Г о р о д н и ч и й. Куди! куди!.. Збожеволіла, матінко! Не гнівайтесь, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, така ж була й мати її.
Х л е с т а к о в. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Та коли кажуть тобі!
Х л е с т а к о в. Я не жартома вам кажу… Я можу з кохання позбутись розуму.
Г о р о д н и ч и й. Не смію вірити, недостойний такої честі.
Х л е с т а к о в. Та, коли ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я чорт знає, що ладен…
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство!
А н н а А н д р і ї в н а. Ох, який бовдур, справді! Ну, коли тобі кажуть?
Г о р о д н и ч и й. Не можу вірити.
Х л е с т а к о в. Віддайте, віддайте! Я одчайдушна людина, я зважусь на все, коли застрелюсь, вас до суду віддадуть.
Г о р о д н и ч и й. Ох, боже мій. Я, їй-богу, не винен н! душею, ні тілом! Не звольте гніватися! 3 вашої ласки, чиніть так, як вашій милості завгодно! У мене, справді, в голові тепер… я й сам не знаю, що діється. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, благословляй!
Х л е с т а к о в підходить з Марією Антонівною.
Г о р о д н и ч и й. Хай благословить вас бог! а я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за чорт! насправді! (Протирає очі). Цілуються! Ох, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підстрибуючи з радості). Ой, Антоне, ой, Антоне, ой, городничий! Он воно, як діло пішло!
Ява XVI
Ті самі й Осип.
О с и п. Коні готові.
Х л е с т а к о в. А, добре… я зараз.
Г о р о д н и ч и й. Як? Зволите їхати?
Х л е с т а к о в. Так, їду.
Г о р о д н и ч и й. А коли ж, тобто… Ви зволили самі натякнути щодо, здається, шлюбу?
Х л е с т а к о в. А це… На одну хвилину тільки, на один день до дядька — багатий старий; а завтра ж і назад.
Г о р о д н и ч и й. Не сміємо ніяк затримувати, сподіваючись щасливого повернення.
Х л е с т а к о в. Якже, якже, я хутко. Прощайте, любов моя… ні, просто, не можу висловити! Прощайте, серденько! (Цілує їй ручку).
Г о р о д н и ч и й. Та чи не треба вам у дорогу чого-небудь? Ви зволили, здається, потребувати грошей?
Х л е с т а к о в. О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши). А втім, хай так.
Г о р о д н и ч и й. Скільки треба вам?
X л е с т а к о в. Та от тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста,— я не хочу скористуватися з вашої помилки,— то, хай уже, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.
Г о р о д н и ч и й. Зараз! (Виймає з гаманця). Ще, як навмисне, новенькими папірцями.
Х л е с т а к о в. А, так! (Бере і розглядає асигнації). Це добре. Адже це, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?
Г о р о д н и ч и й. А так.
Х л е с т а к о в. Прощайте, Антоне Антоновичу. Дуже вдячний за вашу гостинність. Я признаюсь від усього серця, мене ніде так добре не вітали. Прощайте, Анно Андріївно! Прощайте, моє серденько, Маріє Антонівно! (Виходить).
За сценою.
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, ангел душі моєї, Маріє Антонівно!
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Як же це ви? просто так на перепряжних і їдете?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Та я звик уже так. У мене голова болить від ресор.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр…
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. То, принаймні, чим-небудь застелити, хоч би килимком. Чи не скажете, я звелю подати килимок?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Ні, навіщо? це пусте; а втім, мабуть, хай дадуть килимок.
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Гей, Авдотя! піди до комори, вийми килим найкращий,— що на блакитному тлі, персидський, швидше.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр…
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Коли ж скажете чекати вас?
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Завтра або післязавтра.
Г о л о с О с и п а. А, це килим? Давай його сюди, клади ось так! Тепер давай-но з цього боку сіна.
Г о л о с в і з н и к а. Тпр…
Г о л о с О с и п а. Ось із цього боку! сюди! ще! добре! Гарно буде! (Б’є рукою по килиму). Тепер сідайте, ваше благородіє!
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, Антоне Антоновичу!
Г о л о с г о р о д н и ч о г о. Прощайте, ваше превосходительство!
Ж і н о ч і г о л о с и. Прощайте, Іване Олександровичу!
Г о л о с Х л е с т а к о в а. Прощайте, матінко!
Г о л о с в і з н и к а. Гей, ви, соколи! (Дзвіночок дзвонить; завіса опускається).
Дія п’ята
Та сама кімната.
Ява І
Городничий, Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Г о р о д н и ч и й. Що, Анно Андріївно? га? Чи думала ти що-небудь про це? Он який багатий приз, канальство! Ну, признайся одверто: тобі й у сні не снилося — просто з якої-небудь городничихи і враз… фу ти, канальство! з яким дияволом породичалась.
А н н а А н д р і ї в н а. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі навдивовижу, бо ти проста людина, ніколи не бачив порядних людей.
Г о р о д н и ч и й. Я сам, матінко, порядна людина. Одначе, справді, тільки подумати, Анно Андріївно, які ми з тобою тепер птиці зробились! га, Анно Андріївно? Високого польоту, чорт забери! Зажди-но, тепер же я задам перцю всім охочим подавати просьби та доноси! Гей, хто там? (Входить квартальний). А, це ти, Іване Карповичу! Поклич-но сюди, брат, купців. Ось я їх, каналій! Скаржитись на мене? Ач ти, проклятий іудейський народ! Заждіть-но, голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до бороди. Запиши всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, і он отих найбільше писак, писак, які закручували їм просьби. Та оповісти всім, щоб знали: що от, мовляв, яку честь бог послав городничому, що видає дочку свою — не те, щоб за якого-небудь простого чоловіка, а за такого, що й на світі ще не було, що може все зробити, все, все, все! Всім оповісти, щоб усі знали. Кричи на весь народ, гати в дзвони, чорт забери! Вже коли урочистість, то урочистість (Квартальний виходить). Та от як, Анно Андріївно, га? Як же ми тепер, де будемо жити? тут чи в Пітері?
А н н а А н д р і ї в н а. Натурально, в Петербурзі. Як можна тут залишатись!
Г о р о д н и ч и й. Ну, в Пітері, то в Пітер!; а воно добре б і тут. Що, адже, я думаю, городництво вже тоді к чорту, га, Анно Андріївно?
А н н а А н д р і ї в н а. Натурально, яке вже городництво!
Г о р о д н и ч и й. Але ж воно, як ти думаєш. Анно Андріївно, тепер можна великий чин схопити, бо ж він за панібрата з усіма міністрами і в палац їздить, отож може таке підвищення зробити, що з часом і в генерали вилізеш. Як ти думаєш, Анно Андріївно: можна вилізти в генерали?
А н н а А н д р і ї в н а. Ще б пак! звичайно, можна.
Г о р о д н и ч и й. А, чорт забери, гарно бути генералом! Кавалерію38 почеплять тобі через плече. А яку кавалерію краще, Анно Андріївно, червону чи блакитну?
А н н а А н д р і ї в н а. Ну, звісно, блакитну краще.
Г о р о д н и ч и й. Е? бач чого захотіла! добре й червону. Адже чого хочеться бути генералом? бо, трапиться, поїдеш куди-небудь — фельд’єгери та ад’ютанти помчать всюди попереду: «коней!» І там на станціях нікому не дадуть, усе дожидається: всі оті титулярні, капітани, городничі, а тобі і в ус не дме. Обідаєш де-небудь у губернатора, а там — стій городничий! Хе, хе, хе! (Заходиться і помирає зо сміху). Ось що, канальство, принадне!
А н н а А н д р і ї в н а. Тобі все таке грубе подобається. Ти повинен пам’ятати, що життя треба зовсім змінити, що твої знайомі будуть не те, що який-небудь суддя-собачник, з яким ти їздиш полювати зайців, або Земляника; навпаки, знайомі твої будуть з якнайделікатнішим поводженням: графи і всі світські… Тільки я, справді, боюсь за тебе: ти іноді вимовиш таке слівце, якого в доброму товаристві ніколи не почуєш…
Г о р о д н и ч и й. Що ж? слово ж не шкодить.
А н н а А н д р і ї в н а. Та добре, коли ти був городничим; там же життя зовсім інше.
Г о р о д н и ч и й. Егеж, там, кажуть, є дві рибини: ряпушка і корюшка, такі, що тільки слинка потече, як почнеш їсти.
А н н а А н д р і ї в н а. Йому все б тільки рибки. Я не інакше хочу, щоб наш дім був перший у столиці, і щоб у мене в кімнаті таке було амбре, щоб не можна було ввійти, і треба б тільки отак зажмурити очі. (Зажмурює очі і нюхає). Ах, як гарно!