Лихо давнє й сьогочасне – Панас Мирний

Панас Мирний

Лихо давнє й сьогочасне

 

Присвячується В. I. Василенкові.

Добре тому Башкиреві на весь повіт добре! Земель у нього – не міряно, слуг у нього – не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода одволожувала сухе запашне повітря й напувала цілющою росою й без того родючу силу землі. А як гарно та весело по маєтках пана Башкиря! Співучі пташки ціле літо невгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток!

Тілько по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого дозірця… І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та мовчазливі, слоняються як тіні, по горах та байраках, виходять на широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання, свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до господа бога.

– Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! – від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило людське зітхання.

Що ж то за знак? Невже ж людям не добре жилося серед такої розкоші та привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не пускала ясно глянути очима навкруги?

Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанка в очі Башкиреві.

– Добре вам, Олексію Івановичу,- і цареві краще не треба! Землі у вас не м’іряно, людей у вас не злічено… Та ще до того й люди такі покірні та слухняні – нижче трави, тихше води!..

– Не кажіть мені такого про людей! – кричав Олексій Іванович.- Не кажіть нічого! То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа бога молив, однієї ласки просив – дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б’ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не диво: бо я один, а їх більше тисячі… Тисяча голів на те, щоб шкоди та втрати наробити!.. Господи! чом ти не дав їм однієї спини?!

– Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Івановичу, то й з тисячею справиться!- казали панки.

– Ні, пристав… Почав приставати… Колись правився, та ще як правився! Тут канчуком було лясну- до самого краю мій ляск досягає! А тепер – не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а тепер у кожному селі свій станок завів… А все не помага! Не виб’єш із їх бісових лобів тієї волі та мандрів… Ніяк не виб’єш!..

Не любив Олексій Іванович не тілько волі, а й думки про волю – страх не любив. Звісно, не задля себе: сам він був найвільнолюбивіший чоловік на весь повіт, не знав ні в чому ніяких перепон і перегород… А не л-юбив, щоб кріпаки дбали про волю або гонобили яку-небудь думку про неї.

– Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізатися? – казав він.- їй-богу, поріжуться! Син.батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще треба витії Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм ніде серед степів прогулятися? А от – пити та ледарювати,-то дзуськи! Сам не п’ю та їх б’ю, а все не гуляю і їм не попущу гуляти. Гульня даремні думки плодить; даремні думки до мандрів доводять, а в мандрах-пропащий чоловік! От, примірно, в царя військо. Що б воно було, коли б усяк куди хотів, туди й пішов? Розтеклися б, як руді миші! І цареві горе, і військові – друге. Царя кожний би нехрист-бусурман у полон узяв, а таке військо поодинці перебили. А от, коли всі держаться купи,- що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий,- о-о, то зовсім інша річ!..

Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Кавказу, де за молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Івановича вислухували кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків – чи речі, чи арапник Олексія Івановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі кріпаки хвалилися, що їх пан – могутній пан: і духу великого, та й сили не малої. Раз канчуком вчеше – до печінки дійме, а голосом крикне – душа з ляку аж в ноги вступить, під п’яти ховається.

І справді, Олексій Іванович був чоловік неабиякий: височенного зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун, обличчям і гостроверхою головою; рот широкий-трохи не до вух, ніс приплюснутий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа; вуси, руді та довгі, униз загнулися, Ьчі – бульками з червоними жилочками на білих баньках. Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під лихий, як червоні жилочки наллються кров’ю і аж ви-инуться, а в зрачках зажевріють хижі іскорки, дикий звір – і той би злякався того страшного погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік та ще й підданий пана Башкиря! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як забачать було хоч здалеку.

Страшний був чоловік Олексій Іванович., та ще до того й могучий. Він безперемінно був маршалом, а маршал був тоді не те, що тепер предводитель. У нього в руках на увесь повіт були суд і розправа. Суддя та справник, мов ті слуги, по цілих годинах дожидали за порогом, коли буде ласка вельможному панові їх до себе в хату покликати. Та ще, дожидаючи, господа бога молять, щоб він, милосердний, послав того дня Олексію Івановичу, устаючи з постелі, правою ногою на долівку ступити, бо як лівою – то буде така пара, що і в гарячій лазні, шмагаючи з усієї сили віником, не наженеш такої.

Зугарний був Олексій Іванович усім страху завдати. Та як його й не боятись? Багатир він на весь повіт; губернатор під проїзд знає тілько його одного домівку-прямісінько до нього завертає; сам він, буваючи в губернії, до губернатора, мов до свого родича, заходить; не раз і цілувалися з губернатором. А кому не звісно, що губернатор аби з ким не поцілується! Сказано-могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слова сказати Олексію Івановичу, а не то, щоб не ослухатися його наказу або піти проти нього. І от би, здається, жити Олексію Івановичу, жити та бога хвалити! А проте й він часто та густо нарікав на свою долю. Ні почот, ні слава, ні заможність -ніщо не захищало його від тієї напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого, і в убогого.

Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? – Того, що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в почоті, і добра в нього – на дев’яти б стало… А кому він ту славу передасть? Кому добро, віками нажите, перейде? Хто буде розкошувати в тому добрі, засилаючи богові молитви за його душу?.. То так його завіна й ухопить!

Як його, справді, й не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, а дивись-поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу. За першим ще невелика була скорбота – надія серце гріла: молоді ще самі, приведе ще господь нарадуватись; а як умерло п’яте та шосте, уп’явся жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він тілько не робив, як не розкидав своїм розумом – вже бариню й по лікарях возив, по заграницях провадив, сама вона скілько раз і на прощу молиться їздила,- ніщо не помагало.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: