Операція була доволі складною через специфіку розміщення органів.
— Я би на вашому місці народжував… ‑сумно сказав лікар, — Бо потім хто зна, чи вийде завагітніти. А чого ви не хочете, бо ще вчитесь?
Євка промовчала. Добре, коли люди самі собі відповідають. А вона зовсім не вагалась, робити чи не робити. „От вона, радість аборту”. Час від часу вона починала іронізувати, й раділа, що знов стає сама собою.
— Принаймні, це досвід, — сказав друг‑психоаналітик.
На досвід доведось чекати більше тижня. Євка нервувала, що будуть ускладнення і не буде грошей. „Ну ж не від мастурбації я завагітніла… Чом би йому не заплатити половину?” — уламувала вона кострубату гордість. Зрештою, всі гонорари затримували, і вибору не лишалося. Але все ж комедію „Та що ти, як я можу взяти в тебе гроші?!” розіграти вдалось. Все вийшло з точністю до гривні, з точністю до відображення пачки банкнот у дзеркалі, на яке її поклали, з точністю до двох телефонних дзвінків (1: „Я їду в Одесу, писати про фестиваль. Подзвоню тобі, коли все у тебе пройде…” І 2: „Ну що, як ти?… — (дуже жалібно) — Я дуже радий, що почув тебе…”) Другий і останній в їх житті дзвінок відбувся десь о 2.30 ночі того дня, „коли вже все…” О так, пізніше Євка називатиме ту п’ятницю найщасливішим днем за останні кілька місяців. „Які у вас гарні блакитні очі…” — це було перше, що вона сказала сусідці по палаті, відійшовши від анастезії. Та жінка мала дві геть чисто скандинавські пшеничні коси, займалася вишивкою, була християнкою і в молодості зробила три аборти. З нею було цікаво розмовляти — сп’яніла від наркозу і віднайденої свободи Євка жваво патякала про дибільність французів і комплекс меншовартості українців. А ще там була дівчина років сімнадцяти (від інтоксикозу вона виглядала на тридцять), котра переривала на 19‑му тижні. Це було страшенно довге тягання операційними столами з капельницями і без наркозу. Коліжанка цієї дівчини, коротко пострижена особа з обличчям радянської наркоманки, змірявши Євку очима, процідила: “Ну, да, кому простой вакуум, а кому и…” І вони пішли палити у двір роддому. Євка визирала з вікна у пошуках свого ліпшого товариша Димка, що привів її на цю “ти знаєш, просту операцію на якийсь із бабських органів”. З подружками і з традиційною в таких випадках жіночою солідарністю в Євки якось не склалося. А він схотів піти сам, і ні про що не здогадувався. Принаймні, вдавав це, бо кохав її ще з першого курсу, і завжди витягав з халеп, за що Євка неодмінно платила черговим кидаловом. Він щиро вболівав за Євчин добробут і будучи в курсі геть усіх її амурних походеньок, частенько їй вичитував мораль. Кілька разів він навіть сам купляв їй квиток і відправляв побачитися з Данею: „Боже, яка ж ти дурна! Ти ж кохаєш його, а розкидаєш себе наліво й направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!” — „Я нічого не роздаю, я збираю з них…” — тупо відмовляла Євка.
Того дня Димко спізнився на роботу, ходячи попід вікнами гінекології, а Євка врешті решт залишилась без грошей, бо в останню мить впихнула гаманця до рук Димкові. Він таки поїхав, дико за це себе картаючи, а вона спокійнісінько, без зайвих понтів подзвонила подружці й попросила за нею заїхати. Почувалась Євка напрочуд звільнено і вдоволено, наркоз продовжував приємно розслабляти, і вони почимчикували до супермаркету за глобальними покупками. До приїзду Генрі.
— О так, він обожнює кабачкову ікру!
* * *
Євка закінчувала пакувати валізи. Точніше, одну валізу, а ще точніше, один рюкзак, бо інший Генрі пакуватиме сам. Чорт зна як він познаходить свої речі серед усього цього паперово‑шматяного завалу. Євка стояла з роззявленою сумкою в руках, і вагалася між важкуватим ноут‑буком і вірним пошарпаним записником.
— А там папір продається? — спитала вона в чоловіка. Той спершу глянув на неї, як Миклухо‑Маклай на дикуна, але враз засміявся:
— Там і ноут‑бук продається, і пиво дешеве. От тільки тепле, правда…
Вони збирались до Африки. Ще точно самі не знали, до якої країни (Євка наполягала на більш аутентичній Північній Африці, тоді як Генрі тягнув ковдру на Південь, де в нього були друзі). Остаточне рішення прийметься лише в берлінському аеропорту, а зараз Євка поспіхом втікала з Києва. Вона нікому не дзвонила, не повідомила про своє одруження навіть найближчим друзям. Не було і ніякої церемонії — просто зверхшвидкісне оформлення відносин. Відносин як документів. Євка не кохала Генрі і мала сильний сумнів щодо оригінальності його варіанту почуттів. Їм просто було комфортно разом, їй подобалося просинатись, вдихаючи запах його волосся, а йому подобалось фотографувати її груди. Вони прочитали ті ж книжки і прослухали ті ж диски, живучи по різних країнах. Вони говорили тими ж мовами, за винятком рідних мов кожного — Генрі, правда, вдалося вивчити кілька життєвоважливих українських патернів, тоді як у Євки фінська мова викликала геть не коректний регіт.
— О Боже! — казала вона, — Якою ж то мовою розмовлятиме наше бідолашне дитя? Невже тупою англійською?
— О, ти плануєш так далеко наперед… — Так, Генрі не хотів дітей. І Євку це влаштовувало, хоча інколи й дошкуляла цікавість із приводу „а що б з того вийшло”. Однак Євка відразу проганяла такі думки — цей дешевий ескейп від неймовірно складного і значущого шляху самостановлення. „Досить вже того, корово, що ти заміж виперлась!” — казала вона собі.
…Євка копирсалася в комп’ютері у пошуках хоч якогось резону його подорожі.
— О так, тут купа необхідних файлів! — горлала вона, клікаючи листами колишніх коханців, і відсилаючи їх купами на смітник. — Так, тут що? Нє, фотки ми чіпати не будемо… Що у нас у папці „тексти”? Та‑ак… Їй раптом пересохло в горлі, коли вона трапила на назву „For Dania mount.doc”. Та вже наступної миті Євка жадно читала цього власного листа до себе:
Я хочу!!! Я хочу собі з ним в гори. Саме з ним, хоч він і не провокує моїх дурнуватих симптомів творчості. Видно, це просто симптоми непостійності і якоїсь певної незначущості на противагу необхідності поновлюваних інспірацій. Хух, все. Більше цього вербального вийобства не буде. Як не буде і слова “вийобство”. Це неетнічно, невиховано, несмачно і нене‑ординарно. Але актуально. І трохи фекально, щоб не сказати гівняно. Алле! але мова йтиметься про Тих, кого варто кохати. Про нього, зокрема. І тут цинізм варто зім‘яти і запхати собі в…
Шалений ритм. Постійно повторюване коло магазинів з випивкою, сни про церкви на островах, і сни, в яких ми ходимо голі брудними пляжами. Що ще?! Що далі, я тебе питаю. Його питаю. Це ж не лист, це двотижневий звіт. Звіт із занепокоєння й всюдисущого темно‑синього барвища.
Гори щодня бувають темно‑синіми. Але, на відміну від нього, не сумними, і, на подібність до нього, глибоко‑задумливими. У гір немає зрадливих кольорів‑опіків, а в нього є — його пронизливо‑зелені очі. Вони безсоромно зраджують його мерзлопристойну синю гаму. Ця зрада страшніша зради державної і майже така ж солодка, як зрада подружня. Але мова не про. Я ж починала зі Свого бажання. І бажання те було про нього, щоб не сказати: бажання було він. Щоб взагалі нічого нікому не сказати. Хай собі думають, якщо вродяться ті, кому здасться про нас думати.
Я тисячу разів продумувала історію нашого мудрого помирання. Воно зростало з болісної й містичної любові, з кривавої суміші чуттєвості й безталанного розуму (роздуму?) та ще з бозна‑чого. Я не продумувала лише історії нашого життя, бо це безглуздо й заборонено. Бо це не наше, як, врешті, не наше й помирання. Але про вмирання — то хоч солодко, як завжди солодко про неминуче.
І він собі теж неминучий. Хоч і заперечує це, хоч і примушує мене йому вірити. А я не хочу. Я взагалі мало кому схильна вірити. Хіба що лиш найгидкішим виродкам і падлюкам. Але то вже треба вибирати день, щоб навідати їх у звіринці — на вулиці. А мова ж не про. Мова ж велася про гори (Горри!), де я сидітиму, вимащена вугіллям, і їстиму скривавлений шмат м‘яса з величезного ножа. Тобто, буду Першопочатковою. Фалічною, якщо він захоче. Навіть Жінкою трохи побуду. І вівцями, і сокирою, і церковним подзвоном, якого лиш уявляти, і топленим до пиття снігом, і купальською утопленицею, і ялиновим гіллям йому на постелі. Чаклункою, отрутою, огудою, огидою, стомою, оскоминою, оскалом, скелями. Лише б схотів…