— Я не славословлю тебе, моя стара хата, — здавалось, примовляв Орлюк, підхоплений нестримним потоком найважчих почуттів. — Коли нема в живих ні батька вже, ні матері, ні лагідних сестер моїх, і нікого, й тебе самої вже нема, що мені пишатись, що втішатись твоєю неіснуючою старою дірявою стріхою. Я навіть не пригадаю чи й справді була трохи далі клуня з чорногузом, чи то наснилось мені. Ніхто не дорікне мені, що я вихваляв тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе своєю зброєю й ранами. Я прощаюся з тобою. Я казав ще перед великою війною, коли було мені весело, і я багато хотів: щезни з моєї землі! Хай тебе не буде! Обернись на хороми, вкрийся залізом, підрости, підведись над садами, роздайся вшир і вгору. Хай гасають по твоїх просторих кімнатах веселі діти, хай спочивають і розкошують у достатках і щасті дозвілля твої люди. Хай це будеш не ти, аби лишень щез смуток і клопіт з твоїх кутків і холодних твоїх сіней…
Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Мені жаль. В тобі так хороше пахло старовиною й спокоєм, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. І з доброї твоєї печі пашіло борщем і свіжим хлібом, печеними й сушеними яблуками, насінням, зіллям, корінням. А в сінях твоїх пахло маком, гниличками й хомутом. Нема тебе, й ніде мені прихилити свою голову. Крізь твої малі віконця так лагідно зазирало сонце з соняшниками, й різними квітами, і всіляким пахучим зіллям. А на покуті над білою скатертиною стола й темний білобородий бог у срібній ризі, і Шевченко, і Ворошилов, і козак Мамай, і Будьонний, і Георгій Побідоносець на білому коні, і ще якісь добрі люди й боги дивилися з стіни на піч і на поріг, і на всякого доброго чоловіка, що скидав шапку, станувши на дверях, дивились лагідно й мирно, ніби припинивши трудне й завзяте своє змагання, й проживали в мирному товаристві й злагоді, розмовляючи, коли нікого не було в хаті, з домовиком, що жив за комином у каглі, і з принишклим, старим-старезним українським чортом, і снились усі гуртом бабусі вночі, поки не хрестилась крізь сон бабуся, бурмочучи з переляку “Ом'яця й сина”.
Довго стояв Орлюк у тяжкому заціпенінні. Дорогою війни неподалік пропливали на захід величезні, неначе кораблі в морі, багатотонні машини з народом. У весняному небі рокотіли літаки. Смеркало.
Заглибившись у тисячі спогадів, у споглядання картин незчисленних пожеж, що в них його хата була лише іскоркою в степу, Орлюк не помітив, як неподалік від нього, висадившись з проїжджої вантажної машини, зупинився молодий солдат у сірій шинелі, великих чоботях і шапці-вушанці.
Орлюкові було не до солдата. Доля батьків, стертих, здавалося, з лиця землі, заступила від нього весь світ. Між тим, солдат поволі підійшов до груші й, раптом обійнявши її, так якось сумно пригорнувся до неї. Здавалось, він плакав, поринувши в свою самотність, нічого не помічаючи довкола.
Помітили вони один одного не відразу й, навіть побачивши, не зразу кинулись назустріч, таким неподібним було все на ту давно минулу дійсність.
— Невже це ти?
— Іване?
— Уляно?! Уля!
Вони й не вони! Ті ж самі й не ті! Майже зовсім не схожі. Ні, схожі! Але чому все стало інакшим? Чому весь світ такий несхожий?.. Де воно? Де воно?
— Чи ж це ти?
— Іване!
Від цього обоє вони заплакали, а тут ще двов поранених пройшло, обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, — теж, певно, зійшовши з машини, прямували дорогою життя і смерті. І так ці забинтовані солдати пройшли десь до своїх попелищ і так співали “Забіліли сніги”, що не те що живі, а й мертві не витримали б, такою великою була влада пісні там, де вона повсякчас народжується.
Он і заболіло тіло, козацькеє біле, ще й голівонька.,.
Сотні розпитувань, сотні дотиків. Запитання стикались одне з одним на близькій відстані, впритул, громадились, розсипались, збочували, і все здавалось не тим, не головнішим. Але любов розумна й прозорлива. То посміхаючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увагою, вони майже відразу відчули, що вони перемогли, що ніяке ні зло, ні помилка, ні нещастя не стало між ними, й відкрилась їм радість життя.
— Скільки раз мені здавалось, що я виносила з бою тебе. Сотні раз здавалось мені, що це ти, що я тебе несу, тебе, Іваночку! — казала Уляна, обмацуючи груди й руки Орлюкові й не спускаючи з нього очей, як зачарована. На якусь мить в її очах спалахували ще в промінні радості старі страхи, так багато знала вона про смерть і каліцтво.
— Як же ти живий зостався?
— Не знаю. А ти?
— Не знаю.
— Де ти була?
Вона була там само, де й він. Вона дісталася туди майже чудом. І коли, збиваючись і хвилюючись, вона відкрила йому лише соту частину перейдених шляхів, назв місцевостей, подій, відходів, маршів, і перемог, і знайомих імен, Орлюк зрозумів, що та легендарна сестра Уляна, про яку згадували поранені у багатьох похідних госпіталях на всьому щонайважчому шляху війни, яку з захопленням і вдячністю описували не раз Орлюкові, яка частенько була поряд нього в сусідніх частинах, що це й була вона.
Оселились Орлюк і Уляна в Орлюкової тітки Антоніни. Від неї й довідались про загибель своїх батьків, і матерів, і багатьох сусідів.
Іншим часом, за інших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю страшну втрату свого роду, але війна — теж життя. Посіявши довкола таку безліч смертей, життя владно продиктувало їм свої закони. Іван і Уляна вирішили стати подружжям.
На превелику радість Орлюкові, в селі стояв ще штаб його підрозділу, а в сусідньому — штаб армії. Вони з'явились до генерала Глазунова вже як місцеві жителі просити, щоб він їх звінчав.
— Що?! Цього ще тільки й бракувало командуючому! — обурився вартовий офіцер, коли Орлюк виклав йому своє прохання. — Там опрацьовується план наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прізвище?
Орлюк відрапортував.
— А-а!.. Орлюк? — раптом з'явився на дверях командуючий і привітно посміхнувся сержантові. — Ну як, живий-здоровий?
— На батьківщині, товаришу командуючий. — Орлюк доповів генералові про свою наречену, про смерть рідних і про мету, з якою прийшли.
— Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб усе життя згадувати нам цей день, як свято.
— Розумію, розумію, ось тільки не знаю, як це робиться. Не доводилось, — сказав генерал. — А що ви, приміром, хотіли б?
— Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до війни.
— Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, — додала Уляна.
— Цілком вірно, щоб трохи врочисто, відповідно до умов місцевості, — сказав Орлюк.
— Добре, постараюсь. Тільки дайте мені подумати трохи, — сказав серйозно генерал Глазунов і, глянувши суворо мимо генералів і полковників, що стояли близько нього, наказав ад'ютантові приготувати цивільну чорну пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тільки очима посміхнувся, — він тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю війну розсердився.
Уляна стояла сама в скромній хатині тітки Антоніни й скидала з себе звичайний свій солдатський одяг — скинула шапку-вушанку, сіру шинель, гім-настьорку, спідницю, поскидала важкі грубі чоботи, до яких насилу була звикла. Потім, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед дзеркалом в давно забуте, здавалось, дівоче вбрання.
Тут невеличке дзеркальце відразу почало показувати Уляні такі зворушливі зміни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве стримуючи сльози.
“Чи й справді це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке щастя, що не гнию в ямі, не нидію в рабстві. Що я жива й отака от! Ой!” — дивувалась Уляна, торкаючи легенько свої брови, обличчя, груди.
Вона побачила, що в неї гарна ніжна шия й плечі, що в її великих темних очах спалахують іскорки не-розтраченої ніжності й юного натхнення, що вся вона легка й струнка.
Вона дивувалася своїй вроді.
Перед дзеркалом у напівзруйнованій недогорілій хаті з важкої сірої солдатської шинелі воїна Великої Вітчизняної війни виникла, як таїнство, дівчина-наречена.