50 хвилин трави – Ірена Карпа

— Це я маю тебе, скурвий сину, це я мала вас всіх, пхала вас у себе, а потім викидала на смітник, одного по одному! — Євка дико реготала, набігаючи рвучкими хвилями на безсилого Генрі. Вона прагнула розбитися об нього, шукала смертоносних рифів у його внутрішніх рідинах, благала про якусь важелезну плиту, що впала б на них і розплющила б, зробила б із них сплав для вічності, отруйну й нерухому амальгаму…

— Даню! — скрикнула Євка і кінчила. Генрі погладив її збайдужіле лице у себе на грудях і посміхнувся: вони ж‑бо кінчили разом.

Цієї ж миті на іншій півкулі скінчилось іще одне божевілля. Скінчилось доволі просто й дурнувато, куди банальніше за якийсь там рядовий передоз, що його пророкувала Євка. На двадцять другому році життя дуже смішно загинув Данило Бентежик. Він просто поперхнувся шашликом, а нікого в цей час не було поряд, щоб йому зарадити. Що ж, Євко, Даня помер від самотности…

— Я люблю тебе, — знічев’я сказала Євка, — вона й сама не знала, кому адресовані ці слова. Генрі поцілував її у скроню і укрив якимсь шовковим коцом.

— Слухай, — хрипко спитала Євка, — А у кімнаті теж все жовте?

— Ні, — відказав Генрі, — Не все. А ти що, приймаєш протизаплідні піґулки?

Євка аж застогнала і вткнулася обличчям в подушку.

— Ні, я — я Кронос. Я пожиратиму своїх дітей! — враз кумедно забасила вона, натягнувши того коца на голову. Обоє засміялись. Дітей у Євки не буде ніколи.

Вона підвелася з ліжка й підійшла до вікна, нітрохи не встидаючись свого голого тіла перед випадковими перехожими. Двір готелю, і вулиця, і невеличкий базар через дорогу були вже звично жовтими. „Станції метро в Києві бувають або жовті, або сірі…” — казала колись її ліпша подруга. Євці враз пригадався київський двір довжелезного будинку‑мурашника, її пізні повернення додому і моторошні привиди когось схожого на Даню біля під’їзду.

Диявол одягнув твій вигляд і хтів за мною йти аж до самої хати. В нього була тінь, страшенно схожа на тебе, і це його продало. Певно, він не бачив твого справжнього відбитку на землі. Твоєї справжньої тіні… Я йшла, човгаючи ногами по дорозі, боячись відірвати їх від землі, щоб той, що йшов за мною, не вхопив моєї тіні. Бо тоді він вже стане геть схожим на тебе, і я повірю йому. Он вже й моя хата. Я подумала, що той чорний трикутник на порозі — то ти. Чомусь завжди хотілося, щоб ти був трикутним, а не квадратовим. І ти ставав трикутником, віддававши мені свого відчіпного четвертого кута. От тоді ми й розмовляли про душі.

Євці було геть дивно й неприємно згадувати обривки власних розмірковувань: як вони тримаються у голові? Вона скривилась і відійшла геть від вікна. Генрі тим часом уже розпаковував свої речі, зовсім не звертаючи на неї уваги.

— Слухай, любий, ти ж розпакуєш і мого рюкзака, правда? — Євка обійняла його за плечі, — А я піду на секунду надвір, може, на базарчику щось прикольне є пожерти…

— Угу… — Заклопотано прробурмотів Генрі, — Ти не бачила мого гаманця?

— О, диви‑диви, почалися сімейні розклади! — засміялась Євка. — Та от же він, розтелепо!

Вона відкопала в рюкзаку свіжіший одяг, і, напнувши його на себе, вийшла з номеру.

— Гей, ти вважай там! — гукнув їй услід чоловік, — Моя босс казала, що на вулицях буває небезпечно!

„Куди вже небезпечніше… Ех любий, знав би ти, як небезпечно зараз у моєму пожовклому мозку!” — подумки відказала Євка.

— Піду куплю якогось їдла! — бозна‑чого звітувалась вона адміністратору.

— Але ж мем, за півгодини вам подадуть вечерю! — благально мовив він. Та й базар о цій порі — не найліпше місце. Знаєте, ці містечкові заворушки… Ні‑ні, я вас не лякаю, Уганда — чудова країна, от тільки життя тут, гм, якби… Життя тут трохи з перчиком! — врешті закінчив він.

— Ага… — протягнула Євка, — Це ж дуже весело. Ну все, я зара буду.

Вона вийшла на вулицю й роззирнулась: нічого цікавого, яка халепа. „Чи то й справді на базар піти?” Зрештою, в неї не було при собі жодних грошей жодної країни, тож валанцання базаром повнилось якимось пізнавальним змістом. Повітря на базарі, крім того, що було жовтим, мало ще й якийсь дивний солодкавий запах. Метрів за триста Євка зауважила темну пульпу людських тіл, що досить швидко сунула в її бік.

„За мною по вулиці гнались ворони. Вони бігли за мною, квапливо переставляючи свої куці ніжки. Велика‑велика зграя ворон. Вороняче стадо. Я раз‑по‑раз озиралась на них, а інколи навіть зупинялась і шипіла. Ворони здивовано схиляли голови на бік і блимали очима, але не відступали.

— Ви схожі на качок, — сказала я. — Дурних чорних качок.

Хтось із них сказав “Кар”. Я пришвидшила крок. Чому вони не полетять? — подумала я. — Їм же доста здійнятись в повітря, щоб за 5 секунд догнати мене. Але ворони вперто продовжували свій піший качиний похід, залишаючи на снігу сліди‑руни… Потім люди прочитали в них твоя ім‘я”.

Зненацька хтось сіпнув Євку за руку, й вона збагнула, що пульпа‑натовп, до якої вона досі стояла спиною, розглядаючи прилавок, сунула прямісінько на неї. Точніше, кинулась назустріч іншій пульпі, що мчала, харкаючи пінистою агресією. Євка ще встигла побачити кілька перекошених бездумних обличь і подумати: „От бляха, як все тупо вийшло…” Наступної миті вона лежала горілиць на жовтій землі, геть нічого вже й не відчуваючи. В її тьмяніючій навік свідомості раптом спалахнула велика буква „І” зі знаком питання. І погасла.

Іііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііііі — це запалені свічки в церкві.

Восьма в нижньому ряду — за мою душу. А може, і не восьма. А вісім разів по восьмій. Хто віднайде вісь у Вселенській Вісімці?

* * *

…пальці обережно прослизнули у спрагле тепло, у справжню спеку й нетерпіння, пальці там просто втопились, потрапили в пастку. Вільною рукою Даня все‑таки стягнув непотрібний клаптик білизни геть, і сам почав спускатися донизу. Спускатися дуже повільно, не минаючи жодного сантиметру її шкіри, чуючи язиком кожне серцебиття…

Раптом Євка схопила його голову і на мить щосили притисла її собі до живота. Даня на мить застиг. Так, наче прислухався до плину крові по Євчиних судинах, а тоді обережно опустив голову туди, де билось прагнення коханої. Євка зітхнула, передчуваючи щось страшне й пронизливо‑солодке.

— Ні, ні, зачекай! — раптом скрикнула вона, і спробувала відштовхнути його. Даня пильно глянув Євці в вічі, і вже наступної миті його пальці розділили її плоть рівно навпіл. Гарячий язик жадно проникав у солону темряву, ніжно, але точно торкаючись самого заповітного осердя. Все так довго на нього чекало… Євчине тіло здригалося, пальці гарячково хапались за Данине волосся, перед очима їй ставали химерні видовиська, але найпроникливішою фантазією все‑таки залишалась реальність. Дика й знавісніла, в убитому душі із жовтою водою.

— Хуанхе! — видихнула Євка. Даня цього не почув, він натхненно продовжував своє.

— Ти, здається, сказала „зачекай”, так? Знаєш, ми, мабуть через те сюди й потрапили, що завжди лиш чекали. На зміни, на застій, на смерть. Ми або чекали, або порпались у нотатниках, у себе в голові.

— А?…

— Так, так… — він лагідно провів долонею по її волоссі, — А тепер ми з тобою тут — тут, де нам вже нема на що чекати. Як, зрештою, й нема чого боятися…

— Ти натякаєш на мій страх?

— Що ж, така тобі кара, Євко, така от кара всім сміливцям…

— А яка ж тоді твоя?

— Моя? — Даня сумно посміхнувся, — Нам, янголам, із відкупними пощастило менше. Все лишається таким, як було там. Я наче в вазі із геть аморфними стінками, в такій собі порцеляновій…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: