— Солдати великого Радянського Союзу! Форсуємо Дніпро!..
Полковник Рябов, Зарубін, Федорченко й інші полковники й підполковники пояснили солдатам наказ
командування. Полки стояли в імлі. Наказ був точний, і кожен давно вже знав свій маневр і передумав безліч думок, готуючись до переправи.
— Тисячу років тому тут приймали хрещення наші предки. Сьогодні в цю священну ріку увіходимо ми! — Полковник Федорченко, незвиклий до високих слів, вробив паузу, наче дивуючи собі самому. Він ніколи ще так не говорив, але відчував, що генерал мав рацію, що саме ці слова потрібні були солдатам зараз. І сам він був сповнений благородного відчуття історії. Голос його був ясним у тумані й глибоко людяним: — Хай же кожен з вас подумає, нащо він народився на світ у цей знаменний час! Чого чекають від нього народи? Якого подвигу! Роздивіться. Прислухайтесь кожен до голосу своєї душі. Чи вільна вона від тягаря особистого, спогадів, бажань?!
— Смерть фашистським окупантам! — глухо відповів полк з імли.
— Це велика ріка, — казав майор Підсікайло своєму батальйону вже край берега. — І хоч мости всі зруйновано, ми, однак, будемо на тому березі. Так звеліла нам Батьківщина.
Майор Підсікайло подивився в той бік, де під осінніми вітрами нуртували дніпрові хвилі, й грізно нахмурився. Дощ періщив його під вітром, та не про дощ думав командир батальйону.
— Чого ж нам побажати цієї ночі й що заповісти нашим нащадкам, якщо, виходячи з усіх даних, чимало з нас зачепить, так би мовити, снарядом, або накриє хвиля? Заповімо їм, браття… — Підсікайло ще раз глянув на кручі київських висот. — Тобто, я хочу сказати, що коли наш час настав, значить, заповімо їм безсмертя!
Батальйон. Смерть фашистським загарбникам!
Підсікайло. Значить, пояснюю: перед нами не просто той берег Дніпра. Перед нами, так би мовити, той берег долі. Все! Перший човен веде сержант Орлюк!
Сержант Орлюк (в човні). Не озиратись — раз! Цілковита тиша — два! Дивись обома — три! Давай!
Так почалася ця битва. Спочатку пішло їх небагато, якихось півдесятка хистких човнів. Хвилі кидали ними в різні боки, розносили їх, захлюпуючи бризками. І пітьма, хоч око вийми. Але коли на півдорозі спалахнув раптом з правого берега ворожий вогненний вал і все осяяло феєричне світло, побачив Орлюк, який грізний Дніпро був перед його хатою. Вода клекотіла й пінилась від куль. Освітлені вибухами, водяні смерчі від мін та снарядів розтинали пітьму й спадали на тих, хто плив і тонув, важкими студеними потоками.
Геть-чисто вся ріка, скільки оком кинь, праворучі ліворуч, рясніла бійцями. Вони пливли, простуючи вперед і вперед, туди, до смертоносних вогнів, на рибальських човнах, на плотах, на бочках, на позриваних з ворітниць воротях, озброєні самою лиш легкою зброєю й мужністю.
Вони перепливли ріку. Батальйони Підсікайла, Сави, Нефедова, Чупая перші кинулись на правий берег, показавши приклад відваги на довгі часи. А перші з перших переможців Дніпра — Конак, Сокольников, Третьяков і Трохименко стали історичними солдатами. Сконав тільки Євген Баряк уже на самому березі в них на руках, та сержанта Орлюка не стало.
Коли його човен перевернуло й підкинуло вгору вибухом снаряда, він, поранений, вилетів з нього й шубувснув далеко у воду, й холодна бистрина понесла його вниз за течією разом з тисячами його сучасників. Промайнули перед очима берег, вишня, хата, й нічого не стало.
Страшний був Дніпро, потемнілий від крові. Каламутна хвиля.
— Далі!
Перед хірургом лежав Орлюк.
Відтоді, як чиїсь добрі руки витягли його з води, минуло кілька днів. І що не день, йому гіршало. Жар у його позбавленому крові тілі перейшов за сорок перший градус. Страшна газова гангрена вразила його руку. Рука лежала поряд нього розпухла до неймовірного розміру, темна, в багрово-синіх плямах та пухирях, і нестерпно смердюча. Три дні не спускав з неї очей Орлюк. Він дивився на неї, як на смертельного ворога.І мовчав.Руку Орлюкові врятувати не можна вже було.
— Пізно, — сказав хірург до свого помічника, — доведеться відтяти руку.
— Відтинайте! Ріжте швидше! — рішуче й швидко сказав несподівано Орлюк.
Здивований хірург повернув голову. На нього дивились широко розплющені серйозні Орлюкові очі.
— Ріжте швидше! — наказав Орлюк і навіть мотнув головою, ніби відкидаючи непотрібну руку.
Не допомогли Орлюкові ні протигангренозна сироватка, ні спроба переливання крові. Його спорожнілі кровоносні судини спались і тепер чинили вже опір введенню крові. Від плечового суглоба гангрена поплазувала вже через надпліччя до шиї. Розпухле плече являло картину грізну й нестерпну.
Коли його перевезли в тиловий госпіталь, він був уже без пульсу. Він був безнадійним. Життя покидало Орлюка. Але він не здавався. Свідомість не затьмарювалась ні на хвилину, й жодна душа в палаті не почула жодного стогону. Він мовчав, і вся його воля пішла на цей напружений і мовчазний опір смерті.
— Як ти себе почуваєш? — спитав хірург, що був на обході палат, і взяв його за руку. Пульсу майже не було.
— Нічого… Добре… Скажіть, докторе, жити буду? — прошепотів Орлюк, вдивляючись докторові, вдавалося, в саму душу.
— Жити? Обов'язково, аякже! — вдався хірург до своєї звичайної рятівничої брехні й, бачачи, що Орлюк вже помирає, що йому лишилось якихось кілька хвилин життя, відійшов до другого пораненого, не призначивши йому навіть перев'язки.
Орлюк зрозумів, що надія покидає його назавжди.
— Стривайте!.. Доктор!..
Хірург зніяковіло озирнувся. Орлюк прочитав його думки.
— То перев'язка вже не потрібна? Га? — спитав він, згоряючи в огні своєї гангрени й обпалюючи його палаючим поглядом.
А що сказати хірургові? Що казати хірургам щодня біля постелі вмираючого?
І пішов хірург з лікарями й сестрами-жалібницями до перев'язочної, а Орлюк відкинувся на подушки й заридав,Пригадав він свою Київщину, золоту свою країну, свої розлогі лани, сади. Старий Дніпро замигтів у його пам'яті своїм вічним святковим простором. Пригадалась Уляна, з якою мріяв прожити життя над прекрасною своєю рікою.
— Де ти, Улю? Поглянь на свого Івана! Бачиш?.. Заметався сержант на своєму смертному ложі. Забився, неначе підбитий птах. Не помирати хотілось
Орлюкові — жити!
Раптом з'явилась Уляна, або що інше привиділось йому.
— Ай! — застогнав Орлюк 1 глянув по палаті, а в палаті самі тільки поранені на білих койках.
— Ось де я…
І раптом він встав.
Обійшовши всі палати, хірург Богдановський зайшов у перев'язочну й, розпорядившись щодо перев'язок, присів край вікна, чекаючи на початок роботи.
Ранок був сірий, хмарний. Богдановський опустив голову на руки й замислився.
Несподіваний дужий стук у двері примусив його здригнутись. Хірург озирнувся — Орлюк!
Він стояв у дверях в самій білизні, в мокрих від крові й гною бинтах, вкритий холодним потом.
— Перев'язку!.. — застогнав Орлюк і, витягнувши вперед праву руку, попрямував до столу. — Жити хочу! Давайте перев'язку й усе, що там треба!..
Сержант Орлюк ішов до операційного стола, хитаючись і заточуючись, як на палубі корабля в ураганному морі.
Вражений неймовірністю того, що сталось, хірург застиг. Страшний був Орлюк і прекрасний.
— Ви думали, я вже помер? Я живий! — заметався Орлюк, шукаючи опору здоровою рукою.
— Перев'язку! Перев'язку дайте… Жити хочу!!! І Орлюк упав на руки підбіглому хірургові. Схвильований хірург підняв його, як хлопчика, й поклав на стіл.
— Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати? — запитав його асистент, що вбіг саме до перев'язочної, й почав подавати зі звичною точністю інструменти.
— Він уже сам себе врятував, — сказав хірург дзвінким голосом. — Держіть. Так… Та держіть, хай йому… Ну!
З хірургом сталось щось дивне. Він зовсім перемінився. Він почав працювати весело, з надзвичайною енергією і, працюючи, він милувався сержантом.
— Ах, ви подивіться, який велетень! Яка грудна клітина! А плече яке, га? — захоплено казав хірург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом водню й накладаючи на неї асептичну пов'язку.