Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.docx)Tyutyunnik_grigir_obloga.docx107 Кб2509
Скачать этот файл (Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2)Tyutyunnik_grigir_obloga.fb2258 Кб1687

 

Григір Тютюнник

ОБЛОГА

Глава І

 Іду полем, бур’янищами, раз по раз обминаючи глибокі вирви з-підснарядів, ледве не вщерть налиті каламутною талою водою —відлигавже третій день,—і прислухаюсь до туману: чи не обізветься де-небудь колодязна корба, а може, потягне звідкись пахучимсолом’яним димом —отак низом, при самій землі, бо в туман завждинизом тягне.Але навкруги тиша. Тільки синиці посвистують та інколипрошелестить угорі невидима гайвороняча зграя —наче вітер у сосні.Крра, крра...—зрониться тоді в туман, а перегодом, уже десь далі йглухіше, знову: —Крра... Крра...Я хапаю з землі мокру обталу грудку й навмання шпурляю в густесіре місиво.—Малча-ать! —гукаю щосили, бо знаю від старших, щогайвороння кряче не перед добром, а ще тому, що слово це замашне.Я чув його, коли їхав у фуражному обозі до Знам’янки —великоїрозбитої станції. Хто й на кого кричав отак, не знаю, бо діло буловночі, але слово мені сподобалось, як подобалося колись, іще до війни,батогом на череду ляскати.Коли зграя залетить далеко і в тумані стане тихо, я зупиняюся йнаслухаю, що робиться попереду. Найчастіше попереду нічого неробиться. Тихо. А буває й шелесне щось або у воду булькне. Тоді янапинаю всі жили —на шиї, на лобі, на скронях —і кричу щесердитіше, ніж на гайвороння:—Стой, хто йдьот!Ніхто не йде. Я це напевно знаю. Проте крикнути кортить. Бомоторошно самому в степу, серед багнюки й туману. Та ще йгайвороння кряче...І знову йду. Під ногами джвякотить мокрий сніг, поміж бур’янамивода дзюрчить, до яруг пробивається, синички пурхають з бур’янинина бур’янину. А раз просто з-під ніг у мене заєць випорснув, ажгрязючку в лице задніми лапами кинув. Одбіг кроків на п’ять і став,як пакілець: передні лапки до грудей приклав, вуха насторочив, а тодіяк чкурне! Худий, забейканий —страх. Мокро ж... Я ось у ботинках ів обмотках аж за коліна, та й то забовтався, а він-то босий. І втікає,дурненький. Чи я б тебе зайняв? Роздивився б зблизька —інтересно,які в нього очі? —та й біжи собі на всі чотири боки...Це кажуть так: «чотири боки». А їх не чотири, а безліч. От я йдупрямо —раз. Схочу, піду назад —це два... Потім, як схочу, піду 301 праворуч або ліворуч. Це — чотири. А як навкоси піду —скількибуде?..Отак і забавляю себе то сим, то тим. А туман —як попіл: сіється тай сіється. А то в пасма злипнеться й сідає мені сивою росичкою наплечі, на вії, на брови.Щоб не так нудно було йти, починаю згадувать, як меніжилося довійни. Бабусю згадую, пасьбу, хату нашу з образами на покуттях —мені чомусь найдужче запам’яталася федорівська пресвятабогородиця з лагідними очима й дитинкою на руках. Ще в хаті булирушники роменські з червоними начосами, скриня, жердка, піч,сволок жовтий і на ньому хрест, випалений дідусем. Я не зазнав діда,бо він умер ще тоді, як я й «дульки бабі» не міг стулити. Наївсягарячого хліба з меленими качанами і вмер. Потім і тата не стало. А мати з дому зійшла, «повіялася», як казали бабуся Марфа. Воничомусь не любили про неї згадувати. І лишилися ми з бабусею вдвох.Гарно жилося нам. Влітку я щодня купався в річці й бігав домолотарки обідати —бабуся там куховарили,—а взимку ходив у лугпеньки бити, сушняк збирати, мерзлої калини ламать на квашу тапироги й ковзатися поміж кущами, де лід чистий, а не в струпах, якна річці.Але найдужче впомку мені зимові вечори.

Бувало, надворі курить,мете, шибки в кригу повбираються, а ми з бабусею пшоно мнемо тапшоняники печемо —на припічку, щоб дров менше розійшлося.Повечеряємо —і за роботу: бабуся —мички микати, а я прядивом’яти, аж доки бабуся не закашляються та не скажуть: «Годі, моядитино, бо я вже й пороху напилася».Спали ми на печі, вірніше, я спав, а бабуся ворочалися з боку набік і бурмотіли щось то до мене, то до себе, то до бога. А вранці, було,хваляться: «Приходив сю ніч твій дідусь і пальцем за собою манив.Кажу йому: підожди, ось онучок на ноги зіпнеться, тоді вже йприйду... Сердиться, видно, небіжчик, що сей рік не поминала...»І гомоніла в піч до горшків та полум’я.«Хотіла, Василю, пом’янути, та не склалося. Ходила аж в Опішнє, бонашої церкви ото ж немає: половину люди розтягли, а з другої сільбудзробили. Приходжу, чуєш, в Опішнє, розпитую. Не служиться, кажуть,попа забрано, а другий став на його місце, так безбожник і п’є...Кажуть, як батіг загубить, то хрестом Божим нагрудним конякупоганяє, як налигачем. Хіба йому з богом балакать? З чортом! Так щодаром сходила. Правда, слив корзину купила та макітерку полив’яну...Ох, господи, прости нас, грішних...»Далі мені не хочеться згадувати, та й нічого хорошого згадати. Хібато, що бабуся сказали перед смертю... Це вночі було, вже при каганці.Підкликали мене до себе в голови, заплакали потихеньку та: «Нічого,Харитоне, дасть бог, виростеш і без баби. Та не бійся, як умру, а 302 збігай до тітки Насті й скажи: так і так, мовляв, чиста сорочка йспідниця бабині вкоморі, у зеленій скрині... Шматок полотна, хустка —теж тамечки. А на ноги, скажи, бабі нічого не треба: т а м стернінемає... Та не плач, не гніви господа, а живи собі смирно та вштиво...Коло людей проживеш. Білий світ, дітки, як маків цвіт: хтось і тебедогляне...»По смерті бабусі хотіли мене в патронат забрати. Вже й хату вколгосп одписали, і образи голова сільради познімав, а тут —війна...Відтоді я оце й ходжу —од села до села, од. хутора до хутора. Сплюде прийдеться: по хатах, у стогах, у клунях; їм —що дадуть.Зразу не дуже-то давали, бо я не вмів просити. Промимрю собі підніс: «Дайте, тітуню, чогось попоїсти»,—і навдьори! Доки не завернутьта не погодують. А завертали не часто: побіг —ну й біжи собі,набіжишся...Тоді навчився.Було це минулої осені. Якось застукала мене посеред степу ніч.Немов і сонце недавно зайшло, і стежку було видно, а тоді вразспоночіло, на небі зорі висіялися, по землі туманець послався, сивий інегустий, як Чумацький Шлях угорі. Зірвався я бігти —страшнозробилося: ні людей, ні хаток поблизу, а тут ще й стежка загубилася.Тільки зорі й туман. Та полином пахне —одсирів на ніч. Пробіг,мабуть, з гони. Коли чую: холодом звідкись потягло, немов од ставкаабо річки. Аж воно не ставок і не річка, а провалля. Кругом бур’яни,мало не по плечі мені, а посеред них —провалля. На дні туманлежить, і в тумані люди гомонять, діти плачуть. Нарвав я собі полину,трави снопик під голови зв’язав та й приліг у якомусь закапелку.Тепло мені, затишно, як на печі, тільки й того, що небо видно. А згодом і неба не стало. Задрімав.Аж чую крізь сон —літак гуде, Хтось голосно сказав: «Наш». Потімлітак затих, а над проваллям ракета повисла. Туман на дніпочервонів, наче кров’ ю підплив. Небо теж почервоніло, а з ракети наземлю червона смілка закапала.Люди знишкли, так і повлипали спинами в кручу. Раптом якгурконе —раз, і вдруге, і втретє...

Сторінка 1 з 23 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 > У кінець >>