На пiдлозi валялися натоптанi рiзним туристським начинням спальнi мiшки та наймодернiшi скафандри з магазину "Спорттовари", дерев'янi скринi з написом "не кантувати" i зображенням великоу чарки, у кутку стояв на тонких металевих нiжках червонобокий казан, в якому добре варити картоплю в мундирах або немудру рибальську юшку, а поряд лежала стародавня коцюба. Такоу унiкальноу речi нинi не побачиш, хiба що у музеу прадавнього побуту. Видно, капiтан любить iнодi посидiти на невiдомiй планетi бiля привiтного багаття i неквапливо ворушити коцюбою жарини.
Але самого хазяуна нiде не було видко. Тiльки посеред кiмнати гойдалася якась химерна хмара.
– Капiтане, де ви? – напiвголосно гукнув я.
I раптом з клубiв сивого диму, як сонечко з хмарного неба, вигулькнуло рожеве усмiхнене обличчя. Якби не хвацько закрученi вуса i не люлька в зубах, оця бездоганно кругла голова цiлком могла б правити за зразкову модель якоусь привiтноу планети, оточеноу густою тютюновою атмосферою.
Та я, визнаю, з неприхованою вiдразою дивився на оцю неочiкувану модель планети курцiв.
От i маю собi конкурента! Бач, таки встиг випередити мене! А я сподiвався, що капiтан запише мене у своу супутники без усякого конкурсу.
Тим часом це опудало остаточно випурхнуло з тютюновоу хмари i, кульгаючи на протезi, зарипiло до мене з простягненою рукою. Мабуть, нахаба вирiшив зi мною ще затоваришувати.
Але я тiльки насмiшкувато спостерiгав за його недоладним маневром.
– На однiй нозi вирiшили стрибати у космос? – уудливо запитав я. – Та ви спiткнетесь у першому ж кабiнетi медичноу комiсiу.
Я з радiстю побачив, як сяюче обличчя мого конкурента одразу спохмурнiло. Здорово! Отак двома словами збив з нього пиху!
А вiн похмуро зупинився, люто вибив просто на долоню попiл з люльки i крижаним тоном вiдрекомендувався:
– Капiтан далекого мiжзоряного плавання Небреха. З ким маю честь?
Я закляк на мiсцi.
Сили небеснi, що я накоув! Отак з дурноу голови образив легендарного капiтана! Та краще б я подавився найбiльшим астероудом!
– З ким маю честь? – знову прогримiв владний голос капiтана Небрехи.
– Майбутнiй штурман Азимут, – спантеличено пробелькотiв я. – Днями здаю екзамени на атестат космiчноу зрiлостi… Прибув згiдно з вказаними в об'явi координатами…
– Пречудовоу – прогарчав космiчний вовк. – А я вже не мав i надiу, що хтось завiтас до мене. Уявiть, якийсь недоумкуватий телепень зiрвав мою об'яву! Якби вiн потрапив до моух лап…
– Я б йому перший звернув щелепи, – безсоромно збрехав я, щоб якось спокутувати свою мимовiльну провину.
Та краще б у цю мить я подавився другим астероудом, бо капiтан презирливо застерiг мене:
– Бережiть своу щелепи, молодий чоловiче. Що це у вас з кишенi стирчить? Чи не моя об'ява?
Я почервонiв, як пристаркувате свiтило.
Спостережливий капiтан вправно поквитався зi мною!
Як я жалкував, що його ще недавно лагiдне обличчя вже не нагадус веселе сонечко, а скорiше скидасться на наше свiтило пiд час повного затемнення.
– Якби я не розумiв вашого палкого бажання поринути у незвiданi крау Всесвiту, – суворо мовив вiн, – на цьому б наше знайомство й припинилося. Мало того, що ви невихована людина (а в об'явi я цiлком ясно застерiгав нечем), ви ще позбавили мене широкого вибору. Що ж, доведеться розмовляти з вами, сдиним кандидатом.
Я запхав подалi у кишеню злощасний клапоть паперу. Чому я його не викинув у смiттспровiд?
– Отже, почнемо, – сказав капiтан, натоптуючи свiжим тютюном люльку. Дозвольте передусiм поставити вам запитання, що дублюсться в усiх без винятку анкетах. Сидiли?
Вiн пильно подивився на мене.
– Було, – тихо вiдповiв я.
– Де саме? – одразу ж пожвавiшав Небреха.
Я почав перераховувати:
– У баротермокамерi, у сурдокамерi, на центрифузi, на вiбростендi…
– Непоганоу – оцiнив вiн. – Тепер залишасться тiльки перевiрити вашi теоретичнi знання…
Мiй надто допитливий екзаменатор замовк, очевидно, обмiрковуючи якийсь новий пiдступ. А я в цей час гарячкове пригадував змiст тисячi пiдручникiв.
I ось капiтан запитав:
– Що буде, коли вiсiмку подiлити на двi рiвнi половини?
В його блакитних очах свiтилася впевненiсть, що я дам хибну вiдповiдь навiть на таке елементарне запитання.
Та я вже заспокоувся i самовпевнено посмiхнувся.
– Капiтане, – зухвало попрохав я, – а чи не можна поставити менi запитання хоча б з програми другого класу?
– А чого ж, – хитро примружився Небреха, та я, на жаль, не звернув на це достатньоу уваги. – Буде i з другого класу. Звичайно, якщо ви правильно вiдповiсте на попереднс запитання. Повторюю: що буде, коли вiсiмку подiлити на двi половини?
Вiн що, досi знущасться з мене?
– Чотири! – понуро бовкнув я.
– Якби свого часу, – з докором озвався на цю вiдповiдь капiтан Небреха, – я отак бездумно розв'язував рiзнi завдання, я б не повернувся вже з першоу космiчноу подорожi, а ви нинi шукали б роботу десь в iншому мiсцi. Нi, добродiю, з вами не тiлькТi у Всесвiт, а й на шкiльну математичну вiкторину пiти страшно.
– Хiба ж я помилився? – вирячився я на нього. I це славетний мандрiвник! Невже капiтан Козир розiграв мене?
– Авжеж – помилилися, – холоднокровно пiдтвердив капiтан Небреха.
– Але як?
– А отак.
Вiн випустив бездоганне кiльце диму.
– Якби я запитав вас, скiльки буде, якщо вiсiм подiлити на два, ваша вiдповiдь, безумовно, була б вичерпною. Але я вас запитав, що буде, коли вiсiмку подiлити на двi рiвнi половини. Так от, надалi запам'ятайте: якщо уу подiлити вздовж, буде двi трiйки, а якщо впоперек, два нулi.
Як я картав себе тiсу митi! Провалитися на такому легкому екзаменi! А що сталося б, якби капiтан Небреха надумав екзаменувати мене з питань мiжзоряноу практики?
– Гадаю, – вiв далi невблаганний капiтан, – на цьому слiд закiнчити нашу розмову, що надто затяглася.
Я прекрасно зрозумiв прозорий натяк i скорботно звiвся на ноги.
А Небреха докинув менi з убивчою ввiчливiстю :
– Дуже перепрошую, але повiсьте мою об'яву на мiсце. Оскiльки ж ви надто неуважна людина, я маю просити вас зав'язати собi вузлик на згадку.
Отут я скипiв. Якщо я й осоромився на його дитячих запитаннях, хiба це дас йому моральне право ображати мене? Я йому покажу вузлики на згадку!
Я сердито пiдняв з пiдлоги гартовану у вогнi коцюбу i грiзно насупився. Капiтан Небреха зацiкавлено слiдкував за моуми дiями. Тодi я люто заскреготав зубами i перед самiсiньким його носом скрутив коцюбу у морський вузол.
– Ось вам вузлик на згадку!
Та тiльки-но я шпурнув понiвечену коцюбу на купу космiчного мотлоху, як капiтан Небреха з несподiваною спритнiстю зiрвався з мiсця i кинувся до мене.
Я злякався не на жарт.
А що, коли цей мiжзоряний вовк зажадас, щоб я вiдшкодував йому збитки за покручену антикварну рiч? Самi знасте, яка у студентiв стипендiя…
Але капiтан Небреха схвально поплескав мене по плечу i, радiючи, мов дитина, вигукнув :
– Мiй юний друже, оця твоя сдина якiсть переважус усi твоу вади! Вирiшено – беру!
У запалi вiн навiть не помiтив, як з бундючного дипломатичного тону перейшов на товариське "ти".
4. НА ПОРЯДКУ ДЕННОМУ – ВIЗИТ ДО ТРОГЛОДИТIВ
Щойно передi мною сидiв упереджений екзаменатор, а зараз захоплено ляскас по плечу друг, товариш i брат.
– Азимуте, шкода, що в мене немас пiдкови. Ми б з тобою трохи порозважалися, згинаючи уу мiж пальцями навпiл!
А потiм капiтан, кумедно пiдстрибуючи, мов горобець, закульгав до електричного кавника, i за хвилину на журнальному столику вже парувала чорна, як тропiчна нiч, запашна кава
Я сьорбнув, i присмне тепло розлилося по тiлу. Кава була така мiцна, що звела б на ноги навiть сгипетську мумiю.
– Капiтане, – посмiливiшав я, – коли це не секрет, яка мета нашоу навкологалактичноу подорожi?
– Ясно, це буде не туристська прогулянка, – вiдповiв Небреха. – Наше завдання – перевiрити деякi аспекти теорiу вiдносностi [згiдно з теорiсю вiдносностi, швидкiсть течiу часу залежить вiд швидкостi руху тiла у просторi; на ракетi, що летить iз швидкiстю, близькою до швидкостi свiтла, час буде iти значно повiльнiше, нiж на Землi].
Ура! Нарештi я маю повну змогу показати свою ерудицiю!
– Розумiю, – мудро мовив я, – стрибок через тисячолiття. Але, капiтане, через сотнi вiкiв тогочасне людство дивитиметься на нас, мов на троглодитiв. Вас не жахас ця сумна iсторична неминучiсть?