Орлюк. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й погано про нього думати.
Вірський. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалі не можу про людство думати. Нехай воно саме подумає, дивлячись на мене. Я прошу не задавати мені таких питань.
Орлюк. Вам важко?
Вірський. Не питайте багато. Можна померти від спогадів.
Орлюк. Заспокойтесь. Ви на трибуні свідків.
Вірський. Я не свідок. Світ, про який ви питаєте, він— свідок…
Величко. Товаришу прокурор, конкретніше.
Орлюк. Ви пізнаєте цю людину? Хто ця людина?
Вірський (пильно дивлячись в самі очі Гріїбовського). Це не людина.
Орлюк. Грибовський?
Грибовський. Найн, іх бін кайн Грибовський. їх бін Леон Жерар фон Ельзас-Лотарінгія.
Вірський. Дозвольте, де ж я його бачив?
Орлюк. (до Грибовського). Може, вам страшно говорити рідною мовою? Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив, знедолив, віддав у неволю?
Грибовський. Їх ферштеє ніхт.
Вірський. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстріляних!
Орлюк. Введіть розстріляних. Відчинилися двері. П'ятеро розстріляних підійшло до столу — Антоніна, Демид Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожній і Гліб Бовкун. Грибовський глянув на них і затремтів. Затрусились Курбацький і Шредер.
Орлюк. Олена Ступакова!
Ступакова. Я.
Орлюк. Років?
Ступакова. Двадцять чотири. Однолітки.
Орлюк. Удова?
Ступакова. Вбили ж Андрія. Партизан був. І діток двоє вбили, і батька Андрієвого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.
Орлюк. Ви були розстріляні?
Ступакова. Була. Я? Була.
Орлюк. Чому ви весь час посміхаєтесь?
Ступакова. Не зважайте. Вона поза моєю волею, ця посмішка. І голос, кажуть, змінився відтоді.
Орлюк. Вам не смішно зараз, громадянко Ступакова?
Ступакова (сміється). Ні.
Орлюк. Вам хочеться плакати?
Ступакова. Робити щось хочеться. Працювати.
Орлюк. Не журіться. Ми з вами ще попрацюємо. Тільки не треба сміятися. Прошу вас, не смійтеся.
Ступакова. Я не сміюсь, Ваню, —я плачу, як і ти.
З Орлюкових очей текли сльози гніву. Але він не плаказ. Світ відбився в ньому. І цього не витримав один з злочинців.
— Питайте мене! Все скажу! — застогнав Курбацький і вдарився головою об лаву.
Величко. Хвилинку!
Орлюк. Прошу.
Величко. Підсудний Шредер, станьте тут. Підсудний Шредер, скажіть, чи входило в плани німецького уряду створення якої-небудь форми української державності?
Шредер. Ні.
Величко. Чи входило в плани вашого уряду знищення всіх сепаратистськи настроєних українців?
Шредер. Так.
Грибовський. Я — Грибовський!
Мандрика. Це він! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь — ніби він. Це ж така паскудна людина!.. Жах!..
Була вже північ. По темних дорогах тяглися з заходу визволені з неволі радянські люди. Несли рештки свого добра, гнів, і горе, й страшні вісті про криваві розправи.
— А хто там? Хто йде?
Стояли коло хат і по дорогах і гукали в пітьму, чекаючи на повернення рідних.
— Хто там? Які? Чи не тутешні? Чи не свої?
Ні, не свої. Ішли полтавські, донські, воронезькі.
— А чи не доводилось, не стрічали наших?
— Ні, не доводилось, не стрічали!
І знову рипали двері. І знову гукала в пітьму надія.
— Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули?
— Не бачили, не чули… Пустіть переночувати! Другого дня суду Грибовський відповідав на всі запитання прокурора з особливою жадібною поспішливістю. Відповідав відверто, точно. В кожному запитанні він вбачав продовження життя. Він жадав запитань.
Іноді запитання шматували його, вивертали, розтинали, четвертували, і тоді він відповідав у знемозі короткими: так, було, так. Поступово з нього видобули всю його біографію, всі тиняння, зради, всю аморальність.
— Що ви думали? Як ви могли? Невже вас не жахав розмах смертей і розору? Скільки мільйонів нещасних загнано в рабство? Скажіть, скажіть, скажіть!
— Скажу, все скажу!
Орлюк. Де перебуває ваш напарник?
Грибовський. Сайгак? Розстріляний.
Орлюк. Ким?
Грибовський. Шредером.
Орлюк. Підсудний Шредер, ви розстріляли агента Сайгака?
Шредер. Так.
Орлюк. За що?
Шредер. За нерозуміння відведеного йому місця в Третій імперії.
Орлюк. Тобто?
Шредер. Він уявив, що фюрер створить для нього на Україні протекторат.
Голос з публіки. Казали ж, що він і його розстріляв, Грибовського?
Орлюк. Підсудний Грибовський, ви були розстріляні?
Грибовський. Так.
Орлюк. Підсудний Шредер, де й коли ви розстріляли Грибовського?
Шредер. В Іваньківцях у сорок другому році.
Орлюк. За що?
Шредер. За те саме.
Грибовський. Вибачте, це не зовсім так. У мене з Сайгаком були розходження в деталях.
Орлюк. Мовчати, виродку! Перед ким ти вибачаєшся?
Величко. Товаришу прокурор, закликаю до спокою!
Орлюк. Прошу вибачити. Мені здалося раптом, що в мене відкрились рани. Підсудний Грибовський, як ви залишилися в живих?
Грибовський. Я був тяжко поранений. Я вночі виліз о ями.
Орлюк. Хто вас виходив? Грибовський. Одна стара жінка.
Орлюк. Ви признались їй, хто ви?
Грибовський. Ні.
Орлюк. В яких іноземних розвідках ви перебуваєте на службі?
Величко. Підсудний, подайте назву розвідок на записці.
Орлюк. Як ви знову зустрілися з Шредером?
Грибовський. Я не зустрічався з ним. Я працював в організованому гітлерівцями нібито партизанському загоні, який боровся з вашими партизанами.
Орлюк. Потім?
Грибовський. Потім нас розбили, і я втік. На шляху втечі я зустрівся з Шредером, і зразу ж ми потрапили до вас у полон.
Орлюк. Яке було ваше останнє завдання?
Грибовський. Організувати в тилу диверсійну групу.
Орлюк. Від кого ви дістали завдання?
Грибовський. Від Шредера.
Орлюк. Підсудний Шредер, ви підтверджуєте?
Шредер. Ні… Проте так.
Орлюк. Чому — проте?
Шредер. Бачачи цього суб'єкта, мені хотілося б заперечити абсолютно все.
Антоніна. Іване, скажи йому, щоб був він проклятий! (До Шредера). Убивця ти, жорстокий кат, як носить тебе нещасна земля…
Орлюк. Ця жінка прок. инає вас. Вона вважає вас безсердечним катом.
Антоніна. Кат ти, гірше звіра кусючого.
Орлюк. Ви принизили звання людини.
Шредер. Я персонально не принижував.
Орлюк. Ви брешете. Ви поводились на нашій землі не як офіцер окупаційних військ, а як аморальний убивця.
Шредер. Це питання політики. А політика вільна від моралі. Це війна, й усі ми діємо в її орбіті, а Гегель сказав: “Війна вічна й моральна”.
Орлюк. Ні, вона не вічна й не моральна. Вона зникне разом з вашою темною силою. Ви насмілюєтесь тут заперечувати свої злочини?
Шредер. Ні, я тільки хотів сказати, що я діяв не тільки в силу присяги, але й на підставі вчення великих умів: Гегеля, Ніцше, Фіхте. Фіхте каже: “У взаєминах між державами нема іншого права, крім права сильного”. Це вчення Гітлер модернізував. Але коли ми зрозуміли минулого року, що війну ми програли й що ми загинули, ви зрозумієте, як зросла природно наша жорстокість.
Орлюк. Підсудний Грибовський! На підставі якого вчення ви діяли? В ім'я чого ви брехали, провокували на зраду, на продаж України, нашої нації в рабство на загибель?
Грибовський. Почекайте, я зараз все поясню… Коли я прийшов на Україну з ними, я зрозумів, що я тут чужий. Я діяв в ім'я страху смерті, люті, помсти. Я зараз все скажу. Все! — Грибовський трагічно змахнув руками й повернувся до народу. Він щось хотів сказати. Але в цей час понад самою школою прогув літак і закидав листівками всі хати, городи, вигін.
— Листівки кидають! — гукнув у вікно Тарас Бовкун.
— Які?
— Про дядька Романа. Шість танків розбив!
— Хто?
— Дядько Роман танки побив! — крикнули у вікно двоє ясноголових хлоп'яків і бігом подалися вулицею. Народ витовпився з школи.
— Послухайте! — жахнувся Грибовський, але ніхто вже його не слухав.
— Обридло слухати всяке падло, досить. Робота стоїть! — 3 цими словами пішли з залу суду останні свідки Сильвестр Волощук і Платон Злотаренко.
— Народ не цікавлять ваші зізнання. Народ зайнятий, — сказав підсудному голова суду.
Тим часом босоногі гінці прибігли з листівками додому. Старий Семен Клунний порався в садку.
— Діду ! — батько танки побив!—загорлали вони, задихавшись, і поквапом почали читати старому листівку.
— “Шановний Семене Власовичу!..”