Х л е с т а к о в. Щиро дякую.
Л у к а Л у к и ч (виструнчуючись і притримуючи шпагу). Не смію довше непокоїти присутністю…
Х л е с т а к о в. Прощайте.
Лука Лукич (летить геть майже бігом і каже набік). Ну, хвалити бога! а може, не загляне в класи!
Ява VI
Хлестаков і Артемій Филипович, виструнчившись і придержуючи шпагу.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надворний совітник Земляника.
Х л е с т а к о в. Здрастуйте, прошу ласкаво сідати.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених мойому доглядові богоугодних закладах.
Х л е с т а к о в. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре почастували сніданком.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Радий старатись на службу вітчизні.
Х л е с т а к о в. Я,— признаюсь, це моя пристрасть,— люблю хорошу кухню. Скажіть, будь ласка, мені здається, начебто вчора ви були трохи нижчі на зріст, чи не правда?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Дуже можливо. (Помовчавши). Можу сказати, що не шкодую нічого і ревно виконую службу. (Присувається ближче із своїм стільцем і каже півголосом). Ось тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить; всі справи зовсім занедбані: посилки затримуються… будьте ласкаві самі навмисно дізнатися. Суддя теж, який тільки що був перед моїм приходом, їздить тільки на зайців, в урядових приміщеннях держить собак, і поводження, якщо признатися перед вами,— звісно, на користь вітчизні, я повинен це зробити, хоч він мені рідня і приятель,— поводження найнепохвальнішого. Тут є один поміщик Добчинський, якого ви зводили бачити, і як тільки цей Добчинський куди-небудь вийде з дому, то він там уже й сидить у жінки його, я присягнути можу… І навмисно подивіться на дітей: ні одне з них не схоже на Добчинського, а всі, навіть дівчинка маленька, наче викапаний суддя.
Х л е с т а к о в. Скажіть, будь ласка! а я ніяк цього не думав.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. От і доглядач тутешньої школи… Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду; він гірше, ніж якобінець32, і такі подає юнацтву неблагонадійні правила, що й висловити важко. Чи не скажете, я все це викладу на папері?
Х л е с т а к о в. Добре, хоч на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю отак під нудний час прочитати що-небудь цікаве… Як ваше прізвище? я все забуваю.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Земляника.
Х л е с т а к о в. А, так. Земляника. І що ж, скажіть, будь ласка, є у вас дітки?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Якже! п’ятеро; двоє вже дорослих.
Х л е с т а к о в. Скажіть, дорослих! А як вони… як вони отеє?..
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Тобто, чи не зволите питати, як їх звуть?
Х л е с т а к о в. Так, як їх звуть?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Микола, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.
Х л е с т а к о в. Це добре.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Не сміючи непокоїти своєю присутністю, відбирати час, визначений на священні обов’язки… (Вклоняється, щоб піти).
Х л е с т а к о в (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим також часом… Я це дуже люблю. (Повертається і, одчинивши двері, кричить услід йому). Гей, ви! як вас? я все забуваю, як ваше ім’я й по-батькові.
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Артемій Филипович.
Х л е с т а к о в. Зробіть ласку, Артемію Филиповичу, зо мною химерний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи нема у вас грошей позичково — карбованців з чотириста?
А р т е м і й Ф и л и п о в и ч. Є.
Х л е с т а к о в. Скажіть, як до речі. Щиро вам дякую.
Ява VII
Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.
Б о б ч и н с ь к и й. Маю честь рекомендуватися, житель тутешнього міста, Петро Іванів син Бобчинський.
Д о б ч и н с ь к и й. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.
Х л е с т а к о в. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали? Що, як ваш ніс?
Б о б ч и н с ь к и й. Хвалити бога! не зводьте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.
Х л е с т а к о в. Добре, що присох. Я радий… (Враз і уривчасто). Грошей нема у вас?
Д о б ч и н с ь к и й. Грошей? як грошей?
Х л е с т а к о в. Позичити карбованців з тисячу.
Б о б ч и н с ь к и й. Такої суми, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?
Д о б ч и н с ь к и й. При мені нема, бо гроші мої, якщо зволите знати, покладені в приказ громадської опіки33.
Х л е с т а к о в. Та хай, якщо тисячі нема, то карбованців сто.
Б о б ч и н с ь к и й (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? У мене тільки сорок асигнаціями.
Д о б ч и н с ь к и й (дивлячись у гаманець). Двадцять п’ять карбованців тільки.
Б о б ч и н с ь к и й. Та ви пошукайте краще, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то в дірку ото, певно, як-небудь запали.
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, справді, і в дірці нема.
Х л е с т а к о в. Ну, однаково. Я ж тільки так. Добре, хай буде шістдесят п’ять карбованців… це однаково. (Бере гроші).
Д о б ч и н с ь к и й. Я насмілюсь попросити вас щодо одної дуже делікатної речі.
Х л е с т а к о в. А що це?
Д о б ч и н с ь к и й. Діло дуже делікатної суті: старший син мій, народжений, звольте бачити, в мене ще до шлюбу…
Х л е с т а к о в. Хіба.
Д о б ч и н с ь к и й. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я завершив потім законними узами одруження. То я, зводьте бачити, хочу, щоб він тепер уже був зовсім, тобто, законним моїм сином і звався б так, як я: Добчинський.
Х л е с т а к о в. Добре, хай зветься, це можна.
Д о б ч и н с ь к и й. Я б і не турбував вас, та жаль щодо здібностей. Хлопчина отакий… великі надії подає: напам’ять вірші всякі розповість і, якщо десь запопаде ножик, зараз зробить маленькі дрожечки так майстерно, як фокусник. От і Петро Іванович знає.
Б о б ч и н с ь к и й. А так, великі здібності має.
Х л е с т а к о в. Добре, добре! Я про це подбаю, я буду говорити… я сподіваюсь… усе це буде зроблено, так, так… (Звертаючись до Бобчинського). Чи не маєте й ви чого-небудь сказати мені?
Б о б ч и н с ь к и й. Якже, маю найуклінніше прохання.
Х л е с т а к о в. А що, про що?
Б о б ч и н с ь к и й. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе в он такому місті Петро Іванович Бобчинський.
Х л е с т а к о в. Дуже добре.
Д о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Б о б ч и н с ь к и й. Вибачте, що так натрудили вас своєю присутністю.
Х л е с т а к о в. Нічого, нічого! Мені дуже приємно. (Випроваджує їх).
Ява VIII
Х л е с т а к о в (сам). Тут багато чиновників. Мені здається, одначе ж, вони мене вважають за державну особу. Певно, я вчора їм підпустив туману. Ото дурні! Напишу-но я про все в Петербург до Тряпічкіна: він пописує статейки — хай-но він їх подушить гарненько. Гей, Осипе! дай мені паперу й чорнила! (Осип визирнув із дверей, промовивши: «зараз»). А вже Тряпічкіну, справді, коли хто потрапить на зубок,— стережись: батька рідного не пожаліє заради слівця, та й гроші теж любить. А втім, чиновники ці добрі люди; це з їх боку хороша риса, що вони мені позичили. Перегляну навмисне, скільки в мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот… Який заялозений папірець! Вісімсот, дев’ятсот… Ого! за тисячу перескочило… Ну-бо тепер, капітане, ну-бо, попадись-но ти мені тепер! побачимо, хто кого!
Ява IX
Хлестаков і Осип з чорнилом та папером.
Х л е с т а к о в. Ну, що, бачиш, дурню, як мене частують і вітають? (Починає писати).
О с и п. Так, хвалити бога! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?
Х л е с т а к о в. А що?
О с и п. Їдьте звідси! Їй-богу, вже час.
Х л е с т а к о в (пише). От дурниці! Навіщо?
О с и п. Та так. Бог з ними, з усіма! Погуляли тут днів зо два,— ну й доволі. Чого з ними довго зв’язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: який-небудь інший над’їде… Їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут гарні — так би помчали…
Х л е с т а к о в (пише). Ні, мені ще хочеться пожити тут. Хай завтра.