Золотава Птаха.
Радійте, люди, земле, буйні води,
Іде пора великої свободи.
У неї путь, немов кривава рана,
Але ж іде пора ясна, жадана.
ДІЯ ТРЕТЯ
Дрімотна карпатська верховина. Вікові смереки, буки з двох боків підступають до високої кам'янистої галявини. За галявиною вдалині ще вищі шереги відрогів, але тепер у ясному надвечір'ї вони не видаються тим скам'янілим морем, як учора. Ні, тепер це величезний шмат розпеченого, покованого заліза, що з заходом сонця прохолоняе, синіє, а на горбах воно ще червоне, аж біле.
На галявині та ж поодинока хижа з розтріпаним опудалом за причілком. За ці тривожні ніч і день вона, здається, ще дужче постарішала, ще глибше вгрузла в землю.
Із хижі на ганок виходить стара бабуся, заплакана, убита горем. Вона бере іржавий заступ, хоче кудись іти, але зупиняється, схиляється на заступ і стоїть нерухомо, наче у неї немає сили, щоб зробити хоч крок. І справді, звідки братися тим силам у старому, розбитому лихом серці.
Молода Смерічка.
Чого так тяжко знов зітхають гори?
Столітній Бук.
Мабуть, серед людей нове лучилось горе.
Стара земля про все на світі знає —
Чи радість, чи журба в людей буває.
Бо люди — це її любимі діти.
За всіх старій доводиться скорбіти.
Бабуся.
Помер… Помер мій легінь ясноокий.
Одвічний сон на нього впав глибокий.
І вже не зійде сон той. Сирота я.
Внучат моїх загризла вовча зграя,
Синка мого недужого убили.
Уся земля, немов страшна могила,
Розверзлася. Звідкіль рятунку ждати?
Ридайте, гори, гороньки Карпати.
Бабуся. змовкає, стоїть нерухомо, дивиться кудись удалину і нічого не бачить. Не бачить, як швидко згасає надвечір'я, не бачить і не чує, як на галявину виходить партизанський загін, а попереду на руках у двох молодих богатирів Юрасик і Ганя.
Юрасик.
Бабусенько, які у вас новини?
Ви хвилювались, мабуть, щохвилини.
А ми Чугайстра кликали додому.
Бабуся. з радістю кидається до дітей — повернулися ж рідні соколята. На обличчі спалахує щаслива посмішка, та ненадовго. Знову на нього напливає смуток, мов чорна хмара.
Бабуся.
Помер наш гість уже з годину тому.
Юрасик.
Тоді Чугайстра я покличу зразу.
Із дозволу його, з його наказу.
Лікар.
Юрасю, любий, почекай гукати,
Можливо, я зумію врятувати.
Не дозволяю в хату йти нікому!
Сестра, за мною!..
Лікар з медсестрою заходять в хату. Решта залишаються на подвір'ї. Бабуся. обіймає діточок, пестить їх, а вони дають їй хліб і м'ясо. Партизани схиляють голови, скидають кашкети і в розпачі стоять мовчки, нерухомо.
Бабуся.
Уже з годину тому
Як серце стало, відійшло дихання.
Гай-гай, немає мертвим рятування.
А легінь був… Не виділа ізроду
Душі яснішої з усенького народу.
Я подихом холодні гріла руки,
Хотіла хоч краплинку зняти муки.
А він мені, старій, за цюю ласку
Розповідав таку чудову казку,
Яка, мов хміль, текла й текла у груди,
Про наше щастя, що насправді буде
Невдовзі, як настане перемога.
І вірю я, що прийдуть до порога
Нові часи, веселі та щасливі,
Земля розквітне, мов садок по зливі.
Шкода, що в ті омріяні часини
Уже не буде поміж нас людини,
Яка усе оте пророкувала,
За що вона всі сили віддавала
Й саме життя. Мої хороші діти,
Ім'я його у пам'яті несіте
Й розказуйте повсюди щогодини
Про душу ту загиблої людини.
Командир застави.
Погляньте, друзі, он виходять з лісу Гуцули наші.
Юрасик.
Я на дах залізу
Та роздивлюсь, які ото гуцули.
Часом не ті, що в хащини гайнули.
Юрасик швидко залазить на дах і, приклавши до лоба руку, пильно вдивляється на узлісся. Бійці про всякий випадок готують зброю, закладають у гранати запали.
Так, це вони, чужинці, добре виджу!
Командир застави.
В засаду, хлопці, по кущах, за хижу!
А ви, малі, з бабусею до льоху.
Ми всиплем нашим гостонькам гороху.
Партизани швидко маскуються по кущах, за хижею, між камінням. Два кулеметники і командир застави ховаються на ганку. Діти з бабусею біжать до хлівця, що проти хати. На подвір'ї пустка, ніби нікого там і не було.
За кілька хвилин наближається група переодягнених фашистів. Попереду мисливець-розвідник з собакою.
Мисливець-розвідник.
Собака нас виводить до хатини.
Солдат.
Тепер не можна гаять ні хвилини.
Вірьовку приготуйте — і до двору!
З усіх боків з автоматами, кулеметами і гранатами вилітають партизани. З ганку прямо до грудей мисливця-розвідника висовуються широкі дула кулеметів.
Перший партизан.
Складайте зброю, гади, руки вгору!
Командир застави.
Додолу зброю! Опір ні до чого.
Перший партизан.
Ану, скидай кептарика чужого,
А ти свитину, бісова личино!
Не помогла гуцульська сірячина
Сховати вам скривавлені багнети.
Другий партизан.
Та це ж усе артисти з оперети.
Вони канкан закрутять нам у танці.
Перший партизан.
Нехай собі танцюють на арканці.
Фашисти стоять в страшному заціпенінні. Потім складають зброю, роздягають гуцульське вбрання і залишаються в своїх військових мундирах. Партизани обшукують ворогів. Із погрібничка виходять бабуся, Юрасик І Ганя.
Мисливець-розвідник.
Вони живі, хитрющі бісенята,
І засідка — це їх робота клята.
Юрасик.
Живі, бо нас урятував Чугайстер,
Не ваш гладкий, а наш великий майстер
До всіх чудес, не бачених у світі;
А ви тепер, мов борсуки у кліті,
Сидітимете з хитрістю дурною.
(До партизанів).
Це той «мисливець», що ходив зі мною.
Ганя (до партизанів).
Ось татова свитина… Де ж це тато?
Юрасик.
Залишилось чекати небагато.
Чугайстер там. З хвилини на хвилину
Із татом прийде він на верховину.
Мисливець-розвідник.
Як свисне рак, повернуться гуцули.
Живими їх у землю загорнули
В оцю годину, щоб тремтіли всюди,
Хто партизанів укривати буде.
Дивиться на годинника, злісно усміхається просто в обличчя дітям.
Ганя.
Мій таточку, мій рідний, любий тату!
Прийди, прилинь у нашу бідну хату…
Бабуся.
Чого прийшли до нас, катюги люті?!
Немов зміюки повзаєте в руті.
Вогнем караєте, отрутою, землею.
Давно вам тра засипатися нею.
Командир застави.
До штабу полонених! Що слова ці?
Що доведеш скаженому собаці?
Лиш одвернись — запустить зуби в тіло.
А ми, поки не зовсім потемніло,
Сліди розвідаєм до їхнього кубельця.
А то назавтра інший гурт припреться
Шукати між гуцулів комісара.
Бабусенько, не плачте. Прийде кара
На їхні голови. І прийде перемога
До вашого розбитого порога.
Настане мир, настане щастя днина,
Трембітами заграє верховина.
Бабуся.
Гай-гай, синочку, я ту мала віру,
Та віддала її у зуби звіру.
Розвіяли в кущах понад могили,
Тепер нема ні віри, ані сили.
Полонених, під конвоєм виводять за скелю. Вони ідуть понуро, звісивши голови додолу, відчувають, що десятки очей опікають їх своїм грізним зором. Під багрецем останнього проміння і земля їм здається скривавленою, — так ба-* гато пролито невинної крові у цім краю.
Столітній Бук.
Дивися, як похмуро йдуть убивці,
Уся земля від вилитої крівці
Здається їм червоною, Смерічко.
Молода Смерічка.
Та то ж заходить сонце за потічком.
Столітній Бук.
Так, так, заходить. Хай для них ніколи
Воно уже не встане з видноколу.
Сова.
Заходить сонце, ніч страшна настане,
Гуцули згинуть, згинуть партизани.
Усі Карпати буйні спопеляться.
Столітній Бук.
Замовкни, зла, тебе вже не бояться.
На подвір'ї залишаються партизани, бабуся, діти. Хлопці оглядають зброю, бабуся з дітьми розглядають одежу своїх земляків. Кожен кептарик чи сіра свитина, приношена кресаня з чорною пір'їнкою нагадує їм про хороших людей, про рідних їхніх, яких живими закопали в землю. Ганя бере татову свиту, тулить її до себе.
Ганя.
Свитина татова, бабусю, Юрцю, гляньте.
Бабуся.
Та ви мені вже серденько не раньте.
Юрасик.
Не встиг Чугайстер, мабуть, відшукати
Те місце, де приховані гармати
І де гуцулів наших закопали.
Не гримнуть партизанські самопали.
Перший партизан.
Чого ж так довго ані слова з хати?
Другий партизан.
Вбирають комісара поховати.
Сестра і лікар, — нелегка та справа.
Яка кривава межи гір заграва.
На ганку з'являється медсестра, безсило хапається за стовп, схиляється до нього і плаче, закривши хустиною обличчя. Всі кидаються до неї, та ніхто не може проронити ні слова. Нарешті збирається з силами командир.
Командир застави.
Наш комісар помер? Кажи-бо, ми ж не діти.
Медсестра.
Від щастя плачу…
Ноші принесіте. Він буде жити.
Бабуся.
Дітоньки хороші, Він буде жити, чули?
Швидше ноші!
Юрасик.
Чугайстрів син із мертвих зміг підняти.
Про це узнають завтра всі Карпати.