів відкривають шалений вогонь по опудалові, — аж клоччя із нього летить. Під градом куль каска падає на землю, і замість голови біліє гострий кілок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: