— Пане полковник!
— Всі ви нас ненавидите! Розкусив я вашу Україну, прокляті. О, будь він проклят навіки, той час і той день! — згадав фон Шредер старого вчителя Рясного, його пророчі слова перед розстрілом.
— Ляга-а-ай!!!
Все бухнуло в грязюку,
Командуючий фронтом генерал фон Бреннер сидів у безнадійно загрузлому посеред дороги “опель-адміралі”.
Навколо нього по коліна в рідкій багнюці стояла група штабних офіцерів.
Офіцери ледве тримались на ногах. Багато днів відступали вони під могутнім натиском Радянської Армії. Поглядаючи назад, на схід, на чорні поля й розмиті дороги, де залишилась вся їх техніка, вони не раз падали долілиць куди попало, рятуючись від авіації. Охоплені психозом оточення, вони кидались на всі боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги.
Це так змінило їх зовнішність, що майже ніхто нікого вже не впізнавав. Багато хто з них був п'яний або скидався на п'яного.
Генерал фон Бреннер збожеволів. Це сталося з ним ще позавчора, але про це не наважувались говорити, або ж просто всім було не до нього: все плазувало до прикордонної ріки, задихаючись від втоми.
— Майне дамен унд герен, прошу налити бокали!— сказав фон Бреннер з безтурботною посмішкою. Офіцери застигли зчудовані. Генеральські слова ще не дійшли до їх свідомості. Але землиста жовтизна обличчя, сухий відсутній погляд і безтямна посмішка генералова вразили багатьох з них дужче, ніж загибель полків і захоплюючих ілюзій.
— О готес віль! — глухо застогнав один, немолодий вже, брудний полковник і озирнувся на захід.
— Панове, прошу сідати, — посміхнувся фон Бреннер, зробивши при цьому такий вишуканий жест рукою, що слухняні штабісти навіть озирнулись на примарні крісла, але, побачивши під собою рідину земного покрову, утримались.
— Ляга-а-ай! — пролунав хрипкий зойк. Офіцери впали, насмішивши тим фон Бреннера до сліз. Посипались бомби. Але поблизу ніхто не був убитий, і за хвилину офіцери повставали.
— Сьогодні вночі, панове, спала мені одна щаслива думка, — сказав фон Бреннер. — Я почав помічати, що маршали Конєв і Ватутін абсолютно ігнорують військову думку. Внаслідок цього цілі танкові армії захрясли в багнюці невикористані. Ми з дружиною відразу звернули на це увагу… Я ж, панове, одружений, ви знаєте. Одружений з Гітлером. Сподіваюсь, вам відомо, що наш фюрер — жінка, якщо не брати до уваги вусів і східного життєвого простору. Айн, цвай, драй, фір! Айн, цвай, драй, фір!!!
Офіцерам стало моторошно. У полковника Тіца, що перебував у стані надзвичайного нервового напруження, з'явилось бажання застрелити генерала, але маузер був геть у болоті, руки в болоті, і рух так і лишився недовершеним, і Тіц, зціпивши зуби, раптом почав дрібно тремтіти в нападі м'язового пароксизму.
— До речі, хто вигадав цей східний життєвий простір? — запитав раптом генерал фон Бреннер. — І чому він життєвий, а не смертний простір? Відповідайте! Генерал Гіммельшток!
— Я не генерал Гіммельшток!
— А де генерал Гіммельшток?
— Його вбито.
— А я що сказав?
— Ви сказали — генерал Гіммельшток!
— Неправда. Я не міг цього сказати. Я хотів сказати щось інше. Вбитий полковник Гаус, ні?
— Вбиті Гаус, Шмідт, фон Редігер, Ратценау, фельдмаршал Манштейн.
— Дозвольте, а хіба не ви фельдмаршал Манштейн?
— Ні. Я капітан Шульц, — сказав брудний капітан, німіючи з страху.
Генерал фон Бреннер встав і витягся перед ним, як перед маршалом, і Шульц від цього мало не збожеволів.
— Але ж ви були вбиті, пане фельдмаршал! Ні?
— Ні! — пробелькотів Шульц.
— Я бачив вас особисто перед смертю, пане фельдмаршал!
— Я не фельдмаршал, ви помилились!
— Ви бігли з маршальським жезлом по цьому життєвому простору, потім ви впали, і в мене так заболіла голова, а-ай!
— Я капітан Шульц!
— Лягаа-а-й!
Пройшла ще одна хвиля винищувачів.
О діти Німеччини! О сироти і вдови великої країни! Генерал дон Бреннер стоїть по коліна в багнюці.
Водянисті очі його спрямовані назад, на пройдений кривавий шлях до самої Волги, вони позбавлені проблиску думки.
Скільки загинуло умів, роботящих рук у розквіті сил!
Які майстри, умільці, які таланти укрили трупом землю на тисячі верст! Сумна слава… В середині XX століття, коли все уже є, щоб перетворити всю землю в рай, в сузір'я її народів, великих і малих, — що зробили з Європою ваші загиблі батьки, які були отруєні мертвою ідеєю фашизму?! О юні сини фатерлянду! Якщо минулі імперіалістичні війни нічому не навчили ваших батьків, прозріть хоч ви при світлі своїх палаючих будинків: нічого, крім горя й руїн, не здобудете ні ви і ніхто вже в Європі з допомогою багнетів і унтер-офіцерів.
Зустрічайте ж бурю, якщо посіяли вітер. Зазнайте тягаря війни і на своїй землі, і кривавого жаху війни, і всі її грізні чесноти. До вас ідуть зі зброєю розгнівані радянські люди, яким ніколи не хотілося бути вашими ворогами.
Фон Бреннер стояв у болоті під самим румунським кордоном. Нестямні очі його світились божевіллям. Праворуч і ліворуч з'явились грізні цепи маршала Жукова.
Офіцери підняли руки.
Потяглися довгі валки полонених. Випавши з орбіти загального планового руху, брели поволі й без мети, ніби не підлягаючи вже закону тяжіння, й здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошеність. І зустрічні потоки радянських солдатів дивились на них байдуже, без злоби й ненависті, як у порожнечу. Прямуючи на захід, всі думали свої думи.
В Павлівській школі почалось нове життя. Уляна прийшла в свою школу з чоловіком.
Уляна. Знайомі? Вчитель Мандрика, Гордій Павлович.
Мандрика. Пробачте, ми знайомі. Ви, здається, хм…
Орлюк. Еге ж!
Мандрика. Чи, може, я помиляюсь?
Орлюк. Ні. Орлюк.
Мандрика. Ага! Ка-хи… Пробачте, я , здається, на вас дихнув?
Орлюк. Що? Ні, що ви!
Мандрика. Не дихнув? То пробачте. Мені здалось, що дихнув. Пробачте ласкаво.
Орлюк. Прошу.
Мандрика. Так не дихнув?
Орлюк. Ні, ні.
Мандрика. Ну, пробачте, хм… Ні, то ви той, ви пробачте, хм… Як же це, хм… Уляно Василівно! Ой! Пішла. Куди це вона?
Орлюк. Пішла в клас.
Мандрика. Так, так.
Орлюк. Як все змінилось.
Мандрика. Ага. Так от, ви знаєте, я дуже радий. Я зразу хотів сказати це Уляні Василівні й вам, що я дуже радий, що можу чесно дивитись вам в очі.
Орлюк. Важко вам було?
Мандрика. І не кажіть!.. Дозвольте потиснути вашу руку. Ой, я, здається, знову дихнув?
Орлюк. Дурниці. Ну, що ви, справді!
Мандрика. Спасибі вам за визволення з німецько-фашистського ярма. Тут таке робилось! Жах! Де ж це Уляна Василівна?
Уляна стояла посеред класу. Перед нею в тиші сиділи діти. Половина класу пустувала.
— Що ж це вас так мало, діти?
— Нема більше.
Уляна зайшла до другого класу, — те саме; в третій, четвертий, — та ж картина. В сьомому класі не було нікого — клас стояв пусткою, потрощені парти, брудні голі стіни.
— А!
Тоді вона сіла за припалий пилом стіл і схилила голову. Минуле постало перед нею: тридцять шість чепурних хлопців і дівчат засіли лави. На стінах виникли портрети великих діячів людства. На столі квіти. Школярі вродливі, з добрими очима. У дівчат чудові голоси.
Пригадався урок співу. Тихо виводили веснянку:
Поставлю свічу
Проти місяця, —
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по білому, Тихо йду.
Потім клас почав мінятися на очах: учні немов зникли й тоді знову повернулись звідусіль — худенькі, заморені дівчатка з фашистської неволі, герої фронту, повішені молоді партизани з зашморгами на шиях, поранені, понівечені, живі з концтаборів, перевдягнені в чужий одяг.
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по білому, Тихо йду.
— Уляно Василівно! — пролунав у тиші тоненький дитячий голосок. Уляна підвела голову. Еа дверях стояла дівчинка Настя Гулакова з сірими очима, сповненими цікавості.
— Ви вбивали фашистів?
Уляна стенулась і випросталась. Настя причинила двері. Уляна ще раз обвела очима порожній клас і повернулася в учительську.
Мандрика. Уляно Василівно. Дозвольте подякувати вам за визволення з німецько-фашистського ярма.