Євка цілувала його. Їй було з ним добре. Настільки добре в ліжку, що вона з задоволенням стирчала на кухні, фаршируючи для нього шампіньйони. Потім вони їли шампіньйони в ванній. Придумали собі таку розвагу: він відкушує від гриба і дуже повільно жує, а вона в цей час пестить йому прутня.
— Який він насправді красивий! — чудувалась Євка, котра ніколи раніш не бачила обрізаних. — Ні, все дуже естетично — нічого зайвого!
Фразу „нічого зайвого” вони постійно крали один в одного.
— Я знаю, в чому прикол 90‑60‑90, — казав він, лежачи в ліжку й дивлячись на Євку, що вигиналася в дверному пройомі проти світла, — Як би ти не стала — нема нічого зайвого, і в той же час всього вистачає в тому просторі, який ти ділиш…
А потім, впродовж дня, зміни Євчиних думко‑станів:
„Так, так, так.
Така от циклічність. Ледь не циклотомія. Троє чоловіків — три зовсім різні темпераменти. Три зовсім різні лінії стосунків. Одного з них кохаєш. От вона — російська рулетка. От вона — повнота проживання і пожирання. От тонкощі прожовування…”
Ще пізніше:
„О. О! Безпредметне кохання! Добре, Боже, як мені добре! Я легка, я вся лише з носків, і ці носки, ці шпиньки не торкаються асфальту!!! НЄЄЄЄЄЄЄЄ!!! А що, коли мене спитають, як я відношусь до наркотиків? Ну, на презентації спитають якій‑небудь чого‑небудь? Я їм скажу: ”А що ви хочете почути? „Наркотики — це зло”, чи „Ні, без мері‑джейн я не видусила б і сторінки?” Га? Ну чого ви хочете, ви, підари? Ні, я ліпше скажу так: „Наркотики слід вживати для вивільнення несвідомого… Мені ж дай Боже його приборкати…” Е‑е‑е… Яка ж я марнославна. Зрештою, все пусте. Життя не лайно”.
Наркотиків Євка насправді не вживала. Чи майже не вживала. Однаково її життєвий уклад виглядав доволі непривабливо з позиції здорової психіки і стилю життя доморощеного супермена. Часом їй здавалось, що це в неї, а не в нього проявляється маніакально‑депресивний синдром. Врешті, Євка хворобливо полюбляла сама собі ставити діагнози…
„Бля… Нам всім погано. Ми розповзлися по різних кутках, аби кривитися, крючитись від болю в середині і цідити крізь зуби: ”Боже, як все брудно… Все. Все. Все. Навіть те, що здавалось завжди чистим…” Я йду на побачення з ворогом, більше того — я сама прагну його зустріти після того… А‑а‑а… НАЩО?! Даню, коханий мій, чому ти так далеко?! Може, якби був тут, нудьга від одноманітності зафарбувала б увесь той бруд, як замальовують нудотно‑зеленою дешевою фарбою матюки на паркані. Ми би просто їли і дивились дебільні фільми по тупих каналах. Ми би просто спали і змучено трахались… Так вимушено, щоб потім десь в метро ти сказав: „Ну от, в нас уже навіть сексу нормального не виходить!” І знову… О, Боже, ти знов би поїхав геть! Пані та панове, ЦЕ — ЛЮБОВ!”
Євка ні з ким не розмовляла. Вона знала, що треба ні з ким не розмовляти. Говорила і якось поводилась лише її зовнішня оболонка. Та не зважаючи й на це, Євка ковзала тінню повз усіх: університет, робота, міські тротуари, під’їзд… Останнім островом чуттів залишались ритми. Євка не розлучалась із плейєром: „О так, у мене теж з’явився свій фетиш…”, він‑бо завше був слухняним, і грав тільки те, що вона хотіла від нього. Ритми були глухо‑німими. Вони жили під асфальтом і тиснули на очі з середини… Євка вкотре звертала думки до Друга, і ті думки прожерли нори в заокругленій каменюці її душі.
„…Був поганий час… І друг помер… Тепер він у моїй крові…” — це те, що Євці чулося в піснях.
„Коли я йду вулицею, довкола всіх світить сонце. Але ж я йду. По вулиці. Поверх землі йду. ЇМ світить сонце. А довкола мене здіймається вітер, і пісок б’є в обличчя, і очі вирізають сутінки… Мене навіть не видно з цієї бурі… Тут, усередині, можна заховати будь‑що. Так, будь‑що, мій єдиний Друже.
Але найстрашніше, це коли я просинаюсь. Знаєш, начебто прокинулась, а на лице налипло трохи ночі… Зовсім нічого не видно. Темрява заплуталась у волоссі, ледь стає сили витрусити її впродовж дня…
От так і приходить цей солодкавий жах, це його передчуття, ця пародія на сексуальне збудження… Коли я йду тією ж дорогою, тією ж вулицею, що й тисячу разів до того, і просто боюся закрити на хвильку очі… Бо знаю, що вже не зможу їх відкрити, а цю саму дорогу, цю ж вулицю, доведеться все одно проживати далі. Далі!!!!!! Тисячі і тисячі, тисячі іти…”
У Євки вже не на жарт розпочиналась великомасштабна параноя. Що дивно, вона в ній знаходила повну гармонію: папір, як і розчинені на сьомому поверсі вікна, прекрасно виконував роль провідника всіх напівреалій. На папір, як і в розкриті вікна, можна було зливати листа до коханця чи просто клеїти відгризені нігті. Можна, як розкішна жінка, можна, як прищавий підліток.
„Я прокинулась від лопотіння воронячих крил за вікном. Крізь їх воронячий візерунок ледь пробивалось у кімнату сонце. Я підійшла до вікна, й з’ясувала, що всі ворони міста і країни літали виключно на рівні сьомого поверху. Навіть не літали, а висіли у повітрі, як мільйон чорно‑сивих гелікоптерів… Певно, вони щось хотіли мені принести або мене забрати з собою, та вікна мого помешкання заклеєні прозорим скотчем… Крізь мене (а я теж прозора) завжди було видно, що відбувається, і які предмети де стоять. Так було завжди, і тому, окрім того, що відбувалося за мною, і предметів, що там знаходились, нічого видно не було. Мене видно не було! І мене не чіпали. А цієї ночі я спала зі шматком твого холодного серця в кулаці. Воно було геть чорнокровне і забарвило мені пальці. А ще додало мені запаху. Не знаєш, що ліпше помічають ворони? Не знаєш… Певно, не треба було насильно видирати з тебе серце. Хай би собі, як і завжди, біля мене дрижало твоє тіло. Лише тіло. Тепер уже прозоре тіло.
Хм, тіло… Його ж‑бо ти завше віддавав мені залюбки”.
* * *
Затримка. Ділей. Віддалення від наближення. Частина від цілого. Від наближення місячних, від цілого світу. Євці трусилися руки, то вібрувало очікування. Євка хапала свої думки, викладала з них цегляну кладку і ліпила зверху дах:
ГОНИТВА ЗА КЛЕЙОНЧАТИМИ ВІДЬМАМИ
Тетрадь общая. Танцуют все.
Боже мій, combien de маячні безплатної!
Тетрадь общая.
Тетраєдр кєрамічний.
Щц. Кц. Кыш.
Йогурт з малюнками. Надірвати‑ісмоктати. Як життя.
Ооранжева. Кофта
Кофтина
Кофтуня.
Надірвати і плакати.
І злягти навіки.
(А Коля каже, що на віках лежати може не кожен: дуже сильні треба мати вії. І ніс короткий, щоб усе влаштовисько не попсував).
Йогурт помирає. Шлунок в коматозі. Ромео і Джульєта. Спррравжній сум.
Блювати вечорами по вечірні на знак очищення.
Читати скандинавські казки в туалеті й дивитися скандинавську знимку над письмовим столом.
* * *
В обід їла перці. То були таки не помідори — це розкрила тужлива відрижка. Перці не травляться. Мачі не плачуть.
* * *
— I remember the time we used to be together… — Каже колишній коханець і виходить, зачиняючи двері. А потім за мить додає:
— Slim.
Двері закриті, Євка витирає сумну посмішку з брів і вагається, чи дивитися в словнику ще якесь значення слова “slim”. Ні, не дивитися, бо яка їй різниця. Неділя. У студії грає Стінґ, переспіваний тим самим колишнім коханцем. Суцільний блюз. Тобто, сум, і нуль на фінансовому балансі. Даня не приїхав. Укотре. Цього разу все було якось дуже очікувано і Євка навіть так хотіла. Вона залишала записки привиду, вона купляла для нього круасани, щоб потім роздавати їх наче за простибіг. Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Не від коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Дані „до того, як…” А в день аборту якраз мав приїхати коханець із Берліну. „Яка гидка маячня. Ма‑я‑чччч ня”, — думала Євка. Її дуже часто нудило, усе боліло і не хотілось прокидатися і рухатись. Істота, що вчепилась до неї зсередини — інакше, як чужим, Євка її не називала — випивала із неї життя. Ввесь час їй хотілося плакати і ховатись, жодна робота не йшла, люди, і без того осоружні, тепер завдавали буквально фізичних страждань. Однак це не заважало їдкій природній Євчиній іронії робити дірки в чім завгодно: “ Їде дівкка на узі, хлебче воду і свистить”. Це вона собі мугикала в метро ще до того, як.
“Знаття. Це й справді страшно. Страшно, коли маєш позитивний ВІЛ‑результат і знаєш це. Страшно, коли знаєш, хто ти. Страшно, коли знаєш, хто в тобі”.