Надворі я відчула легке запаморочення. Але то тільки від того, що давно не виходила на свіже повітря.
5
— Радий вас бачити, Анастасіє Михайлівно! — підвівся мені назустріч великий слідець і мій давній знайомий Притула. — Моє шануваннячко!
Він з цікавістю обмацував мене з ніг до голови своїми водявими очками, а я, оскільки була вища на дециметрових обцасах, оглядала його, навпаки, з голови до ніг, тобто до його запорошених сандалів скороходів, якими Притула подолав неблизький шлях од свого провінційного містечка до схованої від усього світу клініки доктора Цура, збудо ваної, слава Богу, не під Лондоном, де спочиває його колеґа Фройд, а під Києвом, майже біля Глевахи.
— То вони вас таки знайшли? — спитала я.
— Еге ж! — відказав Притула, припрошуючи мене сісти поруч, і коли я, прийнявши його запрошення, опустилася на лавку під зеленими туями, перепитав: — Хто кого знайшов?
— Та ці ж… із клініки. Довго вони вас шукали.
— Ніхто мене не шукав, — сказав Притула. — Це я, Анастасіє Михайлівно, як той казав, із ніг збився, поки вас тут знайшов.
— Я а ак?
— А так. Робота така, як же. Як тільки ви щезли, я відразу запідозрив, що тут щось нечисте. Іванько каже, ви лягли в лікарню. Я обдзвонив усі довідкові лікарень — нема вас. Довелося, як той казав, брати слід і шукати. Місяць вгатив на це діло, знайшов, а тут не пускають до вас.
— То вас не викликали сюди?
— Яке там викликали! До воріт не підпустили, поки я не пояснив, яку новину вам приніс. А як почули, в чім справа, то й пустили. Бо, поки я вас розшукував, розкопав ще одне дільце.
— Яку новину? — натяглася я, мов тятива.
— Погану, Анастасіє Михайлівно. Дуже погану. Збе ріться із силами.
— Кажіть.
— Нема вашого чоловіка живого. — …?
— Нема його, не повернеться, — із щирим співчуттям сказав Притула.
— Тіло спливло… і його знайшли? — здогадалася я.
— Ні, не спливло. Вашого чоловіка вбито. Він не вто пився.
Я не могла второпати, що він говорить. Мені здавалося, що Притула переплутав свої кримінальні справи й розповідає про якусь незнайому людину.
— Нічого не розумію. Він що, не впав у воду? — дурнувато спитала я.
— Упав, Анастасіє Михайлівно. У тому то й річ, що впав.
Ви ж самі це бачили.
— Я а а а?..
— Ви, Анастасіє Михайлівно, ви. Я, зрозумівши, що човен пригнала до берега людина і побачивши ваше сум’яття — не горе, а сум’яття, — відразу грішним ділом подумав було на вас. — І правильно подумали, — сказала я.
— Правильно, то правильно, але ж трохи не так.
— От бачте, що таке ідеальне вбивство. Я сама в ньому зізнаюся, а ви не вірите. Чи, може, вас… — Цікавий здогад прийшов на думку, аж мною затрусив холодний сміх. — Чи, може, доктор Цур вас намовив переконати мене, що все було зовсім не так. Зізнавайтеся. Він саме тому пустив вас до мене, щоб ви зняли тягар із моєї душі?
— Не знаю, — спокійно мовив Притула. — Може, в цьому і є якийсь його інтерес, бо якби захотів, то мав право й не пустити. А якщо вам не цікаво, то я можу, як той казав, узагалі тримати язика за зубами.
Він узяв свою течку, ніби зібрався йти.
— Ні, чому ж, розповідайте, — попросила я.
— Думаю, що після всього, що я вам скажу, — знов почав Притула, — у вас не виникне жодних сумнівів щодо прав дивости почутого. Думаю також, що у вас з’явиться до мене чимало запитань, і відповіді на них остаточно розсіють темряву в цій історії. Вам, Анастасіє Михайлівно, навіть не буде потреби лікуватися в цій загалом пристойній ліка ренці, — сказав він, очевидячки, натякаючи на те, що я хитро прилаштувалася саме в психіатричній клініці, щоб убезпечити себе від в’язниці. — Але факт залишається фактом: ви не вбивали свого чоловіка, бо тієї ночі на річці була ще одна людина, яка це зробила…
Притула швидко звів на мене безбарвні очка, нама гаючись застерегти мою реакцію. Але якою могла бути та реакція? Своєю тривалою мовчанкою він просто тяг із мене жили. Я також мовчала, і він змушений був продовжити розповідь побічними шляхами за всіма законами інтриґи:
— Ця людина була на березі, Анастасіє Михайлівно, ховалася десь у вербах, коли ви з чоловіком випливли на річку. А коли ви повернулися, будучи впевненою, що він утопився, і невдовзі пішли додому, сталося зовсім неперед бачуване. Важко сказати, як воно сталося. Чи то ваш чоловік був таким уже сильним плавцем, чи випав з човна недалеко від мілини, — вночі видно погано, а тут ще дощ, вітер, — але він виплив. Як там уже, не знаю, та він дістався до мілини і майже навкарачки вибрався на берег. Однак це не сподобалося тому, хто тут ховався. Ховався десь по близу вашої альтанки, біля манґала, бо в руках у нього опинилася металева коцюба, якою розгрібають жар у манґалі. Дуже схожа, між іншим, на ту, що лежить у вас, Анастасіє Михайлівно, біля каміна. А може, й така само. — І знов цей швидкий позирк водянистих очей, що так настирливо намацують больові точки. — Убивця, не довго думаючи, б’є цією коцюбою чоловіка по голові, б’є абсо лютно виснажену людину, яка тільки но вилізла з могили і ще не встигла роздивитися, на якому вона світі. Та що там роздивитися, не встигла ще й подих перевести. Душо губ убиває жертву фактично одним ударом, а потім закидає коцюбу далеко в річку і щезає в пітьмі.
Можна було подумати, що Притула, напружуючи свою вбогу фантазію, моделює жахливу кримінальну історію.
Принаймні мені уявлявся не наш домашній пляжик, навіть не берег, а якась невідома, вкутана мороком міська набережна, де велетенський голомозий душогуб гатить залізякою лежачого, напівживого потопельника.
— Бачу, бачу ваше здивування, Анастасіє Михайлівно, звідки, мовляв, він узяв такі подробиці вбивства, ніби сам тоді був на тому бережку, причаївся десь за кущем. Пояснюю: був! Тільки не я, а інша особа випадково стала свід ком тієї розправи.
— Хто? — дивлячись по той бік його водявих очей, спитала я.
— Хто випадково потрапив у свідки?
О, Боже, кого замість мене треба було запхати в психуш ку, то це Притулу. Тільки не в елітну клініку доктора Цура, а в «павлівку». Хай би поклеїв конверти чи порився в лайні, якого там по самісінькі вуха.
— Хто вбив мого чоловіка? — спитала я.
— А ви не здогадуєтеся?
— Ні.
— Ваш… приятель, Анастасіє Михайлівно, — багато значно сказав Притула.
— У мене немає приятелів.
— А ви подумайте. Може, когось згадаєте.
— У мене немає приятелів, — повторила я.
— Ну, тоді й не знаю, як його назвати. Той, що день у день проповідує: не убий.
— Ви хочете сказати, що Нестора вбив отець Серафим?
— Саме так, Анастасіє Михайлівно. Настоятель храму Івана Богослова. Хіба ви погано його знаєте?
— Ну, знаю, звичайно. Нестор запрошував його висвятити наш дім.
— На свою погибель, — додав Притула. — І, як ви самі радили, я відвідувала церкву в селі Гостра Могила. Але я не можу зрозуміти: навіщо цьому свяще никові було вбивати Нестора?
— Ви не можете зрозуміти мотиву? То я вам скажу.
Любов, Анастасіє Михайлівно, любов! Причому сатанин ська.
— Яка любов?
— До вас, яка ж іще!
— Цікаво.
— Якщо вам цікаво, — знов підкусив мене Притула, — то не будемо гратися в піжмурки й сушити голови над мотивами. Отець Серафим, а в миру Сергій Кириченко, будучи вже під арештом, сам зробив зізнання. Він каже, що вбив Нестора Ярового з ревнощів до його дружини, з якою мав тісні інтимні взаємини, а саме — перелюб. Каже, що готовий був ради неї запродати душу дияволу і не мав ні хвилини спокою, коли її не було поруч, — делікатно говорив про мене Притула в третій особі, ніби йшлося про матушку, яка накивала п’ятами від отця Серафима по дорозі від Таращі до Гострої Могили. — Каже, що ночами ходив попід її вікнами, страждаючи від того, що вона з іншим чоловіком. Але злого наміру, тобто задуму вбивства, не носив у собі, це найшло на нього раптово, як сатанинське обмарення. Тієї ночі він також не мав ні сну, ні спокою, хоча ще вдень зустрічався зі своєю коханою, і поїхав туди, де вона живе. Машину, звичайно, поставив, як завжди, в лісі, а сам приблукав до будинку. Потім окіль вийшов до річки, курив там біля альтанки, а зачувши, як Нестор Яровий з дружиною йдуть до річки, погасив сиґарету, щоб не виказати себе.