Леле! Я лиш тепер розпізнала сизо зелене листя на обрубаних гілячках і про все здогадалася. Іванько загост рював стовбурця молодої осички, і це, безумовно, мав бути кілок, яким протинають упирів.
— Ого! — захоплено вигукнула я. — Оце то знаряддя!
Таким до серця дістанеш. Іванько, хоча й був уже мужичком, не розумів моїх жартів, і я вирішила, що саме час перейти до розмови серйозної. Однак спитала так само грайливо:
— То ти мені покажеш гніздо?
— Яке? — він поплював на долоні і знову став цюкати.
— Одуда.
— Ні, — сказав він.
— Чому?
— Бо його гнізда не видно. Воно в норі.
— Тоді покажи нору.
— Нору? — Іванько явно вагався. Видно, його страхало гніздо птаха, який може наслати смерть.
— Ти ж сміливий, — сказала я і вдалася до майже забороненого прийому. — Адже ти й сьогодні мене охоро нятимеш?
Його червонясте од вітрів і сонця обличчя стало зовсім вишневим.
— Що ж то за охоронець, котрий боїться одудиного гнізда?
— Добре, ходімо, — нарешті зважився він і поковиляв поперед мене, не випустивши з рук сокиру.
Ми спустилися в берег цегляними сходами, що вели з кручі до річки, і повернули праворуч прямо попід цією кручею. Вже за якихось метрів тридцять Іванько зупинив ся, сторожко зиркнув туди, сюди, поглянув на верхівки дерев, потім звівся навшпиньки і, ступнувши ще крок другий до кручі, вказав довгим звивистим пальцем на прямовисну крутизну з оголеним глинистим ґрунтом.
Я тут проходила триста разів, але вперше побачила, що з рудого обриву на мене дивиться чорна діра. Завбільшки із мій кулак, вона була бездоганно кругла, і, либонь, через те, що зяяла якраз навпроти моїх очей, теж здавалася напівживим оком якогось закам’янілого звіра.
— Ходімо, — пошепки сказав Іванько. — Ніякий птах не любить, коли крутяться біля його гнізда.
Я слухняно пішла за цим обачним татком Карлом, кот рий замість того, щоб вистругати мені симпатичного Буратіно, поспішав дотесати осикового кілка.
Можливо, він не такий уже й боягуз, думала я. І нора надто високо для карликового зросту, і рука його в неї не влізе. А моя?
Моя, напевно, якраз…
Коли він достругав свого кілочка, я сказала:
— Одного замало.
— Чому?
— Замало. Це все одно, що ніщо. Він може зламатися. Іванько з недовірою подивився на мене.
— Зламатися?
— Авжеж. І до того ж його треба лишати у грудях упиря. Інакше оживе. А якщо він буде не один?
— Знов треба чимчикувати аж куди, — зітхнув карлик. — Осик біля нас немає.
— А треба, — сказала я.
Перекинувши через плече сокиру, він перевальцем пішов до лісу. Я причаїлася за ворітьми і дочекалася, поки Іванько геть сховається за деревами. А тоді, як навіжена, кинулася до кручі і ледве не поламала ноги на щербатих цегляних східцях. Зупинилася тільки біля самісінької стіни з чорним оком.
«Уд уд, уд уд…» — серце вискакувало з грудей.
Я теж, як Іванько, роззирнулася на всі боки, погляд побіг по вербах і вільхах, аж зарябіло в очах.
Але рука не піднімалась. Я боялася не тільки його. В норі могла бути гадюка, міг бути щур, кажан чи ще потвор ніша нечисть, якої я ніколи не бачила, як не бачила цього бездоганно круглого отвору в інший, майже потойбічний світ.
Однак вибору я не мала. Мені здавалося, що саме в цій чорній дірі мій порятунок і вибавлення, саме ця чорна діра відкриває мій шанс…
Господи, прости і відведи!
Я склала долоню човником, майже так, як складають її тоді, коли осіняють себе хрестом, і поволі просунула в нору.
Вона, моя долоня зі складеними в єдину пучку пальцями, якраз упритул проходила в цей чорний отвір. Я просувала і просувала руку по сантиметру, та чула під пальцями лише гладеньку землю. Рука вже зайшла по кисть, по лікоть…
Господи, їй, цій норі, не було кінця. Ввижалося, що зараз у руку мою вгризуться дрібненькі отруйні зуби, зараз у неї зажене свої жовті різці пацюк, увіп’ється пазурами сліпий кажан, чия кров запалить крівцю мою божевіллям, або руку вхопить ще страшніша почвара і втягне з головою в цей отвір, що веде на той світ…
Але рука, зайшовши уже по плече, раптом вперлася в стінку — вона торкнулася дна нори і не знайшла ніякого гнізда. Моя долоня, складена човником, звивалася, мов плеската голова кобри, рука зігнулася в кисті, а пальці намацали в заглибині, що звернула вбік, у такій собі маленькій пташиній келії… не гніздо, а тільки ніжне шовкове пір’ячко, дрібнесенькі трісочки, пучечки вовни, траву… і що це?
Що о о о о о це е е е е е?
Твердий камінчик, круглий, як ґудзик, може, трішечки менший за п’ятак, але товщий і… я затисла його великим і вказівним пальцями й витягла на сей світ. Вражено дивилася на білий білісінький круглячок, у центрі якого була бездоганно кругленька дірочка: коло до кола, коло до кола. Але це був не курячий бог, ця чарівна дірочка віщувала вихід.
Бо це був к и р и к!!!
Я знайшла його, знайшла цей камінь зради, якого можна прикласти тому, хто спить, до голови і випитати всі таєм ниці. Тепер я пройду і вийду крізь оцей крихітний отвір, мов крізь вушко голки…
Коли кинулася назад попід кручею, раптом серце таки вирвалося з грудей, і минув ще якийсь час, поки я здога далася, що то не серце, то пташка пурхнула з поміж вер бового гілля — пістрява пташина з яскраво жовтою голівкою і золотим гребінцем. Вона так струсонула тим гіллям, що з верби додолу посипалися грушки, та коли я вгледіла її вже в повітрі — мій переляк перетворився на нестерпну радість. Бо тепер я знала напевно: це кирик.
7
І того ж дня до воріт підкотила жовта, кругленька, мов божа корівка, іномарка, а з неї вийшла така поважна пава, що можна було подумати, ніби в цю глушину забилася від папараці сама принцеса Діана. Проте мені вистачило одного погляду на її породисті ґлобуси, щоб упізнати Аніту Лютинську.
Коли вона зняла дорогі протисонячні окуляри і сіпну лася мене поцілувати, як давню приятельку, я гонорово витримала дистанцію, відверто натякаючи, що ніколи не пасла з нею свиней.
— Не чекала? — Аніта згорнула свої порожні обійми, зовсім не знітившись. Як з гуски вода.
— Чекала, — сказала я.
Цікаво, що мене справді не здивувала її поява, хоч Аніта ніколи до нас сюди не приїжджала і, я була певна, — не знала й дороги. Але вже після того дзвінка на мобільний я відчувала, що наші стежки ще перехрестяться.
— Не повірю.
У її колись догідливо винуватих очах тепер з’явилися впевненість і зухвальство. Ну, звісно ж: нова іномарка, розкішна бежева сукня від… від кого ж вона? Боже, як я відстала від життя в цій дірі!
— Заходь, коли приїхала, — сказала я і під застереж ливий гавкіт Трезора провела Аніту аж у вітальню — нехай бачить, що в нас тут теж не село.
Ми присіли з нею у м’якому куточку.
— Може, чогось вип’єш?
— Охоче, — сказала вона. — Якщо з тобою.
— Особисто мене тягне на кисле. Ти будеш сухе вино?
— Якраз те, що треба. А чому це тебе тягне на кисле? — примружила вона свої безсоромні очиська.
— Я вагітна.
— Ти и и и? — вона так здивувалася, ніби я була лесбіянкою і завагітніла від неї.
— Я, Аніто, я.
— Від кого? — таки спитала вона.
— Від Нестора, від кого ж іще.
— Але ж він… — Аніта затнулася. — Його ж немає.
— Гадаєш, вагітніють на другий день після того, як про пав чоловік?
Я поставила на коктейльний столик почату пляшку і налила у дві склянки світло зеленого шардоне.
— Я власне тому й приїхала, — сказала принцеса, яка втекла до мене від папараці, від свого Чарлі Чапліна рогоносця і від африканського бугая. Ну геть тобі як Колобок. На радощах вона відпила добрий ковток шар доне. — Мені все це не дає спокою. Спершу ти приголом шила по телефону… Потім… приходить лягавий і розпитує, коли я востаннє бачила Нестора. Далі з’являються якісь типи і вже влаштовують мені допит, як у ґестапо… Що відбувається, Насте? Я нічого не розумію. Виходить, Нес тор живий?