— Які кошмари тебе переслідують? — спитав він.
— Різні, — я на хвильку замислилась. Ну, не розповідати ж йому про кров на коцюбі, дикі грушки, що ростуть на вербі, чи кікімору лесбіянку. Хоча… хто його знає.
— Я й тут можу тобі допомогти, — підохотив він.
— Вночі я чула крик одуда.
— Цікаво. Ти впевнена, що то був одуд?
— Тепер я ні в чому не впевнена. Але тим більше…
— Ти взагалі бачила їх біля вас?
— Може, раз чи двічі. Зате чула їх часто. Тільки вдень — і то навесні чи влітку.
— А гніздо? Гніздо коли небудь бачила? — прискіпався він до того одуда, і я помітила, як у його звужених сірих очах зблиснули біснуваті вогники.
— Ні, а хіба що?
— Нічого, ти будеш сміятися.
— Сергію, — сказала я. — Мене вже давно ніщо не дивує. І тим більш не смішить.
— Ти хочеш знати? У гнізді одуда можна знайти кирика.
Це такий камінчик, який може лежати разом з його яєчками, а може лишитися там і після того, як вилетять пташенята. Його називають каменем зради.
— То й що? Ти хочеш сказати, що я зраджувала свого чоловіка і тепер мене переслідує одуд?
— Ні. Річ у тім, що коли цього камінчика, цього кирика, прикласти людині до голови тоді, як вона спить, то можна дізнатися про всі її думки. Будеш розпитувати — і вона тобі все розкаже. Навіть про власну зраду.
— Ти що, пробував? — спитала я.
— Ні. Однак хотілося б.
— Чого тільки не буває в світі. Сергію, не знаю чому, але я тобі досі цього не розповідала. Того дня, коли пропав мій чоловік, я принесла з лісу вужа.
— Вужа?
— Так. Він заліз у сумку й скрутився там у моїй білизні.
Я його так і принесла додому.
— Штука виняткова, однак поясненна, — сказав він. — Його привабив запах, він заліз у сумку і там, захмелівши, заснув. Я теж хмелію від запаху твого тіла. Воно випро мінює такі хвилі, які огортають кожну мою клітину, і я не здатний із цим боротися.
Зараз я не могла відповісти йому тим самим — мене піднуджувало саме від запаху його чоловічого тіла.
— Може, краще звернутися до гінеколога? — подумала я вголос.
— Нема пророка в своїй вітчизні, — сказав він, і був це вже не Сергій, а отець Серафим, настоятель храму Івана Богослова, котрий повернувся в рідні краї з чужини. — Я присягаюся, що зроблю це краще за будь якого професора.
До мене люди здалеку їдуть, щоб зцілитися, а ти підеш до якогось коновала.
— Я думала, так буде простіше.
— Я зроблю це швидко й безболісно, — сказав отець Серафим.
— Коли?
— Днями. Я тобі подзвоню. Спробуй дотримуватися посту.
— Для мене це не проблема. Дивитися не можу на їжу.
— Ну от і добре, тобі немає чого хвилюватися. І про кошмари забудь. Одуди відлітають у теплі краї на початку вересня. Так що їх уже немає, тобі примарилося. Це назавжди минеться, коли я вижену з тебе… коли ти позбудешся плоду. Через нього в тебе запалена кров. Ти знаєш, що таке кров?
Я мовчки дивилась на нього, а бачила коцюбу: зовсім свіжа крівця на ній забивала памороки нудотно солоним духом.
— Це рушій нашої уяви й аґент усіх таємниць, — урочис то і з натяком сказав патріарх. — Це маґнетична основа астрального світла, зосереджена в живих створіннях, — сказав випускник відмінник школи Павла Глоби. — Ніхто не здатний вигадати таких почвар, створити образ самої смерти, а тільки вона — запалена кров, — сказав відставний майор могутньої російської армії.
— Дозвольте йти? — витяглась я перед ним у струну, як зразковий солдат. — Іди, — сказав він. — Ти знаєш, що проводжати мені тебе не варто.
Майбутня матушка настоятеля храму Івана Богослова поштиво вклонилася й рушила до дверей. Вона була впев нена в тому, що її чоловік стане патріархом, і вже бачила на ньому не лише осяйну митру, а й гаптований золотом сакос, який зодягають замість фелона чи ризи найвищі чини духовенства. Сакос ще називають царською одіжжю, і це цілком справедливо, що його зодягне чоловік цариці.
Виходячи з його покоїв, я ще хотіла озирнутися на патріарха всія України Руси від Сяну до Дону, від Гострої Могили до Едмонтона, та зненацька завмерла вже на порозі.
Щось, мов рибина, скинулося в моєму животі й черк нуло хвостом по живому.
5
Я тільки но загнала «форда» в ґараж, як до воріт підко тило ще одне авто, щоправда, старе, деренчливе, ще з кам’я ного віку.
— Доброго вам дня чи вже, даруйте, вечора, Анастасіє Михайлівно, — виглядав із за хвіртки Притула, мов стра ховий аґент, не наважуючись заходити не те, що в дім, а й на подвір’я. — Я лише на хвилинку чи навіть, як той казав, на секундочку заскочив до вас по дорозі. Був тут недалечко у знайомого фермера, то дай, думаю, загляну.
— Що, знов барана вкрали? — знехотя підійшла я до хвіртки, показуючи, що мені не до прийому гостей і роз мова буде коротка.
— Та ні, по приятельському заїжджав, як оце й до вас, Анастасіє Михайлівно, — зовсім «по приятельському» облапував він мене водявими очками. — Був би й не захо див, та побачив вас у дворі.
— Я ледве стою на ногах, — чесно сказала я, бо справді вже й коліна підгиналися від утоми. А тут ще бензиновий сморід накотився від Притулиної машини, в якому губився навіть чоловічий запах. Чи, може, Притула і не пах чоловіком?
— Ні ні, я через хвіртку два слова, — сполохано сказав він.
— Вибачте, я прихворіла серйозно.
— До лікарні їздили, еге? — спитав цей ідіот.
— Ні, до церкви! — зозла сказала я. — Ви ж мені так радили?
— А так, — бігав по мені очками й нарешті вперся ними у мій живіт. — Тим більше, що в Гострій Могилі, наприклад, можна і помолитись, і заразом підлікуватися.
Насипеш мені на хвіст солі, подумала я. Тут недавно вже один такий розумний висів на хвіртці зі своїми порадами, а де він тепер?
— На собі перевірили? — злостиво спитала я.
— Люди так кажуть. Я що оце подумав собі, Анастасіє Михайлівно… Ви тоді нарізно спали з чоловіком і тільки вранці помітили, що він не повернувся з річки, так?
— Я вам про це сто разів казала.
— Казали, але бачите — в мене така робота, щоб у пам’яті все поновлювати. Я, знаєте, трохи забудькуватий. Отож вийшли ви вранці до річки, побачили порожній човен, прибитий хвилею до берега, гукнули… цього… Іванька, так?
— Ну, так. І що?
— А далі ви кажете, що ніхто не чіпав човна — ні ви, ні переляканий Іванько.
— Ви ж самі бачили, що все залишалося на місці.
— Бачив, звичайно. Тільки мені, тугодумові, аж тепер стрельнуло, що хвиля викинула човника носом на берег. І весла якось так рівненько звисали по обидва боки…
Якщо він зараз ще закурить люлечку — мене виверне.
— Не знаю, не до того було.
— Звісно ж. І я, тугодум, не надав тому значення, бо впевнений був, що коли приїдуть водолази, то все одразу з’ясується. А воно бачите, як повернуло. Повернуло на те, що в човні хтось таки та приплив до берега. Хвиля несе його боком, крутить, але ніколи не виштовхне носом на берег. Перевірено, — сказав Притула, щоб я не сумнівалася.
— Приплив?.. Хто? — спитала ще одна ідіотка, яка сама повісила зайвий клопіт на свою чарівливу дупу. — І я ж оце сушу голову: хто? І відповіді тут напро шуються лише дві, Анастасіє Михайлівно. Або приплив ваш чоловік, або той, хто знає, де він подівся.
— Тобто…
— Тобто вбивця, — безжально сказав Притула. — Він міг його підстерегти на воді, приглушити, а потім викинути у воду де завгодно — чимдалі від того місця. І пригнати човен сюди, щоб зімітувати нещасний випадок. Але він зробив одну помилку. Не подумав про те, як поводить себе некерований човен на хвилях під час сильного вітру.
— На піску мали б залишитися хоч якісь сліди.
— Які сліди, Анастасіє Михайлівно? Дощ, хвиля нако чувалася далеко на берег. Убивця міг підійти і вбрід мілиною. Але це тільки одна версія. Друга… Ви досі не припускаєте думки, що ваш чоловік міг отак… пожарту вати? Не з вами, звичайно, а з кимось, хто йому не давав спокою.