Уляна не витримала пісні й тихо заголосила.
— Ну, а це що за мертвяки? — запитав дід, показуючи на побитих фашистів у ногах Орлюка на дні човна.
— Це вороги, — сказав Орлюк. — Я був навідником. Кричу — вогонь на мене! Вогонь на мене!.. Вони до мене: “Вер іст дорт?” А я: “Смерть!” Ай!..
Гітлерівці тримали його за ноги задубілими руками.
— Втрачаю свідомість, — сказав Орлюк тривожно й голосно, неначе щоб пробудитись, зупинити прудководу річку. Він лежав на полі битви в крові й бруді, вчадівши від трупного смороду.
Потім, непритомніючи, він знов полинув додому, але вже не міг наблизитись.
— Гей, гей!.. Уляно!.. — гукнув він до своїх рідних, простягаючи руки, але вони хутко віддалялись. Щось нестримно несло його геть з рідного саду.
До Орлюкової хати підходили з Західної Європи найогидніші її представники — гітлерівські фашисти.
Вони ввійшли в село під барабанний дріб і музику губних гармошок. Вони стукали в кожні двері, в кожне вікно. Вони майже всі щось їли, жували, деякі здавались п'яними. У водяних очах окупантів заяяла духовна вбогість.
Йшла війна в ефірі. Відбувалися сутички між радіостанціями. Радіостанції Берліна, Києва, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима розносили по всьому світу промову фюрера України Еріха Коха:
— На безмежних просторах України є земля для всіх солдатів. Солдати, ви мені можете повірити, що я витягну з цієї країни останнє, щоб забезпечити вас. Сорок п'ять гектарів на солдата! Ось що значить воювати, коли тебе веде Гітлер!!!
— Хайль! Хайль! Хайль! — хрипів ефір.
— Говорить радіостанція імені Тараса Шевченка! Дорогі товариші робітники, колгоспники й трудова інтелігенція України! Гітлер і його банди прагнуть завоювати світ і створити світову рабовласницьку імперію…
— Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!
— Говорить Берлін! Солдати! Збувається вікова паннімецька мрія об'єднання Балтійського й Чорного морів під скіпетром фюрера! Хайль! Хайль! Хайль!
— Говорить Москва!.. Що сталося б з людством, коли б не було нас. Радянського Союзу? Де черпали б народи силу й мужність в боротьбі з фашистським гігантом? Куди покотився б світ? В яку безодню?..
— Говорить Берлін!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте нещадно партизанів і всіх, що діють разом з ними, наказую в полон не брати й не розстрілювати, а тільки вішати.
— Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цій велетенській боротьбі двох світів вирішується доля Радянського Союзу, а з ним Української Радянської держави. Вирішується питання життя народів взагалі і нашого народу. Чи розвиватиметься наша культура, чи загине разом з нами? Чи буде Україна вільною Радянською республікою, чи щезне й обернеться навіки в фашистсько-німецьку колонію?..
Тоне звернення уряду в хрипінні й витті радіостанцій Заходу.
— Хайль, хайль, хайль! — вигукували продажні диктори цілої майже Європи, а слідом за ними надривали голоси й нужденні українсько-німецькі націоналісти.
Але ось радіостанція Тараса Шевченка знов заволоділа ефіром:
— До зброї, народе-воїне, до зброї! Винищуйте, громіть фашистського звіра! Хай до неба здіймається священний вогонь ненависті до окупантів! Слава крові вашій і безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!
— Говорить Москва! Говорить Москва! Говорить Москва!
— Живу! — прошепотів Орлюк сержантові Дубровіну, що підбіг до нього. Ані кровинки не мало вже в собі його обличчя. Дубровін сам був поранений в голову, але йому ще вистачає сили підняти Орлюка.
— Живемо… Звичайнісінька рана… Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров! Затискуй!
— Не кидай мене, Степане.
— Не чую. Глухий!
— Не давай мені лягати! Тримай на ногах!
— Ага! — відказав Дубровін. — А ти опинайся, топчи її!
— Топчу…
— Топчи, не давайся!
— О Стьопо! — заскреготів зубами Орлюк. — Топчу…
— Топчи-и! Ми ще себе покажемо! Ще вони побачать нас усі! — Дубровін глянув на захід і взяв Орлюка на плечі.
Поранені виходили з бою, підтримуючи один одного. Багатьох виносили санітари, відправляли машинами. На зустрічних машинах надходили резерви. Кипіла робота в хірургічній. Вікна деренчали від вибухів. Часом чути було рокотіння великокаліберних кулеметів. Одна з сестер знепритомніла.
— Гей, заберіть сестру!
Хірургові лікареві Богдановському вкладали в рот бутерброди. Гумовий фартух на ньому був у крові, халат у крові. Змарніле від утоми немолоде лице пітке, очі запалені. Руки в гумових рукавицях підняті вгору.
— Вина!
В хірурга вливали вино.
Велика бомба розірвалась неподалік. Посипалося скло від дужого вибуху, штукатурка, щебінь. Все затріпотіло й зрушило з своїх місць. Повітряна хвиля вдарила хірурга об стіну, жбурнула додолу.
— Уляно, Уляно! — кричав сержант Орлюк, лежачи на операційному столі. Вже непритомний, догравав він свою страшну гру, жестикулюючи й здригаючись.
— Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я “Ластівка”! Фашисти рядом! “Ластівка”!.. На мене!.. Я “Ластівка”!.. Уляно!.. “Ластівка”!..
Госпіталь двигтів і тріщав від могутнього реву війни.
Саме в той час далеко за Дніпром у рідному Івановому селі зловісний рев війни вдирався в школу.
— Уляно, спокійно. Йдуть… Найголовніше — це спокій… Прошу тебе…
— Ахтунг!
— Встати! Встати!
В супроводі перекладача й двох озброєних автоматами солдатів гітлерівський комісар Курт Шредер швидко пройшов по всіх класах Старо-Павлівської десятирічки. Учні й учителі підводились у гробовій мовчанці. Біля виходів із школи та в передній стояли поліцаї.
Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Він дуже боявся, що хтось з учнів не встане або ж нешанобливо відповість на яке-небудь ко-місарове запитання. Він знав, як ненавидять його вихованці фашистів, як ненавидять їх учителі. Йому відомо було, що комсомольська група вчителів і учнів збиралася вже формувати підпільну бойову дружину, щоб при першій нагоді організовано піти в партизани. Він співчував їм всім серцем і сам радо пішов би в дружину, коли б не його немолоді вже літа. Він не був простим вчителем. Освічення народу було спадковою діяльністю його роду. Вчителями були його батько, й дід, і діти його теж були вчителями — два сини, що пішли в Червону Армію, й дочка Уляна, яка тільки-но закінчила педагогічний інститут у Ніжині. Портрети Чернишевського, Писарєва, Добролюбова, Ушинського, Шевченка, на кому виховувались цілі покоління народного вчительства, шанували в його родині, як і портрет Леніна. Василя Маркевича поважала вся округа, і зараз, коли представники влади й партійний актив вирушили на схід, залишивши в підпіллі окремі лише групи
організаторів опору, він тим часом залишився майже єдиним авторитетом на селі. Він знав це, і його це лякало.
Передчуття грози гнітило його. Важкі хмари облягали небо, й не було майже просвітку.
Комісар зупинився в сьомому класі. Запанувала зловісна тиша. Перед комісаром, за кафедрою стояла директорова дочка — молода вчителька історії Уляна Василівна. Глянувши на Уляну, Василь Маркевич відчув, що зараз станеться те страшне, неминуче, чого вже не можна ні відвернути, ні виправити. Те, що заховане було в нього в серці, він побачив на обличчі доньки. Горда молодість не могла потаїти своїх почуттів. Уляна дивилася на комісара Шредера з неприхованим презирством.
— Це моя дочка. Прошу вас далі, до іншого класу, — сказав Василь Маркевич.
— Дуже добре, — посміхнувся Шредер. — Дозвольте? — звернувся він до Уляни й, не діждавшись відповіді, сів, поклавши на кафедру стек і кашкета.
— Продовжуйте. Скажіть їй, хай продовжує.
— Продовжуйте. Пан комісар хоче послухати вашу лекцію, — сказав українською мовою офіцер-перекладач. Це був середній на зріст, непевного віку, якийсь ніби весь збляклий суб'єкт. Звали його Грибовський.
Вигнаний в числі гетьманських недобитків з України у вісімнадцятому році, недолугий син волинського попа Євген Грибовський прожив за кордоном двадцять п'ять років. Чверть сторіччя носило його по Німеччині, Канаді, Бразілії, Аргентіні, Південній Африці, Франції, Балканах.