Стус Василь

Націлений у небо обеліск, вода, як вічність, літепло струмує, старий ясмин — оцвіттям весь німує, а віддалі — німує чорний ліс, а навпіл зламаний іржавий кріс в граніт

Наснилося, з розлуки наверзлося, з морозу склякло, з туги — аж лящить. Над Прип'яттю світання зайнялося — і син біжить, як горлом кров біжить. Мов равлики, спинаються намети,

Напередодні свята, коли люди метнулися по крамницях, виносячи звідти шпроти, смажену рибу, шинку і горілку з перцем, якийсь дивак, обутий в модні черевики (такі тиждень тому були викинули

Напевне, так і треба — судилося бо так: упали зорі з неба і надломили мак. Така знялася хвища — ні неба, ні землі, лиш чорне кладовище по нищеній

— Надворі дощ? — я запитав — А так, на небі ні хмарини I сльози на очах дружини від сподівань і від ослав — А що ти, плачеш?