50 хвилин трави – Ірена Карпа

Але найстрашніше, це коли я просинаюсь. Знаєш, начебто прокинулась, а на лице налипло трохи ночі… Зовсім нічого не видно. Темрява заплуталась у волоссі, ледь стає сили витрусити її впродовж дня…

От так і приходить цей солодкавий жах, це його передчуття, ця пародія на сексуальне збудження… Коли я йду тією ж дорогою, тією ж вулицею, що й тисячу разів до того, і просто боюся закрити на хвильку очі… Бо знаю, що вже не зможу їх відкрити, а цю саму дорогу, цю ж вулицю, доведеться все одно проживати далі. Далі!!!!!! Тисячі і тисячі, тисячі іти…”

У Євки вже не на жарт розпочиналась великомасштабна параноя. Що дивно, вона в ній знаходила повну гармонію: папір, як і розчинені на сьомому поверсі вікна, прекрасно виконував роль провідника всіх напівреалій. На папір, як і в розкриті вікна, можна було зливати листа до коханця чи просто клеїти відгризені нігті. Можна, як розкішна жінка, можна, як прищавий підліток.

„Я прокинулась від лопотіння воронячих крил за вікном. Крізь їх воронячий візерунок ледь пробивалось у кімнату сонце. Я підійшла до вікна, й з’ясувала, що всі ворони міста і країни літали виключно на рівні сьомого поверху. Навіть не літали, а висіли у повітрі, як мільйон чорно‑сивих гелікоптерів… Певно, вони щось хотіли мені принести або мене забрати з собою, та вікна мого помешкання заклеєні прозорим скотчем… Крізь мене (а я теж прозора) завжди було видно, що відбувається, і які предмети де стоять. Так було завжди, і тому, окрім того, що відбувалося за мною, і предметів, що там знаходились, нічого видно не було. Мене видно не було! І мене не чіпали. А цієї ночі я спала зі шматком твого холодного серця в кулаці. Воно було геть чорнокровне і забарвило мені пальці. А ще додало мені запаху. Не знаєш, що ліпше помічають ворони? Не знаєш… Певно, не треба було насильно видирати з тебе серце. Хай би собі, як і завжди, біля мене дрижало твоє тіло. Лише тіло. Тепер уже прозоре тіло.

Хм, тіло… Його ж‑бо ти завше віддавав мені залюбки”.

* * *

Затримка. Ділей. Віддалення від наближення. Частина від цілого. Від наближення місячних, від цілого світу. Євці трусилися руки, то вібрувало очікування. Євка хапала свої думки, викладала з них цегляну кладку і ліпила зверху дах:

ГОНИТВА ЗА КЛЕЙОНЧАТИМИ ВІДЬМАМИ

Тетрадь общая. Танцуют все.

Боже мій, combien de маячні безплатної!

Тетрадь общая.

Тетраєдр кєрамічний.

Щц. Кц. Кыш.

Йогурт з малюнками. Надірвати‑ісмоктати. Як життя.

Ооранжева. Кофта

Кофтина

Кофтуня.

Надірвати і плакати.

І злягти навіки.

(А Коля каже, що на віках лежати може не кожен: дуже сильні треба мати вії. І ніс короткий, щоб усе влаштовисько не попсував).

Йогурт помирає. Шлунок в коматозі. Ромео і Джульєта. Спррравжній сум.

Блювати вечорами по вечірні на знак очищення.

Читати скандинавські казки в туалеті й дивитися скандинавську знимку над письмовим столом.

* * *

В обід їла перці. То були таки не помідори — це розкрила тужлива відрижка. Перці не травляться. Мачі не плачуть.

* * *

— I remember the time we used to be together… — Каже колишній коханець і виходить, зачиняючи двері. А потім за мить додає:

— Slim.

Двері закриті, Євка витирає сумну посмішку з брів і вагається, чи дивитися в словнику ще якесь значення слова “slim”. Ні, не дивитися, бо яка їй різниця. Неділя. У студії грає Стінґ, переспіваний тим самим колишнім коханцем. Суцільний блюз. Тобто, сум, і нуль на фінансовому балансі. Даня не приїхав. Укотре. Цього разу все було якось дуже очікувано і Євка навіть так хотіла. Вона залишала записки привиду, вона купляла для нього круасани, щоб потім роздавати їх наче за простибіг. Так, це добре, що коханий не приїхав. Бо Євка була вагітна. Не від коханого. Тому їй здавалося краще не бачити Дані „до того, як…” А в день аборту якраз мав приїхати коханець із Берліну. „Яка гидка маячня. Ма‑я‑чччч ня”, — думала Євка. Її дуже часто нудило, усе боліло і не хотілось прокидатися і рухатись. Істота, що вчепилась до неї зсередини — інакше, як чужим, Євка її не називала — випивала із неї життя. Ввесь час їй хотілося плакати і ховатись, жодна робота не йшла, люди, і без того осоружні, тепер завдавали буквально фізичних страждань. Однак це не заважало їдкій природній Євчиній іронії робити дірки в чім завгодно: “ Їде дівкка на узі, хлебче воду і свистить”. Це вона собі мугикала в метро ще до того, як.

“Знаття. Це й справді страшно. Страшно, коли маєш позитивний ВІЛ‑результат і знаєш це. Страшно, коли знаєш, хто ти. Страшно, коли знаєш, хто в тобі”.

Операція була доволі складною через специфіку розміщення органів.

— Я би на вашому місці народжував… ‑сумно сказав лікар, — Бо потім хто зна, чи вийде завагітніти. А чого ви не хочете, бо ще вчитесь?

Євка промовчала. Добре, коли люди самі собі відповідають. А вона зовсім не вагалась, робити чи не робити. „От вона, радість аборту”. Час від часу вона починала іронізувати, й раділа, що знов стає сама собою.

— Принаймні, це досвід, — сказав друг‑психоаналітик.

На досвід доведось чекати більше тижня. Євка нервувала, що будуть ускладнення і не буде грошей. „Ну ж не від мастурбації я завагітніла… Чом би йому не заплатити половину?” — уламувала вона кострубату гордість. Зрештою, всі гонорари затримували, і вибору не лишалося. Але все ж комедію „Та що ти, як я можу взяти в тебе гроші?!” розіграти вдалось. Все вийшло з точністю до гривні, з точністю до відображення пачки банкнот у дзеркалі, на яке її поклали, з точністю до двох телефонних дзвінків (1: „Я їду в Одесу, писати про фестиваль. Подзвоню тобі, коли все у тебе пройде…” І 2: „Ну що, як ти?… — (дуже жалібно) — Я дуже радий, що почув тебе…”) Другий і останній в їх житті дзвінок відбувся десь о 2.30 ночі того дня, „коли вже все…” О так, пізніше Євка називатиме ту п’ятницю найщасливішим днем за останні кілька місяців. „Які у вас гарні блакитні очі…” — це було перше, що вона сказала сусідці по палаті, відійшовши від анастезії. Та жінка мала дві геть чисто скандинавські пшеничні коси, займалася вишивкою, була християнкою і в молодості зробила три аборти. З нею було цікаво розмовляти — сп’яніла від наркозу і віднайденої свободи Євка жваво патякала про дибільність французів і комплекс меншовартості українців. А ще там була дівчина років сімнадцяти (від інтоксикозу вона виглядала на тридцять), котра переривала на 19‑му тижні. Це було страшенно довге тягання операційними столами з капельницями і без наркозу. Коліжанка цієї дівчини, коротко пострижена особа з обличчям радянської наркоманки, змірявши Євку очима, процідила: “Ну, да, кому простой вакуум, а кому и…” І вони пішли палити у двір роддому. Євка визирала з вікна у пошуках свого ліпшого товариша Димка, що привів її на цю “ти знаєш, просту операцію на якийсь із бабських органів”. З подружками і з традиційною в таких випадках жіночою солідарністю в Євки якось не склалося. А він схотів піти сам, і ні про що не здогадувався. Принаймні, вдавав це, бо кохав її ще з першого курсу, і завжди витягав з халеп, за що Євка неодмінно платила черговим кидаловом. Він щиро вболівав за Євчин добробут і будучи в курсі геть усіх її амурних походеньок, частенько їй вичитував мораль. Кілька разів він навіть сам купляв їй квиток і відправляв побачитися з Данею: „Боже, яка ж ти дурна! Ти ж кохаєш його, а розкидаєш себе наліво й направо, роздаючи всяким уродам те, що має належати йому одному!” — „Я нічого не роздаю, я збираю з них…” — тупо відмовляла Євка.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: