— Ні, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так… — бурчав хірург. — Давайте, хто там далі!
— Приймаю командування! За мною, вперед! — Орлюк піднімав солдатів в атаку.
Окопувався під кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготіли, до сьомого поту.
Перебігав з воронки в воронку, в поросі, в бруді, в снігу. Переносив убрід через річки поранених товаришів, сам мало не тонучи.
Кидався в атаки з криком — ура-ура-ура!
Брів з товаришами по глибокій осінній багнюці, несучи важкі мокрі колоди для переправ.
Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, легко при тому посміхаючись і жартуючи, тому що кінець кінцем наша справа справедлива, ми переможемо.
Наводив переправи по горло в воді, під диявольським обстрілом, серед битої криги.
Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозі в снігу, коли санітари, поклавши поранених на ноші, почали брати і його.
— Сплю, куди тягнете! Живий! — гукнув, прокидаючись, до санітарів. — Клади назад! — І знов задавав хропака. Може, снилися йому тоді батько-мати далеко десь за Дніпром. Скільки боїв попереду!
Вони лежали на печі, Демид і Тетяна Орлюки, і хоч були вони в чоботях і кожухах, їм було холодно. Стара піч вже не гріла. Вона стояла біла, під зоряним зимовим небом, неначе вві сні, а довкола диміло, попеліючи, пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже Демидові на білому світі, бо ж такий він синій та пухлий, і так нестерпно болять руки-ноги, й болить голова, й ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку, а на Заріччі що не хата — повнісінько окупантів.
І ніде не співали, хоч і був Новий рік. Тільки здаля, з-поза річки, долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока жіноча душа розпачливо кликала на поміч:
— Рятуйте-е-е!..
Був великий мороз. Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями.
Притулившись до холодного комина, Демид тихо
стогнав:
— Ой… Затопи, Тетяно, піч. Щось не нагріюсь ніяк. І вижени отих-от, як їх, коней, чи що… Хай не гудуть мені… Бачиш, знов повна хата…
— Добре, вижену. Киш!.. — сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище. — Вже нема. І вже тобі тепло,правда ж?
— А вірно, що правда. Ой…
Демид стишився, і на його змученому обличчі промайнула ледве помітна усмішка. Він посміхавсь увесь свій вік — у радощах і в горі, в веселощах і в праці, і в незлобивому глузуванні з людей і з самого себе.
— Вже ми німці тепер, Тетяно, он що. І діти наші теж пропали. Блукатимуть по чужих державах.
— Та що ти, Демиде. Всі будуть удома, й ніякої Німеччини не буде.
— Справді? Ну, спасибі…
— Все минеться. Відшумить, як хуртовина, — сказала Тетяна.
Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламуті хмар потонули зірки, снігом замело по руїнах.
— Рятуйтеї.. — долинало крізь заметіль.
— Це ти, Тетяно? — сказав Демид, ніби прокидаючись зі сну або щойно повернувши з далекої дороги.
— Я, Демиде, Тетяна. Тобі погано?
— Заспівай мені, Тетяно, колядки.
— Колядки.
— Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж різдво. Гості поприходять. Іван з дівчатами. Га? Іван!.. Заспівай про нашого Йвана.
— Про Йвана? Ну, добре…
І полинула в темінь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матері:
Молодець Іваночко та вибив ворота, —
Святий вечір!
Пу-гу-у! — вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снігами, замітала бездомних, розорених по лісах та болотах.
Ой вибив ворота у чужі городі, —
Святий вечір !
Та назбирав війська аж землі важко, —
Святий вечір!
А молодця Іваночка цього вечора викликали до штабу дивізії, куди приїхав командуючий армією Глазунов.
— Орлюка!..
— Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням!
Сержант Орлюк стояв у землянці перед генералом Глазуновим у повній готовності. Це було вночі в донецьких степах.
— Завдання одержали?
— Так точно, товаришу генерал армії!
— Це завдання, Орлюк, виняткової ваги. Його успіх — не тільки наша перемога, це збереження тисячі людей. Завтра ми втратимо приблизно… ну, не буду передрікати. Багато залежатиме від успіху вашої розвідки. Зрозуміло? Отже, на вашій розвідці доля приблизно п'яти тисяч ваших товаришів. Я ніколи не перебільшую. Зрозуміли?
— Так точно, товаришу генерал армії!
— Я її доручив вам.
— Єсть…
— Підождіть. Перша умова — ви це зробите з своїм відділенням зараз же. Орудуйте ножем, багнетом, чим хочете. Але жодного пострілу, жодного вигуку. Цілковита, так би мовити, хімічна тиша. Зрозуміло? Язика приведіть.
— Єсть!
— І ще. Наказую персонально повернутись живим.
— Єсть, виконати тихо й привести язика.
— Все.
— Дозвольте виконувати завдання?
— Ідіть…
Орлюк віддав честь і, круто повернувшись, вийшов.
— Сержант Орлюк! — почув він генералів оклик, коли вже причинив двері.
— Сержант Орлюк!
— Орлюк!
— Єсть, сержант Орлюк!
Генерал Глазунов підійшов до сержанта.
— Ви мене пам'ятаєте? — запитав він зовсім іншим, тихим голосом.
— Так точно.
— І відразу впізнали?
— Так точно.
— Чом же ви не сказали?
— Винуватий, товаришу генерал.
— Не гаразд. А все-таки?
— Я тоді дуже вас лаяв.
— Материв?
— Було всяке, — признався Орлюк і почервонів.
— Гарний. — Генерал Глазунов звернувся до присутніх офіцерів штабу. — Несе пораненого командира дивізії і лає його матірно п'ять кілометрів.
— Винуватий, товаришу генерал армії, — я не знав тоді, хто ви. Бачу — кадр.
— Ну от. Добре, що я тоді був непритомний мало не весь час і нічого того не чув.
— А зовнішність у вас, товаришу генерал, чимала,
пудів на шість, а кругом всі поранені, ну, хоч плач, а тут противник насідає, а тут ще й річка. Переправа розбита…
— Так ти лаяти?
— Ні. Ви самі почали кричати й лаятись. То я тоді бачу, що ви мене втопите в нервовому стані.
— Ну?
— Вдарив… по голові, щоб заснули.
— Чим вдарив?
— Кулаком… Чим же?..
— І я заснув?
— Так точно.
— Гарний. Уплав тягнув?
— Точно. Потім на собі. За річкою вдвох тягли. Той поранений хлопчина, що допомагав мені потім, лейтенант, казав, що він ваш син.
— Віталій?
— Точно.
— Нема вже Віталія, Орлюк… Ну добре. Спасибі тобі, брате. Як то кажуть — гора з горою не сходиться…
— А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армії! — сказав Орлюк. — Дозвольте виконувати завдання!
Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Він дивився на сержанта батьківським поглядом. Був засмучений і тривожний. — Іди, солдате. Виконуй свій обов'язок, — сказав він тихо, як рідному сину.
Не наша справа описувати в подробицях, де саме це відбувалось і перед яким наступом. Таке й подібне до цього діялось скрізь, де захищали життя й честь Батьківщини великі радянські люди, виховані для мирної праці.
Сержант Орлюк повз у снігу в білому халаті, а за ним білими грудками поволі просувались його гвардійці. Буря йшла зі сходу.
Перший гвардієць:
— Кришка мені зараз чи ні? Кришка мені зараз чи ні? Ні! Я дуже молодий, і мені властиво більш думати про смерть ворога. Взагалі, я можу думати тільки про гарне щось, і сон мені гарний приснився… Ага, правіше. Єсть, правіше, так… Тільки про гарне… Я вби ваю їх, це так. Це я уявляю собі точно… Дивлюсь на годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком, громадяни всього світу! З новим щастям!
(Це думки гвардійців. Слова промовлятимуть диктори. Самі ж гвардійці мовчки повзтимуть до своєї мети. —Прим. автора)
Другий гвардієць:
— Я не доповзу, звичайно, до Берліна, брати й сестри. Це дуже далеко. Де я, де Берлін. Подивіться на глобус. Ну, та чорт з ним. Я не про це думаю, не про смерть мільйонів моїх братів і ворогів. Берліна нема для мене. Є оцей от населений пункт… Ось він зараз…