50 хвилин трави – Ірена Карпа

Євка сиділа й дивилася на двері, з яких мав з‘явитися Даня. Невдовзі або невцьомужитті. Однаково все з “не” починається. Тобто починається з кінця і взагалі, це все вже десь було. “Дивно,”— подумала Євка, ‑“Ці двері існували за купу років до тебе, коханий. І, боюсь, вони житимуть довше за тебе…” Їй було сумно і взагалі якось не зрозуміло. “Шотландські скачки. Скотч. Треба заклеїти вікна на зиму. Щоб задихнутися в собі‑своєму домі. Заклеїти би й ці двері, щоб Даня в них ніколи не проник. Двері. Знову DOORS.

Break on through to the other side (?)

“Але Ьог приходив неодмінно” — прочитала Євка. Тобто, Бог приходив неодмінно. І тоді одяг залишав опіки. Навіть не стигмати. Бо до крові було так далеко, як до підземної ріки в пустелі. І треба було щось робити. Тобто, втриматись від цієї потреби. Не впустити в себе надутого світу. Не ставати гумовим слоном.

— А сьогодні зранку кльово вийшло, — сьорбаючи чай, розповідала Євка Артурові, — Пам‘ятаєш, розповідала тобі про цю мутку з дзеркалами? Типу Даня і його криве відображення? Так от, не‑Даня мені вже не давався чути чорті скільки. А тільки зайшов Даня до хати, бац — дзвінок. Хто ти думаєш? Так, каже, треба ж інколи дзвонити. Почути хочу і все таке. Та пішов ти. В кінці все одно якийсь телефон спитав. Мені так ржачно було, що це все не просто мої заморочки метафізичні.

— Да. — сказав Артур.

А тепер Артура вже не було. Він коректно пішов, пообіцявши передзвонити перед тим, як вертатиметься. То була відповідь на Євчине: ”Я встигну потрахатись?” Дані було ще менше. Тобто, не було навіть в районі Євчиного метро. “Та що вже зробиш”, — зітхнула Євка і почала робити своїх 28 розпочатих справ, з яких жодної потрібної.

“Bсе закрито. Вісім огорож. Це пекло у Сартра, здається. По‑моєму, огорожа — це добре. Це безпечно і є де вивісити білизну. Ліпше вішати білизну кольорову, щоб не подумали, що ти здаєшся. Бо коли білу вішаєш ‑це як білий прапор…” Євка в черговий раз змінила колір волосся. Це в черговий раз не було помітно. Вона знов боялась завтрашнього дня, знову це кляте небажання покидати “Сьогодні”. Хоча сьогодні живе до самої нашої смерті. Просто воно дико егоїстичне і прагне всієї до крихти нашої уваги.

* * *

“Коханий не приїде сьогодні, подумає, що мене нема… — Євка чхнула. — Правда. Він ще подумає, що я кудись звалила, і його не попередила. Як таке можна думати про мене, коли я ввесь день тільки те й роблю, що його чекаю. Клятий телефон, мать твою, працюй!!!” — і вона знову щосили засмикала за всі дроти, шукаючи міяця, де розірвався контакт чи що там з тим телефоном. Вона щойно повернулась із жахливого сну: істерично нашаривши дві сумнівної вартості телефонні картки (принаймні, одна з них точно вже віджила), простоволоса Євка кинулася надвір шукати телефонний автомат. Їй здавалося, то збігали останні хвилини її життя, і треба було, щоби Даня встиг хоча б на коду. Здіймалась хуртовина. В цьому районі вона здавалась особливо гидкою і наглою: сніг плював у Євчине обличчя, вона раз по раз вступала у грязюку, ризикуючи в ній послизнутися і впасти. Сіра телефонна будка маячила, мов примара на тлі мокрої вуличної чорнухи. Так, ніби якийсь лайдака — дизайнер вклепав її сюди, щоб не пертися до смітника… Євка вклала “неробочу” картку. “Ну, хай хоч ясно стане, що хтось із автомата дзвонить”. Хрін там. Автомат був мертвий. Він НЕ ПІКАВ. Можна, Євко, і не бити так по важелю, і не матюкатись на пів вулиці. Все дарма. Євка посунула далі вулицею: калічні пішоходи й мертвотні вогники, знову болото, ніде ніяких телефонів. “Та, не твій сьогодні день, дівчинко…” — Євка згадала анекдот. Вона вагалась: хочеться ревіти, чи ні. Навіть якби й знайшовся телефон, однаково картки лажові… “Принаймні, вдома на мене чекає гарячий чай. Єдина хороша річ за сьогоднішній день”. Якісь суцільні дежавю. Нудота. Ще раз і ще раз нудота. Купа важливих дзвінків, що їх судилось продинамити природнім способом.

* * *

Євка змінила помешкання. Вона вже більш не жила із двома хлопцями, їх замінили дві порожні кімнати. Третя — з Євкою, в якої абсолютно рвало дах від того, що в неї тепер стільки простору. Вона гасала квартирою, улюлюкаючи і кривлячи пики в нескінченні дзеркала, вона говорила сама до себе на кухні („Гей, що у нас на сніданок?”) і до уявного Дані у ванній чи в вітальні („А віконечка кохане заклеїло, га? Нє? Чьо мовчиш, зуби чистиш?”). Наставала зима. Не надто бридка, бо в Києві був Даня. І був він о восьмій вечора. Плюс‑мінус. Просто доживав останні дні академки (його якимось дивом збирались поновити, як лише він не намагався спекатись тієї юриспруденції…), займаючи свій час виснажливою роботою. Догляд за племінницею. Ненависне зайняття. („Ви наш новий бебі‑сітер?” — „Ні, я ваш новий мазафакер!”) Все заради того, щоб бути з Євкою у місті. Вона бачила, як він страждав і нудився, і дратувалася ще більше. Їй було мало його, так мало… А поверталася вона додому зла і втомлена, і все, чим вони займались — це готували їжу, і все, про що розмовляли — це як готувати їжу. Даня був прекрасним кулінаром. Євка була посередньою журналісткою. Тому вони:

Мало ходили на тусовки;

Мало розмовляли про мистецтво;

Мало розмовляли взагалі;

Мало спали і на ранок були втомлені;

Дочасний авітаміноз крав снагу до занять коханням.

Після того, як за Данею зачинялись двері (він ішов рано, щоб встигнути до племінниці, перш ніж сестра збиралась до роботи в амбасаду), Євка влаштовувала собі напівсонні ретроспективи:

„…Він завжди йде опів на сьому, чи коли там. Навіть не п‘є кави і мало де вмикає світло. Мабуть, боїться сплячої кухні чи ляльок, що живуть у сусідній кімнаті.

— Подзвони мені у 8.15, розбуди… — і знову собі лягти спати. І прокинутись рівно за хвилину до його дзвінка. А тоді збагнути, що на пари вже запізно. Потім зібратись і пити туди. А пар немає. І болить дупа чекати на якусь хоч трохи цікаву лекцію. Страшенно хотіти спати і думати інфінітивами:

страждати

чекати

втрачати

знову чекати

і

проживати.

Хто і що для чого. А жінки люблять політику. Це вже давно стало помітно. Для них то — один зі способів сексуального вдоволення. „А що буде, як почнеться війна?”— і кожна вже мислить себе у бункері, в лісі, у бомбосховищі, на горищі, під водою, під купами уламків чи людських тіл. І всюди тиск, тертя, постійні доторки і мимохідні злягання. Найчастіше — з ворогом. Так певніше виконується патріотичний обов’язок. Так бурхливіше кінчати. Ексгібіціонізм жінки невблаганно поміщає її в середину кола, що з усіх боків прослідковується тисячами хтиво‑урочистих чоловічих (жіночих) очей. А її в тому колі тупо і брутально трахають. І чим довша черга тих ґвалтівників, тим ліпше. Сексуальна наруга, приниження, млоїсте і таємне задоволення та неминуча смерть опісля нього. Оргазм чи інфаркт — яка різниця. Просто втеча від втрати. А як намалювати втрату всього часу? Можна малювати риби, що пірнають в ополонки. Чи в спокійне море. Дірки з риб’ячими хвостами. Нескінченний рибовий караван по діагоналі моря. Бо я точно знаю, що море квадратне. А риби обирають найдовшу дорогу.

Р.S. Жінки таки люблять політику.

* * *

А тоді був час на подарунки: дні народження, нові роки, швейцарські ножі і французькі парфуми, військові ліхтарики і ніжні прибамбаси для догляду за тілом (Даня тонко відчував Євчині унісексові вподобання), запальнички, записники, білизна, кримінальні кодекси та китайські палички (Євка була до нудного практична). Потім наблизилось різдво, запахло родиною і щастя урвалося. Євка завезла Даника у Карпати і там залишила. Не з власної волі й не одразу, звісно. Спершу було валанцання зимним провінційним містечком і усвідомлення того, що нема навіть до кого зайти випити чаю. Були прогулянки до неіснуючих підйомників і намагання покататися на лижах. Була спроба втечі в гори і були лавини, що засипали дітей по радіо. Були родинні істерики одразу після родинних виспівів на Євчину честь. Були несмачні вечері у кафе, коли в хаті, переповненій різдвяними наїдками, їм не відчиняли дверей. Може, просто собі не чули, обурюючись Євчиною невдячністю перед друзями сім’ї. Клани, клани, клани… Євка не належала до жодного, і тому ненавиділа геть усі. Певно, заздрила людській спільноті. А Даня просто всіх тихо ненавидів і забував привітати маму з п’ятдесятиріччями чи з чим там іще…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: