Стус Василь
Уже Софія відструменіла, відмерехтіла бузковим гроном. Ти йшла до мене, але не встигла за першим зойком, за першим громом. Немов почвара в пекельнім колі, довкола ж тіні, довкола
У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти і ні душі навколо, уздрів і скляк: блукало в тому полі сто тіней, В полі синьому, як льон. А
У тридцять лiт ти тiльки народився, аби збагнути: мертвий ти єси у мертвiм свiтi. I нема нiкого окруж. Ти тiльки сам. I — мрець єси. Хiба що так:
У Прохорівці — сни, мов ріки напровесні: об груди б'ють, як об пороги. Думи йдуть, неначе дзвони. I великі тумани в головах ростуть. У Прохорівці сни, мов ріки.
У порожній кімнаті біла, немов стіна, притомившись чекати, спить самотня жона. Геть зробилась недужа — котру ніч, котрий день ані чутки про мужа, ані-анітелень. Лячні довжаться тіні, дзвонять