Судоми перейшли у дрібне внутрішнє тремтіння, яке млоїло мене до нестями.
Сяк так приготувавшись до сну, я побачила, що Іванько досі огинається в холі, наче боїться лишити мене саму.
— Ти мій охоронець, правда ж? — спитала я лагідно.
— Ато, — він задоволено кивнув великою головою. І тут мене, нарешті, навідала цікава ідея.
— Не сторож, а охоронець, розумієш?
— Ато.
— А шило маєш?
Він шугнув рукою в кишеню широких штанів, у яких, окрім всього, таки було й шило, і вихопив його так само грізно, як минулого разу, тільки не приставив до мого живота.
— Осісьо — бачили?
— Чудово, — сказала я. — Ти не проти, якщо я постелю тобі в холі? Спатимеш тут на оцьому дивані і будеш мене охороняти.
— Від кого? Хіба… — карлик зблід. — Хіба сюди хтось може прийти?
— Ні. Але останнім часом ночами мені страшно самій.
А якщо тут спатиме мужчина, буде набагато спокійніше.
Ти мене розумієш? Іванько мовчки кивнув. Важко було сказати, чи його доймали ще якісь страхи, чи збентежило слово «мужчина».
— Тоді біжи все позачиняй і приходь. Я тим часом тобі постелю.
Зважаючи на карликові ґабарити, я навіть не розкладала диван. Постелила простирадло, кинула плед, подушку і, коли він повернувся, побажала йому доброї ночі.
Уже спинаючись на східці, озирнулася й побачила, що Іванько зовсім розгублений. Стояв біля дивана й не знав, що йому робити далі. Ніби його зачинили в клітку.
— Може, ти хочеш спати у фліґелі? — спитала я.
— Ні. Іванько звикне.
Я його розуміла. Тобто мені тільки здавалося, що я його розумію. Іванько не був розгублений. Його з голови до п’ят пробирав страх. Страх — це ніщо інше як тяжка перехідна хвороба. І я заразила ним карлика.
Але він ще не бачив привида, який спинався східцями вгору разом зі мною. Не бачив, як той нахаба влягався в постіль вагітної жінки. Не бачив, з яким болем я дивилася на тонюсінький серпик місяця: взавтра він уже не зійде. І знов усе стало на коло своє. Спальня. Привид. Вікно.
Місяць. Штора. Телевізор.
Ну ж бо… Мовчи.
Я піднесла руки до обличчя, щоб затулити вуха, і поба чила на долонях червоні смужки. Звідки?
Ти знаєш, що таке кров? Аґент усіх таємниць. Тільки вона здатна створити образ смерти.
Звідкіля а а а?..
Це могла бути губна помада, фарба, червоне вино, ґранатовий сік, іржа… якби не нудотно солоний дух.
Я брала до рук коцюбу. Залізо, що знімає корчі. На ній знов була кров. Тепер вона була на моїх руках, я чула її запах, відчувала в роті металево солоний присмак.
«Уд уд, уд уд»… «Уд уд, уд уд»…
Він може наслати смерть.
Я підійшла до вікна і різко відсунула штору.
В очах стало біло біло, вони налилися місячним світлом.
Ніби в очницях моїх було двоє білих одудиних яєць.
«Уд уд… ди ди ме… уд ди ме не… ід ди… до ме не…»
Моя запалена кров холола у жилах. Холола і загусала.
Я чітко розчула його нічний голос. Він кликав мене.
«Д на ста ста… наста ста… ди до ме не…»
Він називав мене на ім’я і кликав до себе. Це був голос тієї ночі, коли він кликав мене з чорної безодні хвиль. І якби вікно спальні було відчинене, тієї хвилини я б, не вагаючись, стрибнула вниз. Невидиме проміння обсно вувало все моє єство, тонкими волокнами перепліталося з нервами і болісно солодким маґнітом тягнуло вниз. Я наосліп намацувала віконні защібки, та їх не було, лиш вузенька кватирка була відчинена, я притислась до неї, як до вічка між ґратами, і застогнала:
— Візьми мене, тут я, хіба ж ти не бачиш?
— Д на ста…ди ди…до до…ме не…
— Візьми мене! Швидше… Та швидше ж!
Знеможена, я сповзла лицем на лутку вікна і безсило стала ковтати повітря разом зі слізьми.
Не знаю, скільки отак проплакала, та підкинула думка:
«Він же там, унизу!» І рішуче пішла сходами вниз. Там я сахнулась, угле дівши карлика. Вже й забула, що сама тут поклала його спати. Але Іванько стояв серед холу зодягнутий і тремтів, як осиковий листок. Волосся на його голові ворушилося разом з вухами.
— Що тут?
Він тільки сіпав губами. Чи вони самі ворушилися в нього, як і вуха.
— Що?
— Й й а бачив його. — Він уперше сказав не «Іванько», а «я».
— Кого?
— Його. Нестора. Й й а бачив.
— Де?
— Там. — Він показав на вікно, яке я на ніч також запинала шторою. Тепер вона була на лікоть відсунута. — Але т то н не Нестор.
— А хто?
— Уп п пир. Він шкрібся у вікно, й йа відтулив і поба чив Нестора. Лице притислося до шибки, аж ніс розплюснувся і побілів. Ніс білий, а під очима синьо синьо, як в утопленого. Й очі провалені. А потім… потім вони засвіти лися червоним. І коли він заговорив, то зуби… не зуби, ікла… теж були червоними. Каже…
— Що? Що він сказав?
— Віддай мою кров, каже.
Ноги мої підігнулися, я опустилася на диван і потягла на себе плед. Так, інстинктивно, ніби хотіла затулитися.
— Я перехрестив шибку, і він щез. Але знадвору ще чувся голос: «Од од… од од… од дай мою кров…»
Мене била трясця. Там, нагорі, я чула той самий голос.
Зуби так цокотіли, що я насилу вимовила:
— Затули вікно. Іванько якось боком підступив до вікна, незграбно взявся за штору своїми довгими звивистими пальцями.
Вони так тремтіли, що ввижалося, ніби тих пальців було на руці не п’ять, а вдвічі більше. Він різко смикнув за штору і, видно, потяг її не лише вбік, а заодно і вниз, бо наступної миті у мене ледь не розірвалося серце. Широке зелене запинало почало падати разом з карнизом, і коли гримнуло об підлогу, той гуркіт струсонув увесь дім.
Карлик упав і… щез. У мене потемніло в очах. А потім я побачила, як заворушилося зелене шмаття і з нього насилу виплутався ні живий ні мертвий Іванько.
— Д де й й а?
За ним зяяло оголене чорне вікно.
— Не бійся, — сказала я чи собі, чи йому. — То відірвався карниз і тебе всього накрило шторою. Ти теж упав.
— Й йа не впав. Мною щось кинуло.
— Не бійся, — повторила я. — Нічого… Взавтра ми приб’ємо його міцніше. Господи, ти спав з лиця. Ід ди д до мене, — сказала я і заніміла.
«Ід ди д до мене». Я заговорила голосом одуда.
Карлик підійшов.
— Ближче. Ще. Сядь біля мене і заспокойся.
Він послухався, сів на диван. Я з подивом завважила, що від нього не тхне чоловіком. Він пах дитиною. Хлоп чиком. Напевно, Іванько і справді досі був хлопчиком.
Мене це так зворушило, що сама незчулася, як обняла його і пригорнула до себе.
— Не бійся, не бійся, — шепотіла я, гладячи його наїжа ченого чуба. — Цієї ночі ти спатимеш біля мене, і нам буде зовсім не страшно. Правда ж?
— Ато, — сказав він, і я відчула, що в нього наїжачився не тільки чуб. — Іванько дуже хороший хлопчик, — гомоніла я з ним, як із дитиною. — Взавтра він покаже мені гніздо одуда.
Покажеш?
— Ато.
Ми були з ним відрізані од усього світу. Ми були тепер сестрою і братом, сіамськими близнюками, одним цілим, скутим несосвітенним жахом.
— Тільки вийми, будь ласка, з кишені шило, — попро сила я. — Бо ти мене ще заколеш.
6
А наступного дня до мене завітала ще одна вельми ціка ва персона, і візит цей закінчився несподівано для нас обох.
Мій благовірний, можна сказати, передав через неї віс точку…
Втім, ще до того відбулася подія, пов’язана з однією надзвичайно цікавою штукою. На неї я покладала особливі надії у розгадці тих незбагненних химер, що дедалі щіль ніше обсновували мене своїми волокнами у смертельно задушливий кокон. І тут я не могла обійтись без Іванька.
Може, саме тому так підлещувалася до нього.
Карлик здимів од мене ще вдосвіта, і я, певна річ, була тому рада, бо він також уже тхнув чоловіком.
Коли вранці вийшла надвір, мій нічний охоронець щось майстрував біля фліґеля, цюкаючи сокирою. Він боявся навіть глянути у мій бік.
— Що це ти стружеш? — вирішила трошки подражнити його і стала над головою. — Буратіно?
Він перестав цюкати, але мовчав, тільки ніздрі його роздималися під ворушкими крильцями носа, — напевно, йому подобався запах жінки.