Мертві душі – Микола Гоголь

"Та я ж не курю люльки", сказав сухо Чичиков.

"Пусте, нібито я не знаю, що ти курець. Ех! як пак звати твого слугу. Ей, Вахрамей, слухай!"

"Та не Вахрамей, а Петрушка".

"Як то? та в тебе ж раніше був Вахрамей?"

"Ніякого не було в мене Вахрамея".

"Так, дійсно, це в Деребіна Вахрамей. Уяви, Деребіну яке щастя, тітка його посварилася з сином за те, що одружився з кріпачкою; і тепер записала йому весь маєток. Я думаю собі: от якби таку тітку мати про всяк випадок! Та що ти, брат, так відійшов від усіх, ніде не буваєш? Звісно, я знаю, що ти зайнятий іноді вченими предметами, любиш читати (чому вже Ноздрьов зробив висновок, що герой наш займається вченими предметами і любить почитати, цього, признаємось, ми ніяк не можемо сказати, а Чичиков і поготів). Ах, брат Чичиков, якби ти тільки побачив… от уже справді була б пожива твоєму сатиричному розумові (чому у Чичикова був сатиричний розум, це теж невідомо). Уяви, брат, у купця Лихачева грали в гірку, от де вже сміху було! Перепендєв, який був зо мною: "От", каже, "коли б тепер Чичикова, от уже б йому справді!.." (тимчасом Чичиков зроду не знав ніякого Перепендєва). Але признайся, брат, адже ти, справді, препідло повівся тоді зо мною, пам'ятаєш, як грали в шашки, адже я виграв… Так, брат, ти просто обшахрав мене. Але ж я, чорт мене знає; ніяк не можу сердитись. Недавно з головою палати… Ага! я ж тобі мушу сказати, що в місті всі проти тебе; вони думають, що ти робиш фальшиві папірці, пристали до мене, та я за тебе горою, наговорив їм, що з тобою вчився і батька знав; ну і, нема вже чого казати, чимало їм наговорив такого, що й купи не держиться".

"Я роблю фальшиві папірці?" скрикнув Чичиков, підвівшися зі стільця.

"Тільки навіщо ти так налякав їх?" провадив Ноздрьов. "Вони, чорт знає, збожеволіли від страху: пошили тебе і даремно в розбійники і в шпигуни… А прокурор з переляку помер, завтра ховатимуть. Ти не будеш? Вони, сказати правду, бояться нового генерал-губернатора, щоб через тебе чогось не сталося; а я про генерал-губернатора такої думки, що коли він задере носа й запишається, то з дворянством аж нічогісінько не вдіє. Дворянство вимагає привітності: правда ж? Звісно, можна заховатися до себе в кабінет і не дати жодного балу, тільки що ж цим? Адже цим нічого не виграєш. Але ж ти, Чичиков, ризиковану справу затіяв".

"Яку ризиковану справу?" спитав занепокоєно Чичиков.

"Та викрасти губернаторську дочку. Я, признаюсь, сподівався цього, їй-Богу, сподівався! Вперше, як тільки побачив вас разом на балу, ну, вже думаю собі, Чичиков, певно, недурно… А втім, даремно ти зробив такий вибір, я нічого в ній не знаходжу гарного. А є одна родичка Бікусова, сестри його дочка, так ото вже дівчина! можна сказати: чудо коленкор!"

"Та що ти, що ти мелеш? Як викрасти губернаторську дочку, що ти?" говорив Чичиков, витріщивши очі.

"Та годі, брат, от яка потайна людина! Я, признаюсь, до тебе з тим прийшов: будь ласка, я готовий тобі допомагати. Так тому й бути: подержу вінець тобі, коляска й змінні коні будуть мої, тільки з умовою: ти мусиш позичити мені три тисячі. Потрібні, брат, хоч заріж!"

Протягом усієї балаканини Ноздрьова Чичиков протирав кілька разів собі очі, бажаючи пересвідчитися, чи не вві сні він усе це чує. Вироблювач фальшивих асигнацій, викрадення губернаторської дочки, смерть прокурора, якої причина нібито він, приїзд генерал-губернатора, — усе це нагнало на нього чималий переляк. Ну, вже коли пішло на те, подумав він сам собі, так баритися більше нема чого, треба звідси забиратись мерщій.

Він постарався збутися чимшвидше Ноздрьова, покликав до себе зараз же Селіфана і звелів йому бути готовим удосвіта, з тим, щоб завтра ж о 6 годині вранці виїхати з міста неодмінно, щоб він усе переглянув, бричку підмазав і таке інше, і таке інше. Селіфан промовив: "слухаю, Павле Івановичу", і спинився одначе на деякий час коло ' дверей, не рушаючи з місця. Пан тут же звелів Петрушці витягти з-під ліжка чемодан, що вкрився вже добре пилюкою, і заходився вкладати разом з ним, без особливого розбору, панчохи, сорочки, білизну прану й непрану, шевські колодки, календар… Усе це вкладалося як попало; він хотів неодмінно бути готовим звечора, щоб завтра не могло статись ніякої затримки. Селіфан, постоявши хвилини дві коло дверей, нарешті дуже поволі вийшов з кімнати. Поволі, як тільки можна уявити собі поволі, зійшов він із сходів, відтискуючи своїми мокрими чобітьми сліди по збитих східцях, що спускалися вниз, і довго чухав у себе рукою в потилиці. Що означало це чухання? і що взагалі воно означає? Чи досада на те, що ось не вдалася задумана на завтра зустріч зі своїм братом у поганенькому кожушку, підперезаному поясом, де-небудь у царевому шинку, чи вже завелася на новому місці якась коханочка, і доводиться залишати вечірнє стояння біля воріт і політичне держання за білі ручки в той час, як насувається на місто присмерк, паруб'яга в червоній сорочці бринькає на балалайці перед дворовою челяддю, і снує по роботі тиху мову різночинний народ? Чи, просто, шкода покидати нагріте вже місце в людській кухні під кожухом, біля печі, та щі з міським м'яким пирогом, задля того, щоб знову тягтися під дощ і сльоту і всяку дорожню негоду? Бог відає, не вгадаєш. Багато що означає в руського народу чухання в потилиці.

ГЛАВА XI

Проте нічого не сталося так, як гадав Чичиков. По-перше, прокинувся він пізніше, ніж думав — це була перша неприємність. Уставши, він послав зараз же довідатись, чи запряжена бричка і чи все готово; але доповіли, що бричка ще не була запряжена і нічого не було готово. Це була друга неприємність. Він розсердився, зібрався навіть завдати щось ніби прочуханку приятелеві нашому Селіфанові й чекав тільки з нетерпінням, яку той з свого боку виставить причину на виправдання. Незабаром Селіфан показався в дверях, і пан мав утіху почути ті самі слова, які звичайно чують від прислуги в тому разі, коли треба скоро їхати.

"Але ж, Павле Івановичу, треба буде коней кувати".

"Ах ти, бовдур! телепень! а раніше чому про це не сказав? Не було хіба часу?"

"Та час був… Та от і колесо теж, Павле Івановичу, шину треба буде зовсім перетягнути, бо тепер дорога вибоїста, ями такі скрізь поробилися… Та коли дозволите доповісти: передок у брички зовсім розхитався, так що вона, може, й двох станцій не зробить".

"Негідник ти!" скрикнув Чичиков, сплеснувши руками, і підійшов до нього так близько, що Селіфан з остраху, щоб не дістати від пана подарунка, оступився трохи назад і посторонився.

"Убити ти мене зібрався? га? зарізати мене хочеш? На великому шляху зібрався мене зарізати, розбійнику, бовдуре ти проклятий, опудало

морське! га? га? Три тижні сиділи на місці, га? Хоч би заїкнувся, безпутний, — а от тепер на останню годину й пригнав! коли вже все на порі: сісти б та й їхати, га? а ти ось тут і нашкодив, га? га? Ти ж про це знав раніше? Ти ж знав про це, га? га? Відповідай. Знав? Га?"

"Знав", відповів Селіфан, похиливши голову.

"Ну так чому ж ти не сказав, га?"

На це питання Селіфан нічого не відповів, але, похнюпивши голову, здавалося, говорив сам собі: "Ач як воно химерно сталося: і знав же, та не сказав!"

"А ось тепер іди, приведи коваля, та щоб за дві години все було зроблено. Чуєш? доконче за дві години, а коли не буде, так я тебе, я тебе… у ріг скручу й вузлом зав'яжу!" Герой наш був дуже розгніваний.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: