50 хвилин трави – Ірена Карпа

Hello.

Will you mаrry me?

Євка зітхнула й натисла „ріплей”. А тоді зовсім спокійно, без жодних вагань чи роздумів, одним вказівним пальцем лівої руки набрала:

Yes. I will.

І відіслала це повідомлення, заднім кутком мозку аналізуючи цю банальну граматичну конструкцію. „Англійська для початківців. Он як все просто”.

Євка закрила ноутбук і непевно поклала його біля валізи. Важко сказати, що вона відчувала зараз. Ностальгію Євка вважала втіхою придурків і взагалі повним безглуздям, а вона ж саме зараз почала шукати глузду. Тому і збираласяі в Африку — до невгамовного зародження і дикості, до витоків, до висохлого моря з фалоподібним жертовником у центрі кола.

— Міфологія! От що з’ясувалося в кінці кінців. Ось те, що для вивчення, і до дупи всіляке там літературознавство. Навіщо копатися у непрогнивших як слід трупах? Нащо оперувати похідною, якщо можна отримати все, просто вигребши із лайна константу — цей вічний ніжнозелений паросток? Все, я повернусь, і ми відредагуєм книжку! — аж захлиналася Євка, прощаючись по телефону із другом‑психоаналітиком. Він завжди був і залишався її ґуру, її найшанованішою людиною з‑поміж усіх і єдиним, за кого вона, не вагаючись, віддала би життя.

— Що ж, Євцю, заздрю тобі, сам би з задоволенням поїхав, тільки щось от заміж ніхто не бере… — підколював він. — А щодо книжки… Так, здалося б написати роботу щодо алхімії в українських давніх піснях, це давно вже комусь слід зробити. Але навряд чи в нас знайдеться хоча б десять людей, які знають, що таке алхімія… — голос зі слухавки ледь помітно посмутнішав і прибрав байдужості.

— І все‑таки, ти ж сам знаєш: якщо тобі судилося це написати, ти напишеш, навіть якщо тебе… Ну, параліч розіб’є, наприклад.

— Угу… — він, здається, посміхнувся.

— А я собі поїду та й помру від звичайної малярії. От такий от у нас із тобою безславний кінець. Амінь.

— Амінь, — відказав він.

— Ну все тоді, кіт, я тебе люблю. Тримайся.

— Я теж тебе люблю. Папа, Євцю.

Все. Порцелянова скринька минулого закрилась без жодного дзенькоту, так, наче її напхали ватою. Білою, стерильною ватою. Дуже ніжною.

Генрі обійняв Євку ззаду за стан і заходився цілувати її шию. Вона терпляче чекала, не зважаючи на вже доволі пізню годину і недоскладані речі. Тоді, запустивши пальці йому у біляве волосся, спитала:

— Любий, ти не знаєш, коли у сімейства білявчиків закінчується линька? Нє, звичайно, твоє волосся в салатах мені дуже смакує, окрім того, надзвичайно приємно знаходити твої сліди у себе на одязі… — (Він сміявся) — Але що, як там, куди ми їдем, панує культ вуду? Ще тобі понаворожують якоїсь зарази, а мені тоді розгрібатися… Я, звичайно, відьма, але ж зовсім молода і недосвідчена — якихось там 216 років…

Розмови про відьмацтво стали вже невід’ємним атрибутом їх життя. Все почалось із Євчиних напівсонних фантазій про те, що насправді їй вічно 16, і що вона вже втомилась так довго жити по різних країнах. Що бути пітерпеном, звісно, добре, але все‑таки хочеться хоч колись подорослішати і зробити щось серйозне. Євка фантазувала так натуралістично і з такими історичними подробицями та емоціями, що її майбутній чоловік мимоволі опинився втягнутим у це мимобіжне буття. Більше того, з’ясувалося, що його покійна бабця сама була відьмою. Старою фінською відьмою, що лікувала людей і робила ще щось таке, про що малому Генрі не розповідали.

— Ото таке, Калевала, — зітхнула Євка. — Швидше закінчуй зі своїм срачем — Бориспіль ще не перенесли нам під хату.

* * *

Жовтий— прежовтий готель. Темно‑жовті сходи, скрині, крісла і старі портьєри ‑байдуже, який там у них колір. Насправді ж усе — жовте. Євці здавалось, що вона вдихає пісок і видихає жовтаву пару. Здавалося, вона це вже раніше бачила — якось дуже щемливо все перекликалося з Камю і не тільки з ним. Телевізійні репортажі, газетні уривки, шматки голлівудських фільмів чіплялися одні за одних, щоби скластись у гігантський жовтий коллаж. „Чому Африка?” — згадався їй рекламний слоґан українських екстремалів. Тепер же хотілось спитати: „Чому, Африко?”, але Євка не допускала й миттєвого жалю за комфотром.

— До сраки нам комфорт! — голосно сказала вона українською адміністраторові, що намагався всучити європейцям номер люкс.

— Перепрошую? — не зрозумів він.

— Знаєте, ми — не туристи, — переклав йому Генрі, — моя дружина і я працюватимем в Уганді досить довго, ще й самі не знаємо, скільки. Тож, будь ласка, потурбуйтесь для нас про якусь пристойну кімнату (some OK‑room)…

— Без всіляких там цяцьок для дуркуватих європейців, — закінчила Євка. Раптом їй чомусь згадався якийсь давній африканський сон: приречене до смерті глиняне порохняве місто, жінки в багряній одежі і її кволе бажання звідти втекти. Вона була кимсь на зразок лікаря, що не вірив у силу власної медицини, кимсь на зразок місіонера, що не був переконаний у істиності віри, котру намагався впровадити. В тому сні чорно‑багряні жінки посилали Євці прокляття, вклякнувши й притискаючись до землі, а тоді враз випростуючись і простягаючи до Євки скрючені вузлуваті пальці. Євка уві сні кволо намагалась їм допомогти, якось їх вилікувати, а відтак безнадійно почовгала запилюженою дорогою, ген аж до асфальтових гірок у дворі з її дитинства. Там вона впала, і там до неї під’їхав вершник на буруватому коні. Дуже схожий вершник раніше простормив їй мечем крижі у іншому, старослов’янському сні, сні про першу смерть. Тільки одяг тоді був полотняний, а трава і люди — кольору піску.

— Як от волосся у Генрі, — вголос промовила Євка. Законний чоловік обернувся на звук свого імені, і сказав своє улюблене слово:

— Та‑ак? — а потім ще додав:

— Што такоє?

— Гівно мякоє! — гаркнула Євка, і Генрі ніяково кашлянув. Зрештою, він добре знав жінчину нелюбов до його російських перлів.

Тим часом адміністратор, що з цікавістю споглядав їх сімейні мікросцени, делікатно шурхотнув якимось папірцем і витяг на світ божий сіренького ключика.

— Будь ласка, ваш ключ. Номер 42, третій поверх. Ґанс віднесе ваші речі.

„Тю, — подумала Євка, — ну й ім’ячко для корінного уґандійця!” Корінний уґандієць виявився дивовижною гримучою сумішшю європейського місіонера з африканською перекупкою. Так про нього подумала Євка. Поміж тим, хлопчина досить жваво патякав англійською і навіть сказав „Ґутен таґ”, низько вклонившись Євці.

— Який дивний хлопчисько! — сказала Євка французькою.

— Ходімо? — сказав Генрі англійською.

За кілька хвилин вони вже були в своїй „ОК‑рум”, обстановку якої Євка не зауважила, бо, тільки‑но повернувши ключа в замку, вона швиргонула Генрі на те, що здалося ліжком, і несамовито почала здирати з нього одяг.

Пальці вплуталися у біляве волосся…

„…Я думала, Даня помре тоді в горах!”

Генрі дивився їй в лице якимсь приреченозачарованим поглядом…

„Думала, він просто собі зі скелі зірветься!”

Євка увіп’ялась губами йому в шию…

„Ха! Так би все було швидко і… красиво!”

Генрі застогнав від суміші болю й насолоди…

„А так він, коли про все узнає. Просто нап’ється якоїсь банальної фіґні!”

Євка вже ледь не рвала його плоть на шматки, спускаючись вниз пещеним животом. Його руки безпомічно ковзали її плечима…

„А я, я тепер житиму з ним у голові, за шкірою, між ногами, житиму так всю дорогу, і не врятує мене ні далекий континент, ні його тупориле самогубство!”

Генрі вже зовсім голий і трохи наляканий, Євка стягує із себе шорти разом з трусами і вискакує на нього зовсім поряд критичної відмітки…

„Ото й воно, Данечко, ми, курва мать, не вміли бути разом!”

Генрі сіпнувся:

— Контраце…

— Заткнись! — Євка грубо стиснула його губи своїми, і вже наступної миті її пульсуюча плоть поглинула його цілком і назавжди.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: