— Кажи-и.
— Ну, гаразд, — сказав поранений з білосніжним немовлям. — Не можу дивитись на себе. Ну, от я їх бачу, вони такі ж самісінькі, як я. Що ви побачили на них гарного? Ну, покажіть мені хоч одного гарного! Хіба може бути краса в убивстві людей?
— Чорт його зна, — сказав Орлюк, намотуючись на білосніжний бинт. — Я про себе можу сказати лише одне: скільки не ходжу в атаки, крім роздратування й злості, нічого не відчуваю. Волосся на голові мерзне. — Орлюк обернувся до журналіста. — Я розумію, чому деякі навіть сивіють. Замерзає волосся, язик не слухається, кам'яні баби вдавлюють вас у землю, а земля двигтить і ворушиться круг тебе, й тягне тебе, тягне. То як і підвестися з неї, коли ти при своєму розумі. Тоді настає така мить, що один якийсь з роти, не знаю вже, він там чи я, вискакує на прокльон усьому світу…
— Точно.
— Гітлеру собаці!
— А-а-а!..
— І вже не “ура” виходить, а не знати що! Ревище!
— Точно.
— А позаду вся Росія грізно на тебе: “Вперед! Чого прилип! Вставай!!! Не прогай секунди! Секунди не прогай!..” Ось картина. Чи ж не правда?
— Правда, Орлюче, правда! — загув весь медсанбат.
Орлюк стояв перед журналістом з піднятими на голову руками, з забинтованим голим торсом на тлі західного багрового сонця. Життєва снага його була такою дужою, що й під час важкого поранення, й тепер, втративши майже половину крові, він не знепритомнів, і тільки в найкритичніші моменти непритомність брала над ним гору, але й тоді, випорскуючи на волю з-під гніту болю, його мозок продовжував працювати з надмірною силою, несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зірвався з приколу.
Це було в трете поранення під Сталінградом. Він упав з розгону в контратаці на земну кулю, і хоч куля вислизала з-під нього, він все-таки підвівся з закривавленим обличчям, але довше триматися на ногах не міг І знову впав, цього разу на великий, критий червоним сукном стіл, за яким товпились представники дружніх країн усього світу. Не ховаючи свого захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але він не зрозумів їх. Він ще не опам'ятався від оглушливого бойового грому й не розібрав, що то за люди — чи то журналісти, чи письменники, чи продавці, чи які інші персони світової історії, їх було багато. Вони були дуже різні, але всі однаковою мірою делікатні й винятково чемні.
Деякі з них, як видно з погонів, перевдягнуті були в військові кофтинки, що надавало їм, однак, не войовничого, а, навпаки, якогось ніби жіночого вигляду, їх виразні лагідні очі світились розумом і цікавістю, а свіжовиголені щоки грали таким благодушним рум'янцем, що Орлюк, якому притаманна була, як уже згадувалось, прямолінійність і запальність навіть у нормальному стані, раптом знавіснів.
Шматований нестерпним болем, закривавлений і брудний, він закричав, і важко, й голосно, й зло застогнав, і заговорив казна-що, а вони аплодували йому й навперебій записували кожен його стогін. Один з них знав російську мову й перекладав всю його фонограму на їх незрозумілу мову.
— Джентльмени, він просто кричить. В нього кінчився шок.
— Але що він кричить?
— Він кричить: “Мамо, заберіть геть м'ясо”.
— М'ясо?
— Яке м'ясо? Запитайте.
— Що він має на увазі?
— Йому не подобаються консерви?
— Він лається, він вигукує брутальні лайки.
— Ай! Ай! Ай!!!
— Який хвацький хлопець!
— Ай, ай! Заберіть геть банки! — кричав Орлюк, плюючи кров'ю.
— Містер Іван, ви не кричіть, — лагідно сказав російською мовою дружній представник. — Джентльмени не повинні кричати. В цьому є певна частка похвальби. Ви можете бути смішним.
— Виходь на війну!..
— Містер Іван, ви не повинні так говорити.
— Що він каже?
— Він каже негарні речі. Він уже дорікає нам.
— Но?
— О! Він, без сумніву, дуже прямолінійний.
— Виходь на війну!!! Растуди-перетуди!
— Містер Іван, ваші слова надто декларативні, — сказав перекладач такою приємною й правильною російською мовою, немовби він народився в старому Петербурзі чи в Одесі. — Ви не повинні казати цього. Я хочу думати, що ви не простигли ще від вбивства цих фашистських молодчиків і тому такий збуджений. О, як ви повинні їх там колошматити!
— Колошмачу, чорти б колошматили вашу маму! Ай!.. — задихався Орлюк. — Чого ти посміхаєшся? Я не розумію тебе!
— Дозвольте, містер Іван, хто вас навчив ставитись до нас з таким упередженням? Адже ми ваші союзники. Ми поважаємо вас. Наш уряд поважає вас.
— Наш уряд також поважає вас.
— Ави?
— А я ні.
— Як — ні? Чому? Може, ви не зрозуміли запитання? Ви цілком свідомі себе?
— Так.
— То чому ж ви таке кажете?
— Мене часто ранять… Ай… Я кажу, що кажуть всі наші солдати, живі! Ай!.. Ай!.. — застогнав Орлюк на своєму закривавленому ложі. — Я знаю, що ви думаєте!
— Що він сказав?
— Він сказав, що знає наші думки.
— Слухайте, припиніть розмову! Він стомився.
— Дозвольте…
— Ви думаєте, нехай тече про всяк випадок, признавайтесь!
— Що тече?
— Кров моя!!
— Містер Іван, ви не повинні так думати.
— Мені боляче!!!
— Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захоплені вашим героїзмусом. У нас кожна дитина захоплена! Тільки пам'ятайте, містер Іван, гітлерівські фашисти такі жорстокі, як і підступні. Вони вже прищеплюють вам антипатію до нас за те, ніби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашої…
— А хіба не правда? — гукнув Іван. — Звичайно, ні. Адже вони обдурюють 1 декого із наших джентльменів. Вони запевняють їх, що ви хочете завоювати Європу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумійте, який хитрющий ворог.
— Хитрющий? — застогнав Орлюк. — А чому ви не воюєте?
— Це воєнна таємниця. Він питає, чому ми не воюємо. Ми не можемо на це вам відповісти.
— Чому?
— Ми хочемо ввести в оману противника.
— Неправда! Де ваші солдати? Подати мені ваших солдатів!!!
Джентльмени зникли. З'явились веселі солдати, зовсім не схожі на відомих Орлюкові солдатів. Вони грали на губних гармошках бравурний мотивчик і посміхалися до Орлюка, як у театрі.
— Струнко! — закричав Орлюк, підводячись на закривавленому столі. — Ви ображаєте мої рани!!
Солдати вмить зникли.
На їх місці з'явився хірург і поклав на обличчя йому білу марлеву маску.
— Ай!.. Ай… Ай… Виходь на війну! — заплакав Орлюк і зірвав маску. Потім він підвівся з столу. І тут він помітив, що він величезний, метрів з двадцять, коли не більше, заввишки. Він стояв закривавлений на п'єдесталі, як пам'ятник, освітлений прожекторами. На ньому була його солдатська шинель. Голова його майже торкалася стелі великого залу.
В залі повнісінько добре вдягнених крихітних незнайомих людей.
Вони дивились на нього зворушено й байдуже співали знайомий дорогий мотив.
Раптом він покинув їх. Він зробив це якимсь одним рухом і полинув до хмар. Потім він плив морем, чи, вірніше, не плив, а летів понад морем, без літака, просто, як пташки, і море клуботіло під ним, як велетенська ваза з перлів, і звучала дивна музика, а над морем клуботіли такі ж казкові хмари. І все звучало захватом безмежжя, безкрайності.
Потім він опустився на воду, і ним почало кружляти з неймовірною швидкістю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.
— Іваночку, Іваночку! — почулися крізь музику здалеку звідкілясь рідні голоси.
— Іваночку! — кричали на березі його батько, мати, дід, сестри та Уляна.
Тоді, зібравши останні сили, він виринув з ворон-ки на поверхню й закричав:
— Я тут! Живу-у!..
— Молодець! Оце я розумію, оце боєць! Під хлороформом, з-під ножа подає сигнали! — казав хірург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це примарилось.
— Живи, любий мій! Живи хоч сто років… Бинт?
— Приймаю командування! — вигукнув Орлюк, випірнувши на мить у буття й знову непритомніючи.