Бричка тимчасом завернула на безлюдні вулиці; незабаром потяглися самі тільки довгі, дерев'яні паркани, які сповіщали про близький кінець міста. Ось уже й брук кінчився, і шлагбаум, і місто позаду, і нічого немає, і знову в дорозі. І знову обабіч стовпового шляху полинули версти, станційні наглядачі, колодязі, обози, сірі села з самоварами, молодицями й спритним, бородатим хазяїном, що біжить із заїзду з вівсом у руці, пішоход у протертих личаках, що плентається за 800 верст, містечка, побудовані нашвидку, з дерев'яними крамничками, борошняними бочками, личаками, калачами й іншим дріб'язком, рябі шлагбауми, лагоджені мости, полях неозорі і по цей і по той бік, поміщицькі ридвани, солдат верхи на коні, який везе зелений ящик з свинцевим горохом і підписом: такої-то артилерійської батареї, зелені, жовті й свіжопоорані чорні смуги, що миготять по степах, заведена вдалині пісня, соснові верховіття в тумані, церковний дзвін, що змовкає вдалині, ворони як мухи і обрій без краю… Русь! Русь! бачу тебе, з моєї чудової, прекрасної далини тебе бачу: вбого, розкидано й незатишно в тобі; не звеселять, не злякають погляду сміливі дива природи, вінчані сміливими дивами мистецтва, міста з багатовіконними, високими палацами, що повростали у скелі, мальовничі дерева й плющі, що повростали в будинки, в гомоні й вічній куряві водоспадів; не закинеться назад голова подивитись на згромаджені без краю над нею і в височині кам'яні брили; не блиснуть крізь накинуті одна на одну темні арки, обплутані виноградними лозами, плющем і незліченними мільйонами диких троянд, не блиснуть крізь них вдалині вічні лінії сяючих гір, що підносяться у срібні ясні небеса. Відкрито-порожнє і рівне все в тобі; як крапки, як значки, непримітно стирчать серед рівнин невисокі твої міста; ніщо не привабить і не зачарує погляду. Але яка ж незбагненна, таємна сила пориває до тебе? Чому чується й лунає невгамовно у вухах твоя журлива, що лине по всій довжині і широчині твоїй, від моря до моря, пісня? Що в ній, у цій пісні? Що кличе й ридає, і хапає за серце? Які звуки болісно цілують і пориваються в душу і в'ються круг мого серця? Русь! чого ж ти хочеш від мене? який незбагненний зв'язок таїться між нами? Чого дивишся ти так і навіщо все, що тільки є в тобі, звернуло на мене повні сподівання очі?.. І ще, повний здивування, нерухомо стою я, а вже голову оповила грізна хмара, важка прийдешніми дощами, і заніміла думка перед твоїм простором. Що пророкує цей неосяжний простір? Чи ж не тут, чи ж не в тобі народитись безмежній думці, коли ти сама без краю? Чи ж не тут бути богатиреві, коли є місце, де розгорнутись і пройтись йому? І грізно обіймає мене могутній простір, страшною силою відбившись у глибині моїй; неприродною владою осяялись мої очі: у! яка блискуча, чудова, незнана землі далина! Русь!..
"Держи, держи, дурню!" кричав Чичиков Селіфанові. "Ось я тебе палашем!" кричав фельд'єгер з аршинними вусами, що скакав назустріч: "Не бачиш, дідько роздер би твою душу: казенний екіпаж!" І, як привид, зникла з громом і курявою тройка.
Яке дивне і привабливе, і поривне, і чудесне у слові: дорога! і яка чудова сама вона, ця дорога: ясний день, осіннє листя, холодне повітря… щільніше в дорожню шинель, шапку на вуха, тісніше й затишніше притулишся в кутку! Востаннє пробіг і пройняв тіло дрож, і вже змінило його приємне тепло. Коні мчать… Як спокусливо підкрадається дрімота і злипаються очі, і вже крізь сон чується: і "Не белы снеги", і сапання коней, і гуркіт коліс, і вже хропеш, притиснувши в куток свого сусіда. Прокинувся: п'ять станцій відбігло назад, місяць, невідоме місто, церкви зі старовинними дерев'яними куполами і чорніючими шпилями, темні рублені й білі кам'яні будинки. Сяйво місяця там і там: немов білі полотняні хустки розвішані по стінах, по бруку, по вулицях; косяками перетинають їх чорні, як вугілля, тіні; мов блискучий метал висвічують навскоси осяяні дерев'яні дахи, і ніде ні душі — все спить. Хіба що одним-однісінький десь у віконці блимає вогник; чи міщанин міський шиє свою пару чобіт, чи пекар порається в печурці — що до них? А ніч! небесні сили! яка ніч стоїть у височині! А повітря, а небо, далеке, високе, яке там, у неприступній глибині своїй, так неосяжно, гучно й ясно розгорнулося!., але дихає свіжо в самі очі холодне нічне дихання і заколисує тебе, і ось уже дрімаєш, і забуваєшся, і хропеш, і повертається сердито, відчувши на собі вагу, бідолашний, притиснутий у куток сусід. Прокинувся — і вже знову перед тобою поля й степи, ніде нічого — скрізь пустир, усе відкрите. Верста з цифрою летить тобі у вічі, займається ранок; на побілілому холодному небосхилі золота бліда смуга; свіжіший і сердитіший стає вітер: щільніше в теплу шинель!., який славний холод! який чудовий сон знову огортає тебе! Поштовх — і знову прокинувся. У височині неба сонце; помаліше! помалу! чуєш голос, візок спускається з кручі: внизу гребля широка і широкий ясний став, що сяє, як мідне дно перед сонцем; село, хати розсипались на косогорі; як зірка блищить осторонь хрест сільської церкви; гомін мужиків і нестерпний апетит у шлунку… Боже! яка ти гарна часом, далека-далека дорога! Скільки разів, як гинучи й потопаючи, я хапався за тебе, і ти щоразу мене великодушно виносила й рятувала! А скільки народилося в тобі чудових задумів, поетичних мрій, скільки відчуто було дивних вражень!.. Але й друг наш Чичиков почував у цей час не зовсім прозаїчні мрії. А подивимося, що він почував. Спочатку він не почував нічого і поглядав тільки інколи назад, бажаючи впевнитися, чи справді виїхав з міста; та коли побачив, що місто вже давно сховалося, ні кузень, ні вітряків, ні всього того, що буває навколо міст, не було видно, і навіть білі маківки кам'яних церков давно пішли в землю, він зацікавився самою тільки дорогою, поглядав тільки праворуч і ліворуч, і міста N. ніби не було в його пам'яті, ніби проїжджав він його колись давно, у дитинстві. Нарешті і дорога перестала цікавити його, і він почав злегка приплющувати очі й хилити голову на подушку. Автор, признатися, цьому навіть радий, маючи таким чином нагоду поговорити про свого героя; бо досі, як читач бачив, йому раз у раз заважали то Ноздрьов, то бали, то дами, то міські плітки, то нарешті тисячі тих дрібниць, що здаються тільки тоді дрібницями, коли внесені в книгу, а поки обертаються в світі, вважаються за дуже важливі речі. Але тепер відкладімо геть усе набік і прямо візьмімося до діла.
Дуже сумнівно, щоб герой, якого ми обрали, сподобався читачам. Дамам він не сподобається, це можна сказати напевно, бо дами вимагають, щоб герой був цілковита досконалість, і коли якась душевна або тілесна плямочка, тоді лихо! Хоч як глибоко зазирне автор йому в душу, хоч відіб'є чистіше за дзеркало його образ, йому не дадуть ніякої ціни. Сама повнота й середні літа Чичикова багато пошкодять йому: повноти ні в якому разі не подарують героєві, і досить багато дам, відвернувшись, скажуть: "фі! такий бридкий!" Гай-гай! все це відомо авторові; і при всьому тому він не може взяти героєм доброчесну людину. Але… може, в цій самій повісті почуються інші; ще досі небрані струни, постане незліченне багатство російського духу, пройде муж, обдарований божеськими доблестями, або чудова російська дівчина, якої не знайти ніде в світі, з усією дивною красою жіночої душі, вся з великодушного прагнення й самозречення. І мертвими здадуться перед ними всі люди інших племен, як мертва книга перед живим словом! Здіймуться руські рухи… і побачать, як глибоко запало в слов'янську природу те, що ковзнуло лише по природі інших народів… Але до чого й навіщо говорити про те, що попереду? Непристойно авторові, бувши давно вже мужем, вихованим суворим внутрішнім життям і освіжаючою тверезістю самотності, забуватися, немов юнакові. Всьому своя черга, і місце, і час! А доброчесну людину все-таки не взято за героя. І можна навіть сказати, чому не взято. Тому що час, нарешті, дати спокій бідній доброчесній людині, тому що марно обертається на устах слово: доброчесна людина; тому що обернули на робочого коня доброчесну людину, і немає письменника, який би не їздив на ньому, поганяючи і батогом, і всім, чим попало; тому що заморили доброчесну людину до того, що тепер немає на ній і тіні чесноти, і залишилися самі ребра та шкіра замість тіла; тому що лицемірно закликають доброчесну людину; тому що не шанують доброчесної людини. Ні, час нарешті припрягти й негідника. Отже, припряжімо негідника!