Гарно було надворі, але якось так… наче погідного дня на цвинтарі, де завжди здається, що сонце світить набагато ясніше, ніж десь, воно ніби зумисне світить на цвинтарі так яскраво, щоб нагадати про вічну темряву там, унизу.
Аби розігнати, розвіяти цей гидотний настрій, я зайшла по коліна у воду, що хапала холодом за литки, потім зняла халат, кинула його на берег і під осудливим поглядом Іванька (не тому, що була зовсім голою, а через те, що роз лякувала йому рибу) шубовснула в річку і попливла. За мить мені вже було не холодно, вода бадьорила й кликала далі, далі, я охоче їй піддавалася й коли озирнулася на берег, то Іванька на містку не було. Карлик не витримав такої наруги, плюнув на розгойдані поплавки й десь захо вався у вербах. Може, пішов поласувати дикими грушками.
А я собі пливла і пливла, як навіжена, поки знов не зробилося холодно. Нараз відчула під собою всю глибину, тут справді було дуже глибоко, бо я допливла до русла, тіло несподівано обважніло, налилося страхом, і я мерщій кинулася до берега. Проте довго й незграбно боблялася на місці, ніби мене хто хапав за ноги, ніби мої бідні ніженьки заплуталися в якомусь лататті, схожому на липкі холодні долоні, і тільки на те, щоб розвернутися, я віддала всі свої сили й не знаю, чиєю волею дісталась до мілини.
Знеможена і налякана, лежала ницьма на березі й цокотіла зубами, як від пропасниці.
— Знайшли, коли засмагати. Застудитесь.
Я підвела голову і невидющими очима довго дивилася на цього низенького чоловічка, який невідь звідки взявся.
А коли його довгасте лице, нарешті, окреслилося в хисткому мареві, сказала:
— Я тебе люблю, Іваньку.
Він здивовано дивився на мене.
— Я люблю тебе. Ти що, не віриш? — закричала я, аж на очі набігли сльози. — Ідіть до хати, — сказав він. — Вам треба зігрітися.
— Ти ж думаєш, що я покину тебе! — Ідіть до хати, — повторив карлик.
— Чому мені ніхто не вірить? — закричала я не своїм голосом.
Він дивився на мене мовчки і злякано. Потім підняв халат, що валявся поруч, і простяг мені.
Я взяла його, щоб знов жбурнути на землю, та останньої миті припала до нього обличчям. Нерви, які так хотілося зміцнити в холодній воді, зрадили мене остаточно, і я голосно заридала.
2
Цілий день я не знаходила собі місця і вже шкодувала, що відмовилася від зустрічі з отцем Серафимом. Тоді, як дзвонив, не дуже хотілося його бачити, якась тінь таки перебігла між нами, та й була ще причина, через яку не хотілося виходити з дому… А потім, коли тривога в’їлася в кожну мою волосину, я вже ладна була зустрітися з ким завгодно, аби лиш заговорив мене, розважив, одволік від мерзенних думок.
Я ледве стрималася, щоб не подзвонити до нього самій.
Готова була навіть поїхати до отця Серафима додому, куди він часто мене запрошував, та я все відмовлялася. Хоч не знаю чому. Він жив сам, матушка ще по дорозі з Таращі до Гострої Могили звітрилась невідомо куди, поставивши під загрозу його кар’єру. Однак отець Серафим поїхав до самого патріарха і все владнав. Тепер я охоче завітала б у його покої: хай би читав чи молитву, чи просто був поруч замість оцього привида, що блукає за мною вдень і вночі, наздогнав навіть там, біля русла. Ця примара навіть вкла дається в моє ліжко, хоч нічого більшого не домагається.
Якесь безстатеве створіння чи кікімора, котра, якщо вірити давнім переказам, не робить ніякої шкоди в оселі, зате наганяє безпричинний страх.
Такою була наша колишня бухгалтерка в «Плутоні» — тиха і скромна дівчина, яку Нестор напитав десь серед своїх знайомих. На вроду, треба зізнатися, була непогана, може, для чоловіків навіть красива, що якось і не пасувало до її тихої вдачі, але ж здавна відомо, що водиться в тихому болоті. Тим більше сама була така худюща, що крізь живіт промацаєш хребет, а цицьки відростила як ґлобуси.
Ні, я не ревнувала до неї Нестора, я вже тоді його ні до кого не ревнувала, проте її догідливо винуватий, напівпри томний погляд завжди мене насторожував і навіть лякав.
Одного разу Аніта (так її звали — Аніта!) привезла мені додому підписати якісь рахунки, — я тоді серед літа десь застудилася й лежала вдома з температурою, — ми з нею, випивши гарячого чаю з ромом, може, вперше розговори лися ні про що, а потім вона напросилася натерти мене від застуди одеколоном. Спершу гарненько розім’яла спину, починаючи від шийних хребців і закінчуючи сідницями, я відчула приємний лоскіт у куприку, й мене так солодко розморило, що тут же пообіцяла собі постійно відвідувати масажний салон.
— Ти профі, Аніто, — похвалила її щиро. — Такий масаж дорого коштує. Так що я твоя боржниця.
— Мені це приносить втіху, — сказала вона. — Я люблю, коли в жінки усе на місці.
— Справді? — я повернулася горічерева.
— Що?
— Ти вважаєш, що в мене усе на місці?
— Жоден чоловік вас так не оцінить, як я.
Аніта стала натирати мені грудну клітку, її вже сухі долоні відверто пестили мої перса. Спершу вона гладила їх знизу, тоді її долоні поволі пливли вгору, і мені стало так приємно, що я замуркотіла. Потім, легенько постог нуючи від насолоди, задихала глибоко і тремтливо. Її прудкі пальці захоплювали соски, то ніжно стискали їх, то покручували, і я побачила, що її догідливо винуваті, напівпритомні очі вже геть каламутні.
— Візьми там у ванній гель, — сказала я. — Цей одеколон сушить шкіру.
Вона мене зрозуміла з півслова, швидко повернулася з ультрамариновим флаконом.
— Вимасти мене всю, — попросила я. І заплющила очі від блаженства, — шовкова рідина приємно холодила шкіру, тремтливі руки дедалі впевне ніше мандрували моїм тілом, вони, її ненаситні руки, прос то не знали втоми, та коли я розтулила обважнілі повіки, то побачила на Анітиному чолі рясні крапельки поту.
— Роздягнися, — сказала я. — Тут така духота.
Вона зняла легенький блузон, хапливо скинула спіднич ку, вивільнила з тісного ліфчика анжеліки важкі дорідні груди, на вершинах яких нап’ялися непропорційно малень кі, загострені пипки. Зустрівшися зі мною очима, Аніта вже повільно, без поспіху стягла з себе підмокрілі трусики.
— Ви можете повернути мені борг, — сказала вона. — Я потім зодягну ваші.
Я на знак згоди знов опустила важкі повіки, схвильо вано вслухаючись, як з мене сповзають трусики.
Аніта була жінкою, тому знала, що важать для жінки вуха. Вона цілувала мене не міцно, без вульґарних смок тань, але я чула збудливі звуки цілунків. Вона дуже швидко знаходила мої найвразливіші місця і місцинки, її язик, як і пальці, не знав ні втоми, ні спокою…
Я не відчула жодної огиди, коли після того ми злилися губами, жалячи одна одну кінчиками язиків, змішуючи липку нашу слину в гримучу суміш сластолюбної отрути.
Більше того, потім я віддячила їй тими ж пестощами, починаючи з маленьких гострих бруньок на грудях, — я гралася ними довго довго, облизувала і ссала, як немовля, не так, як це роблять поспішливі чоловіки, які жадібно припадають до наших найчутливіших, найсолодших місць і гризуть їх, як узбецькі дині.
Одне слово, ми розійшлися квити, хоча набагато пізніше я зрозумію, що це зовсім не так, що я заплатила за той масаж, попри французькі трусики, непомірно велику ціну.
Згодом, коли вся бухгалтерія «Плутона» запахне липовим цвітом, коли виявиться, що ця хвойда крутила Нестором довкола свого вправного пальця, як хотіла, тільки тоді до мене прийде запізнілий здогад: ця тиха сучка з догідливо винуватими очима не була лесбіянкою, — вона влаштувала той спектакль, щоб відвернути мою підозру від їхніх стосунків з Нестором. І коли вчора за діловим обідом у дорогому ресторані президент благодійного фонду «Дитяче серце» розпитував про місця, де бував мій чоловік, про людей, з якими він міг зустрічатися чи мати якийсь контакт, я поміж інших насамперед назвала Аніту Лютинську.
— Думаєш, вона могла бути його коханкою? — спитав Г. С.
— Не знаю, — сказала я. — Але якщо дзвонить до нього, та ще й так претензійно…