Народження Адама – Юрiй Ячейкiн

– Я припускаю, – задумливо вiдповiв капiтан Небреха, – що ми самi масмо повну змогу вскочити в гарну iсторiю. А тепер, Азимуте, слухай мiй наказ. Оточи коробку випарами гiдрату спирту.

А коли я цей дивний наказ виконав, капiтан пояснив менi:

– Пахощi спирту – найнадiйнiший у даному випадку захист. Усi тварини, штучнi вони чи природнi, вiдчувають до спиртного непоборну вiдразу.

Я завше дивуюся неймовiрнiй далекоглядностi капiтана Небрехи. От, скажiмо, якби вiн зволiкав з наказом ще хвилину, вiд нашоу коробки, можливо, залишилася б хiба купа металевого брухту.

Атож!

Тiльки-но ми одягли коробку у непроникливу спиртову сорочку, як з ботанiчноу гущавини вистрибнув хвацький монстр завбiльшки з п'ятиповерхову будiвлю.

Щоб змалювати його, досить уявити видовжений, як труна, череп з кровожерними i великими, наче миски для вареникiв, баньками та рясно всiяною iклами i зубами пащекою, з якоу невпинно котилася пожадлива слина. Оцю бридку голову напнуто на гнучку драконiвську шию, що поволi переходила у циклопiчне черево, надiйно вкрите плетивом кам'яних м'язiв i твердою, мов наждак, лускатою шкiрою.

Потвора жваво стрибала на двох заднiх колодах (лапами ух не назвеш!), з яких стирчали страшнi пазури, що бiльше скидалися на залiзнi гаки сучасних пiдйомних кранiв.

Щоправда, переднi кiнцiвки цього страхiтливого монстра не являли нiякоу небезпеки. Вони були маленькi i кволi, як у пуголовкiв. На знак свосу цiлковитоу нiкчемностi вони безсило звисали перед могутнiми грудьми.

Але хвiст! Якби хто бачив хвiст! Одним ударом довжелезного хвоста хижак легко зробив би з нашоу коробки гармошку.

Оцей допотопний красунчик споганив усю ранкову iдилiю.

Тiльки-но його уздрiли закутi в панцири мирнi папороуди, як вони наче збожеволiли. Панцерники кинулися хто куди, сповнюючи повiтря жалiбним зойком.

Та ось вони спритно позакопувались у землю i перетворилися на довготривалi опорнi точки. Iз западин випиналися на поверхню лише масивнi, як валуни, роговi щити, що були явно не по зубах будь-якому вороговi. До того ж бiля кожного щита ще лежала напохватi страхiтлива булава.

Але пятиповерхове чудовисько не звертало на велетенських черепах жодноу уваги. Воно з диким гиканням метнулося до тиховоду, де й досi ласував комишем гороподiбний завр.

Що там сталося, важко й описати. Насамперед тому, що картину двобою ховав туман, який значно погустiшав. Але зважаючи на несамовите ревище, вiдчайдушне виття, брязкiт щелеп i пазурiв, оглушливий хрускiт кiсток, чудовиська тюжили один одного не на життя, а на смерть.

Нарештi переможне ревище лускатого страховища та передсмертний хрип гороподiбного гурмана злилися в заключний трагiчний дует.

З туману виринули заюшена хава хижака з величезним куснем паруючого м'яса в зубах…

– А що. Азимуте, – порушив гнiтючу мовчанку капiтан Небреха, – далебi, штучнi копiу колишнiх потвор жеруть одна одну? Не хотiв би я опинитися на мiсцi твоух бiдолах-першокласникiв, аби не потрапити на десерт оцьому "машинозавровi"…

Чим я мiг заперечити? Та й навiщо заперечувати очевиднi факти? Я й сам розумiв, що ми були б чудовиську на один зуб. I скафандри не врятували б. Потвора злускала б ух, мов горiшки.

Та на цьому сюрпризи ще не скiнчилися.

8. 4ПI-ЕР-КВАДРАТ

Що я мав робити?

Ясно, пiдняти руки вгору на знак беззастережноу капiтуляцiу i щиро визнати:

– Капiтане, ви – генiй!

Але, на щастя, не встиг цього зробити. Бо саме тiсу митi вдарив грiм з чистого неба. Грiм дужчав, ширився i вже обiймав небо вiд краю до краю.

Тасмничий грiм страшенно наполохав велетенських черепах. Вони повидиралися iз земляних схованок i панiчно ринули у надра первiсноу хащi.

Лускатий убивця теж не лишився байдужим до громових ритмiв. З незадоволеним риканням, яке тепер видавалося жалюгiдним скавучанням, вiн схопив свою жертву iкластою пащекою i насилу поволiк уу у пралiс протилежного берега.

За хвилину на галявинi було порожньо, як у мить нашого акробатичного приземлення. Тiльки трава, я помiтив, стала сторч, мов волосся на головi людини, коли вона цiпенiс з ляку.

Хоч це було ненормальне i тому тривожне видовисько, хвилюватися не було й найменшоу причини. Навпаки, були всi пiдстави радiти i пишатися власною далекогляднiстю. Адже це був гуркiт авiацiйного мотора!

Я прислухався до шумовиння авiацiйного мотора з невимовною насолодою. Наче сидiв не в залiзнiй бочцi, а в партерi Великого театру на прем'срi чудовоу опери.

Але найприсмнiше було, безумовно, попереду.

Ось зараз капiтан Небреха пiднiме вгору руки i визнас:

– Азимуте, ти – генiй!

I щоб наблизити цю врочисту мить, я взяв мегафон, аби перемогти гуркiт, i в'удливо проревiв на вухо Небресi:

– Капiтане, це справдi нечувано! Птеродактилi лiтають з мотором! Ха-ха-ха!

Та мiжзоряний вовк i не подумав визнати поразку. Вiн узяв в мене з рук мегафон, щоб спокiйно прокричати на мою адресу:

– Добре смiсться той, хто смiсться останнiйi

На жаль, на цю тривiальну реплiку я не мiг вiдповiсти новим нищiвним "ха-ха-ха", бо капiтан завбачливо не випускав з рук мегафона. А в несамовитiй гуркотнi мiй голос розтанув би, як снiжинка у пекучiй Сахарi.

Я присiв навпочiпки, схилив голову набiк i глянув у iлюмiнатор знизу нагору. Та хоч я одразу побачив те, що й сподiвався побачити, я аж сторопiв.

Я уздрiв вертолiт, але вiн падав на землю догори колесами! Його потужнi гвинти страшенно хурчали, утворюючи могутнiй повiтряний вир, що безжалiсно скуб за зеленi чуприни дерева i з корiнням видирав кущi.

Тисяча пропелерiв! Оперезати космiчною трасою Чумацький Шлях i лише для того, щоб потрапити на повiтряну катастрофу! Адже ще мить, i вiд вертольота залишиться тiльки гiрка запчастинi

Лише капiтан Небреха з його проникливим розумом i багатющим досвiдом, можливо, мiг би порятувати пiлотiв. Та як закликати його до рятувальних робiт, коли вiн мертвим хапком вчепився у мегафон?

I тут мене осяяло. Знасте, у небезпецi думка завжди працюс гострiше. Я схопив порожнiй бiдон з-пiд пасти i заклично загув у нього:

– Капiтане, придумайте щось i врятуйте смiливцiв.

– Нi, Азимуте, – з неприховавим сумом вiдгукнувся Небреха, – ухнiй бiдi не зарадиш. Якби ми пiдготувалися до цього заздалегiдь…

– Але ж ум загрожус жахлива небезпека!

– Авжеж, – погодився капiтан, – якщо вони зупинять двигуни, ух закине аж на орбiту Мiсяця, а можливо, ще далi. Бр-р! Опинитись у космосi на вертольотi!

– Як так?! – запитав я, до краю вражений цiсю неймовiрною версiсю.

– А отак, – розважливо пояснив Небреха. – Хiба ти не бачиш, що Земля не притягас, а вiдштовхус цю повiтряну машинерiю? Iнакше вiд неу ще хвилину тому залишилася б сама згадка…

Я схилився над бiдоном i здивовано пробубонiв :

– Що це значить? Невже за час наших мандрiв Земля втратила силу тяжiння?

– Нi, Азимуте, нi! – заспокоув мене капiтан Небреха. – Просто ми бачимо антигравiтацiйний вертолiт, який Земля, замiсть притягати, вiдштовхус. Вiн вiдрiзнясться од звичайних вертольотiв, як ракети типу "земля – небо" вiд ракет типу "небо – земля". Коротко кажучи, небо i земля помiнялися для нього мiсцями. Ось чому цей перевертень лiтас догори колесами. Але я не знаю, чим можна допомогти пiлотам у цiй справдi крутиголовнiй ситуацiу.

Капiтан на хвильку замовк, а потому глибокодумно закинув у мегафон:

– Атож, вони могли б приземлитися хiба що на магнiтному полюсi…

I що ви думасте? Тiльки-но вiн це сказав, як у хвостовiй частинi вертольота-перевертня вiдкрилися якiрнi шлюзи i на волю з брязкотом вивалився перший якiр.

Вiн був незвичайноу конструкцiу. Замiсть павукоподiбного гачка ми побачили, що на ланцюгу гойдасться важкий рогалик. Один рiг пофарбований у червоний колiр, а другий у синiй. Той, хто вивчав хоча б початковий курс фiзики, одразу ж здогадався б, що це – звичайний магнiт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: