С л у г а. Зволили кликати?
Х л е с т а к о в. Егеж; подай рахунок.
С л у г а. Я вже ото подав вам другий рахунок.
Х л е с т а к о в. Я вже не пам’ятаю твоїх дурних рахунків. Кажи: скільки там?
С л у г а. Ви зволили першого дня взяти обід, а на другий день тільки закусили сьомгою і потім почали все в борг брати.
Х л е с т а к о в. Дурень! іще почав вираховувати. Всього скільки належить?
Г о р о д н и ч и й. Та ви не звольте турбуватися: він підожде. (До слуги). Забирайся геть, тобі пришлють.
Х л е с т а к о в. А й так, і це правда. (Ховає гроші. Слуга пішов. У двері виглядає Бобчинський).
Ява X
Городничий, Хлестаков, Добчинський.
Г о р о д н и ч и й. Чи не буде таке ваше бажання оглянути тепер деякі установи в нашому місті, як от богоугодні та інші?
Х л е с т а к о в. А що там таке?
Г о р о д н и ч и й. А так, подивитесь, як у нас проходять справи… порядок який… Для подорожнього…
Х л е с т а к о в. З великою охотою, я готовий. (Бобчинський виставляє голову в двері).
Г о р о д н и ч и й. Також, якщо буде ваше бажання, звідти до повітової школи, оглянути порядок, в якому викладаються в нас науки.
Х л е с т а к о в. Будь ласка, будь ласка.
Г о р о д н и ч и й. Потім, якщо побажаєте одвідати острог і міські тюрми — роздивитесь, як у нас тримають злочинців.
Х л е с т а к о в. Та навіщо ж тюрми? Вже краще ми оглянемо богоугодні заклади.
Г о р о д н и ч и й. Як ваша ласка. Як ви маєте намір, у своєму екіпажі, чи разом зо мною на дрожках?
Х л е с т а к о в. Так, я краще з вами на дрожках поїду.
Г о р о д н и ч и й (до Добчинського). Ну, Петре Івановичу, вам тепер нема місця.
Д о б ч и н с ь к и й. Нічого, я так.
Г о р о д н и ч и й (тихо до Добчинського). Слухайте: ви побіжіть, та бігом, щонайшвидше, і віднесіть дві записки: одну в богоугодну установу Земляниці, а другу жінці. (До Хлестакова). Чи насмілюсь я попросити дозволу написати у вашій присутності один рядок дружині, щоб вона приготувалася прийняти поважного гостя?
Х л е с т а к о в. Та навіщо ж?.. А втім, тут і чорнило, тільки паперу — не знаю… Хіба що на цьому рахунку?
Г о р о д н и ч и й. Я тут напишу. (Пише, і в той самий час говорить про себе). А от подивимось, як піде діло після фриштику21 та пляшки товстопузки! Та є в нас губернська мадера: непоказна на вигляд, а слона повалить з ніг. Тільки б мені дізнатись, що він таке! і в якій мірі треба його побоюватись. (Написавши, віддає Добчинському, що підходить до дверей, але в цей час двері обриваються, і Бобчинський, що підслухував з того боку, летить разом з ними на сцену. Всі скрикують. Бобчинський підводиться).
Х л е с т а к о в. Що? чи не забились ви де-небудь?
Б о б ч и н с ь к и й. Нічого, нічого, без ніякого пошкодження, тільки поверх носа невеличкий шльопанець! Я забіжу до Христіана Івановича: у нього є пластир такий, так от воно й минеться.
Г о р о д н и ч и й (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це нічого. Прошу найщиріше, будь ласка! А слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодани. (До Осипа). Ти, любий мій, перенеси все до мене, до городничого — тобі всякий покаже. Прошу найщиріше! (Пропускає наперед Хлестакова і ступає за ним, але, обернувшись каже з докором Бобчинському). Ну й ви! не знайшли іншого місця впасти! І простягся, як чорт знає, що таке. (Виходить; за ним Бобчинський. Завіса опускається).
Дія третя
Кімната першої дії.
Ява І
Анна Андріївна, Марія Антонівна (стоять біля вікна в тих самих позах).
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от, уже цілу годину дожидаємось, а все ти із своїм дурним маніженням: зовсім одяглась, ні! ще треба порпатись… Не слухати б її зовсім. Отака досада! як навмисно, ні душі! начебто вимерло все.
М а р і я А н т о н і в н а. Та, їй-богу, мамуню, через хвилини дві про все дізнаємося. Вже скоро Авдотя повинна прийти. (Вдивляється у вікно і скрикує). Ой, мамуню, мамуню! хтось іде, он у кінці вулиці.
А н н а А н д р і ї в н а. Де йде? У тебе вічно які-небудь фантазії. Ну, так, іде. Хто ж це йде? Невеличкий на зріст… у фраку… Хто ж це? Га? Це, одначе, досадно! Хто ж би це такий був?
М а р і я А н т о н і в н а. Це Добчинський, мамуню.
А н н а А н д р і ї в н а. Який Добчинський! Тобі завжди враз уявиться таке… Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ходіть сюди! швидше!
М а р і я А н т о н і в н а. Справді, мамуню, Добчинський.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, от, навмисне, щоб тільки посперечатись. Кажуть тобі — не Добчинський.
М а р і я А н т о н і в н а. А що? а що, мамуню? Бачите, що Добчинський.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, так, Добчинський, тепер я бачу,— чого ж ти сперечаєшся? (Кричить у вікно). Швидше, швидше! ви поволі йдете. Ну, що, де вони? Га? Та кажіть же звідти, однаково. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Трохи відступивши від вікна, з досадою). Такий дурний: доти, поки не увійде до кімнати, нічого не розкаже!
Ява II
Ті самі й Добчинський.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, скажіть, будь ласка: ну, чи не совісно? Я на вас тільки й покладалась, як на порядну людину: всі враз побігли, і ви туди ж за ними! і я от ні від кого досі пуття не доб’юсь. Чи не соромно вам? Я у вас хрестила вашого Ванічку і Лізоньку, а ви он як зо мною повелися!
Д о б ч и н с ь к и й. Їй-богу, кумонько, так біг засвідчити пошану, що не можу духу одвести. Моє шанування, Маріє Антонівно!
М а р і я А н т о н і в н а. Здрастуйте, Петре Івановичу!
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, що? Ну, розказуйте: що і як там?
Д о б ч и н с ь к и й. Антон Антонович прислав вам записочку.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, та хто він такий? генерал?
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, не генерал, а не поступиться генералові: така освіта й поважні вчинки.
А н н а А н д р і ї в н а. А! то це той самий, про якого було писано чоловікові.
Д о б ч и н с ь к и й. Справжній. Я це перший виявив разом з Петром Івановичем.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, розкажіть: що і як?
Д о б ч и н с ь к и й. Та, хвалити бога, все добре. Спочатку він зустрів був Антона Антоновича трохи суворо, егеж; сердився і казав, що і в гостиниці все негаразд, і до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі; але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича та як ближче розговорився з ним, одразу перемінив думки і, хвалити бога, все пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати богоугодні заклади… А то, скажу вам, уже Антон Антонович думали, чи не було таємного доносу; я сам теж перестрахнувся трошки.
А н н а А н д р і ї в н а. Та вам ото чого боятись? ви ж бо не служите.
Д о б ч и н с ь к и й. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, почуваєш страх.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, що ж… це все, однак, дурниці. Розкажіть: який він із себе? що — старий чи молодий?
Д о б ч и н с ь к и й. Молодий, юнак, років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. «Будь ласка», каже, «я поїду: туди, і туди…» (розмахує руками) так ото все гарно. «Я», каже, «і написати, і почитати люблю; але перешкоджає, що в кімнаті», каже, «трошки темно».
А н н а А н д р і ї в н а. А з себе який він: брюнет чи блондин?
Д о б ч и н с ь к и й. Ні, більше шантрет22, і очі такі бистрі, як звірятка, аж бентежать.
А н н а А н д р і ї в н а. Що тут пише він мені в записці? (Читає). «Спішу тебе повідомити, серденько, що становище моє було вельми сумне; але, покладаючись на милосердя боже, за два солоні огірки особливо і півпорції ікри карбованець двадцять п’ять копійок…» (Спиняється). Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?
Д о б ч и н с ь к и й. А, це Антон Антонович писали на чорновому папері заради швидкості: там якийсь рахунок був написаний.
А н н а А н д р і ї в н а. А, так, справді. (Читає далі). «Але, покладаючись на милосердя боже, здається, все піде на добрий кінець. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що виклеєна жовтими шпалерами; до обіду додавати не турбуйся, бо закусимо в богоугодному закладі, в Артемія Филиповича, а вина звели якнайбільше; скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого; а ні, то я перекидаю весь його погреб. Цілуючи, серденько, твою ручку, зостаюсь твій Антон Сквозник-Дмухановський…» Ох, боже мій! Це, одначе ж, треба швидше! Гей, хто там? Мишко!