Тепер-то не загине, ви щасливці,
Що стрілися зі мною. Тут мисливці
Зібралися із верховин карпатських,
Є люди й від загонів партизанських,
Вони негайно викличуть Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра.
І разом з ним ви підете до хати.
Юрасик.
Для цього, вуйку, треба виклик знати.
Мисливець-розвідник.
Ану скажи, я знав колись ізмалку,
Та вже забув оту чудну гукалку.
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
А ти, старий Чугайстере,
Заступнику…
Мисливець-розвідник.
І майстере…
Вже пригадав. Спасибі, любі діти.
Тепер до кухні снідати ідіте.
А я піду Чугайстера шукати,
Щоб друга-партизана врятувати.
Коли мисливець-розвідник знову дістав із кишені цукерку, Юрасик ще пильніше придивився. Ні, таки під свитою новий солдатський мундир, ще й з павуком срібним, точнісінько таким, як на ворожих літаках намальовано. І говорить цей вуйко якось не так, як гуцули. Та, може, він сам партизан, що прийшов на Карпати з Великої України. А що мундир солдатський, так ходять же партизани у чужинських мундирах, бо де їм брати одіж, як не у ворога. Але треба запитати, бодай лихо не стало. Та що ж питати? Коли він хитрує, на наше лихо, то правдоньки не скаже.
Юрасик з Ганею відходять від мисливця-розвідника і зупиняються трохи осторонь під Молодою Смерічкою і Сто літнім Буком.
Молода Смерічка.
Не до душі мені отой мисливець.
Столітній Бук.
Чекай, мала, це ж є жовнір-чужинець,
Що застрілив лісничого Кіндрата,
Аби одежу з пліч його забрати.
Молода Смерічка.
Тікайте, дітки, швидше у діброву.
Столітній Бук.
Не знають гуцулята нашу мову.
Не знають мову, слів твоїх не чують,
Але тривогу серденьком відчують.
Юрасик.
Тривожно щось мені на серці, Ганю,
Якісь думки гнітять мене погані.
Недобре чую я в отій людині.
Так не говорять в нас на верховині…
Під свитою на нім мундир з хрестами.
Ганя.
Ходімо, Юрку, їстоньки, а тамо…
Мисливець-розвідник.
Не гайтеся, ідіть поїжте хутко.
За півгодини я вже буду тутка.
Юрасик і Ганя поволеньки боязко відходять по стежині туди, куди показав мисливець-розвідник. Молода Смерічка. ще тісніше тулиться до Столітнього Бука та все щось шепоче. Ой, страшно їй за долю маленьких, довірливих гуцулят. А що робити? Коби вони знали їхню лісову мову, — так ні, не знають.
Мисливець-розвідник залишається на місці, подає сигнальний посвист раз, удруге, утретє, усміхається, з задоволенням потирає руки. Розстібає гуцульську свиту, з-під якої зеленіє новенький мундир з залізним хрестом і фашистськими відзнаками молодшого офіцера. При охороні з'являється фашистський полковник.
Полковник.
О, мій мисливець! Що приніс нового?
Мисливець-розвідник.
Пан оберст, маю вбитого й живого
На доброму своєму полюванні.
Погляньте, он кабанчик на поляні,
Гладкий, ікластий, наче по наказу.
Три кулі я загнав йому відразу.
І двох малят довірливих до сміху
Затримав я на радісну потіху.
Полковник.
За кабана спасибі, недаремно
Ти носиш зброю, мій капрале, ревно.
Але до чого нам твої малята?
Мисливець-розвідник.
Пан оберст мій, наївні гуцулята
Ідуть до річки викликать Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра,
Щоб лікувати в хижі партизана,
Високого, вусатого…
Полковник.
Неждана чудова звістка.
Мисливець-розвідник.
Бачте, надолужив,
Аж двох зайців убив.
Полковник.
І превеликих, друже!
Це не зайці, а справдішні ведмеді…
Підвищення тебе чекає, Еді!
Мені вдалось через одного пана
Узнати все про того партизана,
Якого ви відбили від загонів
Це генерал радянський без погонів,
Це комісар, що знає вся Вкраїна,
Іван Коваль. Шифровка із Берліна —
Узять живим його за всяку ціну.
Навколо двору звести збройні стіни,
Як нас ці діти приведуть до хати.
Мисливец ь-розвідник.
Навряд чи так ми будем успіх мати.
Ще здіймуть крик уперті бісенята.
Коваль у ліс — і справа вся зім'ята.
Є в мене план. Гуцулів ми роздягнем
І на солдатів одяг їх натягнем.
А повара нарядим, як Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра.
Полковник.
Чудовий план! Пошлю до нагороди.
Вбирайте повара і одягайте взводи
В дрантя селянське, а усіх гуцулів
Живими в землю, щоб не тратить кулі.
Офіцери розходяться. За переліском чути грубу лайку, затим крик Гані. Із кущів, блідий, стривожений, вибігає Юрасик.. Оглядається на всі боки, наче шукає порятунку. Поблизу не видно нікого, а далі, куди не глянь, вартові, патрулі.
Юрасик.
Оце знайшли жадану допомогу!..
Тепер катам указувать дорогу,
Аби вони схопили партизана,
Та ще й самого Коваля Івана.
Про нього в нас і коломийки склали.
Я сам їх чув, як легші співали.
Ой Ковалю, Коваленку,
Славний партизане,
Поспішай на верховини
Крізь густі тумани.
Бо у нас на верховинах
Не дощі, не грози,
То чужинці день і нічку
Точать кров та сльози.
Як зустрів Коваль чужинців
І почав кувати,
Тільки шмаття полетіло
Та на всі Карпати.
Юрасик не співає цю героїчну пісню, він вишіптує її слова, ледь рухаючи губами. Потім шепіт переходить в нечутний плач.
Юрасик закриває очі рукавчиком. Сльози самі навернулися, і ніяк не можна їх зупинити. В них було все — і невимовний розпач, і біль нестерпний, і злість на свою невдачу.
Не плач! Слізьми його не врятувати.
А що робить, хто може раду дати?
Вести у двір і попередить криком?
Ні — в інший бік густезним лісом диким.
Біля Юрасика знову запурхала Золотава Птаха і защебетала. У тому щебеті Юрасик розібрав слова:
У двір нізащо,
Ведіть у хащі,
У найтемніші,
У найгустіші.
Нехай у твані
Згинуть погані.
За мною йдіте,
Хороші діти.
Ідіть борами,
Ідіть ярами,
Я буду з вами
Та перед вами.
За цими словами Золотава Птаха знялась і полетіла просто понад травою до найгустішого бору.
Юрасик.
Спасибі, пташко, підем за тобою
У хащі із ворожою юрбою.
Гірко плачучи, на полонину вибігає Ганя… Вона ронить шматочки хліба і не підіймає їх. Нехай лежать, хай хоч вовки їх поїдять чи дикі кабани, коли за кожен кусник отаке знущання.
Ганя.
Куди ж ти дівся, Юрчику мій рідний?
Дісталося твоїй сестриці бідній.
Тут кухар ще лютіший, як чужинець.
Бабусі я хотіла на гостинець
Хоч хлібця взяти, а страшенний кухар
Схопив мене за коси і за вухо,
Ледь-ледь не відірвав мені голівку,
Підняв угору, вдарив об долівку.
Юрасик.
Мовчи, Ганнусю, я про все вже знаю.
На кухню не пішов, а сів отут ізкраю,
В густих кущах. Мені отой мисливець
Чужинцем видався. І справді він чужинець.
Рішили у гуцульське одягтися… І йти до нас.
Ти плачеш? Посміхнися. Хоч роблено.
Ганя.
Не можу, лячно, Юрцю. Юрасик.
А ти переможи себе, голубцю,
Не пророни і зайвого словечка.
Коли спитають — скажеш, недалечке
Подвір'я наше, тамо за горою.
Ми підемо дорогою новою.
Не по стежках, а прямо лісом, бором
Аж поза тим скелястим косогором.
Ганя.
Заблудимо ж.
Юрасик.
Цього і треба, Ганю,
Щоб заблудили хитруни погані
І не схопили в хижі генерала.
Ганя.
Він генерал?.. А я того й не знала.
Юрасик.
Тому ж вони і бігають хортами
Поміж дворами нашими й хатами.
Ганя.
Давай тікать.
Юрасик.
Куди? Сторожа всюди. Тут їхній штаб.
Тут гинуть наші люди.
Ганя.
І тато наш.
Юрасик.
Не відаю про тата.
Ганнусю, глянь, он сунеться багато
Чужинців.
Ганя.
Ні, здається, що гуцули.
Юрасик.
Вони чужі кептари одягнули.
Будь веселіша, ніби все як треба.
О, хоч би грім тяжкий на них із неба.
На галявині метушня потроху вщухає. З'являється чимала група фашистів, переодягнених в гуцульське вбрання. До дітей наближається мисливець-розвідник. Ще хтось товстий у чудернацькому вбранні. Він відстає від мисливця-розвідника, мабуть, не бажає швидкої зустрічі з гунулятами.
Діти, взявшись за руки, стоять осторонь. З'являється знову Золотава Птаха.
Золотава Птаха.
У двір нізащо,
Ведіть у хащі.
Ідіть борами,
Ідіть ярами,
Я буду з вами
Та перед вами.
Ще тривожніше зашуміли Столітній Бук. і Молода Смерічка., киваючи вслід гуцулятам, що вирушили в страшну дорогу.
Молода Смерічка.
Йой, дідоньку, на смерть і люту муку
Вони ідуть.
Столітній Бук.
Що ж діяти, онуко?..
А ти хіба, коли б ходить уміла,
В біді такій сей подвиг не вчинила?
Золотава Птаха (співає).
Ідіть без вагання,
У хащі і твані
Заводьте чужинців-заброд.
Про вас на Вкраїні
Казки вічноплинні
Складатиме вільний народ.
І смілі малята,
Ясні соколята
Шукатимуть ваші путі
На горах Карпатах,
На Татрах горбатих
В своєму новому житті.
КАРТИНА ДРУГА
Скеляста лобовина серед хащів. Попереду глибоке провалля з крутими обривами, порослими густим грабовинням та бур'янами. Туди навіть високе сонце не докидає свого проміння — одвічний морок і сира холоднеча. Аж страшно, коли поглянеш зі скелі в оту тьмяну безодню. Каміння покрите пухким, як хутро, мохом. Не видно ні стежок, ні поодиноких слідів — безлюдна і глуха місцевість. Тихо зітхають непролазні хащини, жарко парують вологі скелі, нічого не чути, крім рокотання невидимого потоку десь у глибокості.