— Не знаю, — сказала я. — Не знаю, що тут і думати.
Мені прикро, що вас усунули від цієї справи. Я взагалі мало вірю у спроможність наших правоохоронних органів, а тут тільки можу розвести руками.
— То, може б, ви написали заяву до нашого районного відділу? Що так і так, мовляв, прошу продовжити розслі дування у зв’язку з новими обставинами…
— Прямо зараз? — глузливо спитала я. — Чи після того, як знайдемо ключика на дванадцять?
— Ну, це не горить, я знаю, що ви людина дуже зайнята, — відповів Притула не з меншою мірою глузливости. — А тут ще й до церкви зачастили… Ви ж, мабуть, оце повертаєтеся з Гострої Могили? Чи я помиляюся? — На його кругло кавунячому личку вималювалася така в’їдлива усмішечка, що в мені випарувалася остання крапля співчуття.
— Ні, не помиляєтеся, — сказала я і ввімкнула передачу. — Ви взагалі дуже рідко помиляєтеся. Але — буває. Бай бай!
Я плавно відпустила щеплення і ще почула, як він крик нув услід:
— Тут якийсь чорний джип проїжджав! Не до вас часом?
От у них і попросив би ключика на дванадцять, злов тішно подумала я. Хай би… як той казав… закрутили гайку другу у твої мізки. Але ж у тебе, сучий сину, ніщо не зла малося. Ти просто не можеш уже відчепитись од мене, хоч тебе й кишнули від справи, як паршивого кота від помий.
Однак ти звик у них бабратися, ти просто народився для того, щоб копирсатися у лайні, в якому, виявляється, і приховані найважливіші свідчення й докази…
Джип!!! І знову цей чорний джип, цей всюдисущий летючий голландець, що привидом кружляє довкола тебе, наїжджає на п’яти, стежить, вивідує, нюшить і вже загро жує тобі більше, ніж стонадцять помийних слідців.
Ні, біля будинку, звичайно, нікого не видно й близько.
Лише Іванько хвацько відчиняє браму, теліпаючи довгою, до колін, матнею, від чого ніжки його видаються куцішими за руки. І весело гавкає Трезор. Він ще здалеку впізнає гул нашого «форда» і думає своєю собачою головою, що це повернувся Нестор. А тієї ночі, коли хтось заглядав у вікно, перелякавши на смерть Іванька, Трезор навіть не писнув.
Або собака, на відміну від людей, не бачить і нюхом не чує примар, або він дуже добре знав привида, котрий зазирав у вікно.
Я заїхала в ґараж і, виходячи з машини, відчула, як на мене війнуло запахом тліні. Той дух сходив од майстерні.
Дух мертвої глини, яка поволі вмирає після того, коли її дістануть із ґрунту. Так помирає корал, якщо його витягти з морських глибин. Помирає і тхне дохлятиною.
— Що тут у нас новенького? — спитала я в Іванька.
— Заїжджав страховий аґент, — сказав карлик.
— Аґент? — невідь чому здивувалася я. — І що він хотів?
— Продовжити страховку на будинок. Каже, що на приватні будинки страховка обов’язкова. — І все?
— Все.
— Він не залишив свого телефону?
— Ні.
Ну звісно, подумала я. Це був такий аґент, як я матінка Тереза. Хоча швидше за все… справді аґент, проте аж ніяк не страховий.
Вийшовши з ґаража, я так глибоко вдихнула повітря, що знов запаморочилося в голові. Але не так, як часом буває, коли різко вдихаєш на повні груди і в очах рябіють жовті метелики. Мене марудив запах тліні. Стояло тихе вересневе надвечір’я, яке завжди пахло мені умиротворе ною стиглістю осени, тішило лагідним супокоєм і вечоровою свіжістю, а тут я раптом відчула в повітрі задушливий со пух вмирання. — Іванько сьогодні впіймав на живця отакенну щукеру, — розвів руками карлик. — Юшка вже готова, будете?
Мені зовсім не хотілося їсти, але я сказала:
— Звичайно, буду. Хто б це відмовився од юшки із щу ки? Насипай, я зайду до тебе у фліґель. Тільки самої юшечки, без риби, добре? Іванько був дуже потішений тим, що я зголосилася на його частування. Зрештою мені хотілося зробити для нього щось приємне, і, відсьорбнувши через силу першу ложку, я сказала:
— О о о, яка смакота! А ти чому не їси? — Іванько вже їв.
— Я не люблю вечеряти сама.
Він узяв тарілку і виклав собі з казана велику гостроно су голову з виряченими білими очима. Мене знов ледь не знудило, однак я не подала й знаку і тільки вдала здивування:
— Ого, яка головешка! Щука була, мабуть, кілограмів зо три.
— А п’ять не хотіли? — гордо спитав Іванько.
— Як же ти витяг такого крокодила?
— Дуже просто. Заморив, підтяг до берега, а потім при глушив кілком.
— Осиковим?
— А яким же! Тепер він завжди при мені.
— Ти садист, Іваньку.
— Хто о о о?
— Катюга.
— Як треба, то й катюга, — погодився він. — Іванько ще в інтернаті нікому не давав собі в борщ наплювати. Один вихователь був уївся в Іванька і поселив у палаті сцикунів…
— В якій палаті?
— Ну, була така. Там поселяли окремо тих, хто робив під себе ночами. Смерділо звідти за версту. Але Іванько ніколи не дзюрив під себе, це той вихователь нарошне спровадив туди Іванька за те, що не хотів з ним…
— Що?
Карлик виколупав з риб’ячої голови велике, обросле жиром око і смачно його обсмоктав.
— Робити оте. Але Іванько йому потім зробив, ох, і зробив!
— Та кажи вже, що саме.
— Що? Убив його.
— Як… убив?
— Якось на уроці він викликає Іванька до дошки. Ну, Іванько взяв крейду, написав там щось не так, а він каже:
«Ти дебіл». — «Як де бил? — питає Іванько. — Ніде не був».
Він тоді встає за столом і каже до класу: «Ну, ви відєлі такого дебіла?» А всі як зарегочуть. Тут уже й Іванька зло розібрало. Він шусь — і відсунув убік стільця, на якому допіру сидів розумака. А той саме ну сідати. Та як геп неться — тільки ноги задер. «Убіл! Убіл!» — кричить, а Іванькові ще й тоді чулося: «Дебіл! Дебіл!»
Карлик шморгнув носом і, як справжній зарізяка, витяг з розвареної голови ще одне жирне око. — І що потім? Ти так і жив у палаті… сцикунів?
— Килина Гнатівна визволила Іванька. Була в нас така гарна вчителька. Вона всіх любила, а Іванька найдужче.
Як мати. Було притулить отако до себе та й каже: «Я тобі,каже, — Іваньку, якби могла, яєчко б на долоні підсма жила». А потім… — він знов шморгнув носом і повісив свою велику, як у коня, голову. — Потім вона померла. Нас водили на похорон. Учні несли вінки і плакали. А Іванько — ні. Слинив сухі очі, щоб заплакати, та не виходило. Тільки пізніше… Ви не повірите.
— Кажи, — попросила я.
— Коли її закопали, того дня… тієї ночі Іванько знов пішов на цвинтар. Уже сам. Там було тихо і зовсім не страшно. Й Іванько заплакав. І плакав так довго, що його почало трусити від холоду. Тоді він заліз під вінки на могилу, зігрівся й заснув. І приснилося Іванькові, що Килина Гнатівна тримає над вогнем руку, складену човником, а на її долоні шкварчить розбите яєчко. Прокинувся він, коли вже розвиднилося. І більше не вернувся в інтернат. Після того ніколи не боявся ні цвинтарів, ні мерців. А тут… почало діятись щось несусвітнє. Тут…
— А знаєш, я теж інтернатівська, — сказала я Іванькові те, чого нікому не казала після заміжжя.
— Ви и и???
— Я, я. Батька зовсім не знала, а мати тяжко захворіла, коли я ходила в шостий клас. Вона не виходила з лікарні, і мене забрали в інтернат. Так що ми з тобою, Іваньку, з одного тіста.
— Щось не дуже віриться, — він подивився на мене прискіпливо і, як мені здалося, трохи насмішкувато.
— Чому?
— Ви не така.
— Яка ж я, Іваньку?
— Не така, — повторив він. — Ви… як намальована.
— Це добре чи погано?
— Кому як.
— А тобі? — Іванькові гарно, — сказав він.
— А тоді, уяви собі, я була таким бридким каченям, що навіть мати називала мене не інакше, як виродком, і не могла на мене дивитися.
— Може, вона була не сповна розуму? Або недобачала.
— Не знаю. — Я подивилася у вікно, яке темніло на очах.
Було таке відчуття, що та швидка осіння сутінь лягає навіть на серце і підточує його, підмиває, як мертва вода. Мені не хотілося заходити в дім, хоч я була ще ослабленою і мусила б давно прилягти. Однак щось мене стримувало, не відпускало навіть тоді, коли розмова з Іваньком роз’ятрила душу до смертельної туги. — Їдець же із вас, — з докором сказав він, прибираючи зі столу тарілку з вихололою юшкою. — Скоро й самі станете, як та щука.