50 хвилин трави – Ірена Карпа

Мало ходили на тусовки;

Мало розмовляли про мистецтво;

Мало розмовляли взагалі;

Мало спали і на ранок були втомлені;

Дочасний авітаміноз крав снагу до занять коханням.

Після того, як за Данею зачинялись двері (він ішов рано, щоб встигнути до племінниці, перш ніж сестра збиралась до роботи в амбасаду), Євка влаштовувала собі напівсонні ретроспективи:

„…Він завжди йде опів на сьому, чи коли там. Навіть не п‘є кави і мало де вмикає світло. Мабуть, боїться сплячої кухні чи ляльок, що живуть у сусідній кімнаті.

— Подзвони мені у 8.15, розбуди… — і знову собі лягти спати. І прокинутись рівно за хвилину до його дзвінка. А тоді збагнути, що на пари вже запізно. Потім зібратись і пити туди. А пар немає. І болить дупа чекати на якусь хоч трохи цікаву лекцію. Страшенно хотіти спати і думати інфінітивами:

страждати

чекати

втрачати

знову чекати

і

проживати.

Хто і що для чого. А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то — один зі способів сексуального вдоволення. „А що буде, як почнеться війна?”— і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше — з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов’язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно поміщає її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтиво‑урочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше. Сексуальна наруга, приниження, млоїсте і таємне задоволення та неминуча смерть опісля нього. Оргазм чи інфаркт — яка різниця. Просто втеча від втрати. А як намалювати втрату всього часу? Можна малювати риби, що пірнають в ополонки. Чи в спокійне море. Дірки з риб’ячими хвостами. Нескінченний рибовий караван по діагоналі моря. Бо я точно знаю, що море квадратне. А риби обирають найдовшу дорогу.

Р.S. Жінки таки люблять політику.

* * *

А тоді був час на подарунки: дні народження, нові роки, швейцарські ножі і французькі парфуми, військові ліхтарики і ніжні прибамбаси для догляду за тілом (Даня тонко відчував Євчині унісексові вподобання), запальнички, записники, білизна, кримінальні кодекси та китайські палички (Євка була до нудного практична). Потім наблизилось різдво, запахло родиною і щастя урвалося. Євка завезла Даника у Карпати і там залишила. Не з власної волі й не одразу, звісно. Спершу було валанцання зимним провінційним містечком і усвідомлення того, що нема навіть до кого зайти випити чаю. Були прогулянки до неіснуючих підйомників і намагання покататися на лижах. Була спроба втечі в гори і були лавини, що засипали дітей по радіо. Були родинні істерики одразу після родинних виспівів на Євчину честь. Були несмачні вечері у кафе, коли в хаті, переповненій різдвяними наїдками, їм не відчиняли дверей. Може, просто собі не чули, обурюючись Євчиною невдячністю перед друзями сім’ї. Клани, клани, клани… Євка не належала до жодного, і тому ненавиділа геть усі. Певно, заздрила людській спільноті. А Даня просто всіх тихо ненавидів і забував привітати маму з п’ятдесятиріччями чи з чим там іще…

Євка зібрала рюкзак і поїхала до Києва, перед від’їздом проте, люб’язно попрощавшись із батьками (мама досить мило розбудила її, а тато через свого зама виявив бажання провести її на потяг. Він не прийшов, але яка різниця).

Все, Київ. Метро, пальтовий натовп, відключення сигналізації в квартирі й обривки подарункових загорток. Запах Дані і речі, які він так чи отак поставив. Євчині сльози і дзвінки у Те Місто. Все знайоме. Зимова сесія і зимова апатія. Бридка шмарката відлига. Бридкі відлигові люди. „А відлижіть мені всі!” — навіть це їй було сказати

“… впадло. Впадло кудись їхати, з кимсь зустрічатися. Пішли вони. Хочу спати довго‑довго‑довго. Щоби не вставати, а надворі холодно. Буду валятися вихідні, виключу телефон. Хочу в гори. Там не гірчиця росте, а гіркий ісландський мох. Від нього припиняє текти іржа з рота. А в мене щоранку з рота тече іржа. Поки не розтулю фіранок у хаті. Боюсь людей, що стоять у мене під під‘їздом. Хворий асфальт — у нього соплі. Все пливе при такій картинці, знаєш. І букви стають курсивом, і волають усі без кінця змінними транспозиціями. Я. Ми. Ями. І плями. Десь на животі. Чи там, нижче, звідки в чоловіків росте дерево з крислатими гілками. Потім на них дозрівають плоди, що їх жіноцтво пожирає ось вже скільки тисяч літ. А смерть — то початок іншого кола. Число 13. Табула раса. Крізь сонце сочилася сіль. Крізь мене зілля. Злокривалазлива. Змив. Привіт твоїй Тіні. ”

* * *

Так. Вхід істерично заборонено. Стій, де стоїш, істото. Не торкайся мене своїми масними щупальцями, збагнула? То йди до сраки. Так. Правильно.

* * *

… Принаймні, в роті тепло. Після перцю. І руки болять. Цікаво, чого: від копирсання вилкою в сухій, загрітій в мікрохвилях, гречці, чи від переписування чужого, нікому не потрібного конспекту. Маленькі гречинки. Напевно, по ним можна ворожити на своє існування. Вони саме того кольору. І тої ж нульової вологості. Тих же глухих і болючих фрикцій. А виделка шкрябає тарілкою, як санчата асфальтом напровесні.

…як нестрижені нігті білим простирадлом у темряві.

Євка розважалась тим, що вгадувала Данине географічне переміщення країною — вона кидала дротики у карту, а потім надсилала у діряве місто чи село телеграму „до запиту”.

* * *

Євка зайшла на пошту. Вона хотіла було відіслати Дані телеграму, але ніяк не могла придумати цивільної версії їх дурнуватих таємних імен. І тому купила конверта. З марками. Б і Д. По Україні. З п’ятизначним індексом бридкого індустріального міста, де, як гадала Євка, дихає, сцить, їсть надворі шаверму, дивиться старі фільми по кінотеатрах, курить гашиш і читає Юнга Даня. “Чорти б тебе вхопили, коханий…” — Євка відірвала шматок від паперу з записом свого сну.

…І з’явиться з темряви гігантська моделька машинки за 180 грн, чи ще, чого доброго, гола лялька “Золушка” моєї сестри?…

Євка розписала клаптик найпохабнішими зізнаннями в коханні і погрозами настання клімаксу, якщо він, сучий син, не з’явиться. “Ти найкраща шмата цього світу. Амінь”, — закінчила вона і повільно стала запихати у конверт гроші, фотографію немитих після них із Данею чашок, пляму крові з місячних на доказ невідомо чого (просто кров на бинтах видалась їй схожою на борщ на снігу — колись вони жили в горах у будиночку, перед ганком якого котромусь їх попереднику стало зле буряковим борщем. Певно, то була квасівка, бо пора була Різдвяна).

Все. Синя скринька. Бувай, Данечко.

Cause this is free love

Євка витягла з сумки пожмаканий листок, котрий щойно побував донором Даниному листові. Це зовсім не запис сну. І зовсім не лист 82‑річній жінці у Францію. Напряжний лист тоді Євці не вдався, бо…

Бо:

В тунелі метро таки був сильний запах лялькового волосся. Так, ніби береш ляльчину голову і нюхаєш її дірявий гумовий скальп із рівними рядами синтетичної парості.

— Ти нюхав лялькам голови? — питаю я у Даника.

— Ні… — дивіується Даник втраченому дитинству. А я ще напруженіше вдивляюся в тунель і щосили тягну ніздрями брехливо‑перукарський запах. Ану ж‑бо дивись… — кінець історії був запханий в конверт. Його читатиме Даня. Або, якщо Даня помер, перша‑ліпша сволота, що не полінується роздерти конверта з марками Б і Д.

Євка йшла далі вулицею. Погода стояла не по‑лютневому нешмарката, тому навіть чаю (вічного зеленого чаю!) не дуже хотілося.

Понакривані тарілочками горнятка. Хвилю назад вони давали невисокий звук. Звук у темряві, доки я несла у них до спальні чай. То був найпрекрасніший діалог у нашій грі спокою.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: