Навесні 1694 року з'їхалися знову на раду полкові старшини й значні козацькі товариші; вони постановили зібрати по містах і селах сходки і на них запропонувати всьому народові запитання: бути орандам чи не бути? Така загальна народна рада була повсюдно проведена, і народ присудив: заради доходів залишити оранди по-старому, тому що в останній час, коли оранди були відмінені і гроші збирали з винокурень та шинків, заходили великі суперечки, а у військовій скарбниці виявився порівняно з колишнім великий недобір.
Петрик був не страшний Мазепі; Петрик більше нахвалявся і більше збирався робити, ніж робив; був у гетьмана ще один супротивник, найбільш діяльний і популярний, ворог усіх, кого панський дух пов'язував з Мазепиним гетьманством. Це був ватажок козаків на правому боці Дніпра Семен Палій (11), котрий носив звання хвастівського полковника.
Козацтво на правому боці Дніпра розклалося й зникло після переведення мешканців на лівий берег, здійсненого за наказом московського уряду слідом за падінням Дорошенка. Правобережна Україна залишилася пусткою і такою повинна була лишатися відповідно до мирної угоди, укладеної між Польщею й Росією (12). Але за короля Яна Собеського виникла у самих поляків думка відновити козацтво з тією ж метою, з якою воно спочатку колись виникло: для захисту кордонів Речі Посполитої від турок. Король, вступивши у війну з Туреччиною, почав розсилати офіцерів з дорученням набирати всіляку бродячу вольницю й зорганізовувати з неї козаків. Ян Собеський 1683 року призначив нововідновленим козакам і гетьмана – шляхтича Куницького. У цього Куницького виявилося козацького війська вже близько восьми тисяч. На початку 1684 року козацька вольниця стратила свого зверхника й обрала іншого – Могилу, але тоді значна частина козаків з правого берега Дніпра відійшла на лівий берег під владу Самойловича, і Могила прийняв під свою гетьманську владу не більше двох тисяч чоловік. Одначе 1685 року король, який здобув велику популярність своєю віденською перемогою над турками, переконав польський сейм визнати законним чином відновлення козацького стану. Та тільки-но новий закон відбувся, як на Поліссі й на Волині він викликав заворушення й безпорядки. Одні шляхтичі й пани набирали людей в козаки, інші скаржилися й кричали, що нові козаки чинять буйства й розорення в панських маєтках. У 1686 році Могили вже не було, зате замість нього з'явилася ціла юрба всіляких ватажків загонів у званні полковників. Серед них були люди й з шляхти, й із простого народу; в числі останніх був білоцерківський полковник Семен Іванович Палій, уродженець міста Борзни, з лівого боку Дніпра. Спочатку він утік із своєї батьківщини в Запоріжжя, а потім з гуртом заповзятливців прийшов із Запоріжжя в Правобережну Україну, яку Росія відступила полякам. Місцезнаходженням своїм Палій зробив містечко Хвастів. Малочисельне тодішнє населення Правобережної України, яке складалося головним чином із прибульців з лівого берега Дніпра, сильно було пройняте козацьким духом, прагнуло загальної козацької вольності, ненавиділо поляків і жидів; Палій більше, ніж хто інший, співчував цим настроям і тому здобув собі любов у народі. Його заповітною думкою було визволити Правобережну Україну від Польщі і возз'єднати її з рештою малоросійського краю, котрий перебував під владою Росії. З цією метою Палій декілька разів через посередництво Мазепи звертався до царя і просив прийняти його у підданство. Московський уряд не бажав заводити суперечки з Польщею і тому не став потурати замірам Палія. Він запропонував Палієві спочатку піти на Запоріжжя, як у край, котрий не належав ні Росії, ні Польщі, а звідти вже, за своїм бажанням, перейти в російські володіння на проживання; але Палієві не того хотілося: не сам він бажав служити московському цареві, а хотів він віддати під владу царя весь той край, котрий раніше передав був Росії Хмельницький. Поляки якимось чином змогли схопити Палія і посадити під варту в Немирові. Але Палій скоро визволився і прибув до свого Хвастова; тут він побачив, що за час його ув'язнення в Немирові київський католицький єпископ, посилаючись на давню приналежність Хвастова санові католицького єпископа, заволодів цим містечком і навів туди своїх ксьондзів.
Палій перебив усіх цих ксьондзів і з того часу зайшов у непримиренно-ворожі стосунки з поляками. Хвастів перетворився на гніздо втікачів, які затівали повстання по всій південній Русі проти польських власників, пристанищем усіх безпритульних, бідних і водночас бунтівливих; таких збирав довкола себе Палій з 1701 року і запалював їх проти поляків. Між тим над правобережними козаками продовжували існувати гетьмани, яких затверджували владою короля. У перших роках XVIII століття став таким гетьманом Самусь (15); він був другом Палія і з усіма своїми козаками почав ворогувати з поляками. Вони оголосили селянам вічну волю од панів; усіх селян закликали до зброї. Розпочалася знову на Україні відчайдушна боротьба панів з їхніми підданцями. шляхта зібрала ополчення і зазнала поразки. 16 жовтня 1702 року козаки оволоділи Бердичевом і вчинили там кровопролиття над польськими солдатами, шляхтою і євреями: ватажки ополчення повтікали. Після цієї події народне повстання поширилося на Волині й Поділлі. На Волині воно було придушене діяльністю волинського каштеляна Ледоховського, але на Поділлі воно не могло так швидко. влягтися, – там керував повсталим народом сам гетьман Самусь. Він узяв фортецю Немирів. Козаки перебили там, завдавши тортур, усіх шляхтичів і євреїв. Палій в цей же час оволодів Білою Церквою. Повстання по берегах Бугу й Дністра росло на острах полякам. Палали садиби власників, нищилися їхні статки; де тільки-но траплявся поляк чи іудей – одразу ж мучили до смерті; міщани й селяни утворювали ватаги, називаючи себе козаками, а своїх отаманів – полковниками. Поляки й іудеї рятувалися втечею юрбами; знайшлися й такі шляхтичі, котрі приставали до козаків і разом з ними ставали ворогами своєї ж братії. Польща була тоді зайнята війною із Швецією; важко їй було зосередити свої сили на припиненні безпорядків. Поляки почали просити царя Петра сприяти втихомиренню малорусів, і Петро наказав направити від себе примирювальні грамоти Самусеві та Палію. Грамоти ці не справили впливу. Самусь і Палій вказували російському урядові, що не козаки, а поляки надали першими привід до безпорядків, тому що польські пани роблять нестерпні утиски своїм руським підданцям. Тогочасний великий коронний гетьман Ієронім Любомирський 14 почав радити панам вдатися до мирних засобів і скласти комісію, яка б вислухала скарги козаків, і те, що в цих скаргах буде визнане справедливим, задовольнити. Але багато інших панів жадали, навпаки, крутих заходів для придушення народного заколоту: вони радили, за браком готових польських сил, вдатися до допомоги кримського хана. На самого Любомирського впала була підозра в зраді за його помірковані поради. Справа закінчилася тим, що очолити ополчення, яке мало придушувати народні виступи, було доручено, замість Любомирського, його постійному недоброзичливцю польному гетьману Синявському. Цей гетьман зібрав двірські загони різних панів і приєднав їх до польського війська, яке загалом було в нього тоді невелике. Козаки, наробивши лиха панам та іудеям впродовж літа 1702 року, розійшлися на зиму по домівках і не могли скоро згуртуватися: роз'єднані їхні загони були розігнані без труднощів; Самусь був розбитий в Немирові, втратив цю кріпость і втік. Самусів товариш, полковник Абазин, затято відбивався від поляків у Ладижині, але його захопили і посадили на палю. Вся Подолія невдовзі була приборкана; усіх, хто потрапляв у полон із зброєю, саджали на палю; всі містечка й села, де тільки-но поляки зустрічали опір, спалювали дотла; жителів вирізали поголовно. Це нагнало такого страху на Решту руських подолян, що вони почали втікати із своєї батьківщини: хто в Молдавію, а хто до Палія, в Україну. Почався потім суд панів над непокірливими підданцями; учасників повстання виявилося близько дванадцяти тисяч, але число таких, на котрих могла впасти підозра щодо участі, було вп'ятеро чи вшестеро більше. На пропозицію Иосифа Потоцького, київського воєводи, кожному з таких підозрілих відрізали вухо. Деякі пани, користуючись своїм правом судити підданих, самі страчували їх, але були и такі пани, які самі захищали своїх селян перед судом уряду, не допускали до розправи і казали на виправдання своїх селян, що їх втягли в заколот обманом інші селяни: народонаселення в Південно-руському краї, що перебував під владою Польщі, було тоді нечисельне, і тому землевласники дорожили робочою силою. Сам Синявський, здійснивши кілька страт, оголосив амністію всім, хто, на його заклик, повернеться на свої місця проживання і по-старому буде підкорятися законним панам своїм. Скінчивши впокорення народу на Поділлі, Синявський зі своїм військом відійшов у Польщу, але дух повстання не був одразу цілковито погашений; Самусь тримався ще в Богуславі, хоч не складав більше для поляків скількись значної небезпеки, тому що невдалими своїми діями і сумними наслідками своєї боротьби з поляками втратив популярність у народі; зате Палій, котрий укріпився в Білій Церкві і володів до того ж усім київським Поліссям (північна частина нинішньої Київської губернії), став тепер справжнім проводирем народу. І поляки, і російський цар через Мазепу звернулися до нього і вимагали від нього здачі Білої Церкви полякам; Палій відмагався під різними приводами, а між тим продовжував надокучати Росії проханнями прийняти його в підданство. Сам Мазепа радив цареві прийняти Палія. Але Петро не хотів сваритися з Польщею, потребуючи сприяння Августа проти шведів, і продовжував наполягати, щоб Палій здав Білу Церкву полякам. Палій опирався.