Огненне коло – Іван Багряний

Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор.

— «Генерал зрадив! І це в яких умовах!.. В яких умовах!!» — повторив Петро машинально недавно сказані слова старшини, як рефрен.

Хлопці поголилися. Повмивалися. Потім Роман приніс чистої води. Вони переломили хліб надвоє, на рівні два шматки й почали їсти, запиваючи холодною водою просто з відра, їли й спостерігали за тим, що твориться.

Метушня була неймовірна. До штабу під'їхала вантажна машина, й якісь стрільці почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на когось з виляском кричав, хтось огризався, все це німецькою мовою… Спостерігаючи, як вантажили майно, Роман щось згадав, схопився миттю й подався до штабу… По короткому часі він повернувся назад, з двома листами. Він дістав свою пошту якимось дивом! Пошта пібито була для всієї його сотні, але сотні вже не існувало в природі, й тому він тільки відшукав свої два листи… Це був один лист від милої, а другий від сестри…

Петро не пішов по листи. Бо йому ні від кого було отримувати їх. Ніхто йому не написав і досі жодного листа. І не міг написати. Бо від тих, хто й хотів би написати йому словечко, жоден лист сюди не зміг би залетіти…

Схвильований і замріяний Роман тільки-но хотів розпечатувати листа від милої, як налетіли літаки й почалося бомбардування. Бомбардування було хаотичне, але воно видмухнуло хлопців з-під акацій, так само, як видмухнуло й усіх зі штабного приміщення та з усіх прибудівок і розпорошило по норах і щілинах. Хлопці опинилися в якомусь подвір'ї, здовбаному протиповітряними ровами, й тут залізли разом з іншими вояками в землю. Серед тих вояків було й кілька німецьких СС-сів…

Рів, у якому опинилися хлопці, знаходився насупроти кам'яного погребу. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони буди навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський солдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягували в плечі. Вони були в брудній, виваляній одежі. Сиділи на травичці, простягши ноги й похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і мелянхолійно, тихенько співали… Два дівочих голоси:

Ой ти, земелько,

Ти моя ненько,

Пришіи до себе

Моє серденько..

Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю… Петро зразу розгубився — що за мана! Два солдати співають по-дівочому!..

Коли перебомбило, група солдат і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як неабияке диво.

Це були дві дівчині. Стрижені. В солдатській одежі. З сивцями під очима й скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно не подібні до дівчат. Побиті й немовби рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вопи дивилися на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крови руки, докладені на коліна, й мугикали пісню… Українську пісню на добрій, степовій мові.

Ой ти, земелько, ти моя ненько!..

Хтось із присутніх не витримав і вигукнув, не то з глумом, не то з щирим зворушенням:

— Диви!.. Товариші!..

Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя глянула на того, шо сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:

— Ич ти! Знайшовся товариш!.. Шкура!.. — і раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: — Шку-у-ра!! Фашистська ти шку-у-ра!! Своло-оч!..

Хтось за плечима брязнув замком і нагло розрядив автомат… Ніхто не встиг перешкодити. Дівчат у брудній солдатській одежі ніби косою зітнуло…

Хто розрядив автомат?! Хто розрядив автомат! Німець чи свій?.. Але в загальній метушні й паніці ніколи було вникати в суть справи.

Автомат розрядив з-за спини хтось «третій», якийсь вищий чин, що говорив на трьох мовах…

Що то за дівчата? Чого? Як?..

«Жидо-большевички»…— Одне паристе слово. Коротке й вичерпне пояснення.

— Ну, що ж, таких не жаль,— сплюнув хтось.— Таких не жаль. Таких не жаль…

Але хіба це ворог? Хіба такий ворог? Хіба це від них утікає вермахт і есеси з труп'ячими голівками? Ха! Смішно. Ні, це не він, це не ворог. Це просто дівчата. Кажуть, що вони парашутистки?..

Можливо…

Коли хлопці повернулися до штабу, в штабі вже нікого не було, двері були пороззяплювані, всюди валялися папірці, якесь шмаття, поламані меблі… Не було машини, що вантажилася. Не було й їхнього мотоцикля.

Хлопцям було шкода мотоцикля, але що ж, якщо він щез, то, значить, так треба. Значить, так хоче вища сила, що ввергла їх в цей пекельний казан, як тих юнаків в піч вогненну, для великого іспиту. Вони мусять випити гірку чашу до дна разом з усіма. Що ж, нехай…

Дивний фатальний настрій не покидав їх, стан душевної прострації. Вони бачили в усьому волю вищої сили, якусь вищу приреченість і опустили руки. Для чого змагатися, якщо їм згори призначено бути зітертими з лиця землі! Це, мабуть, від безмежної психічної і фізичної утоми. А може, й від свідомости, що всі проти них, проти цілого народу їхнього.

Ситуація їхня була безнадійна. Цілком. Від ріжних людей, що прибігали до штабу з ріжних кінців, так як і вони недавно, за вказівками, за порятунком, а інші переконатися, чи правда, що генерал зрадив їх, покинув, вони мали вичерпні інформації про все, що відбувається скрізь.

Ім'я тому, що відбувалося скрізь, на всьому просторі, займаному недавно дивізією, паніка. Жахлива паніка.

Їхню дивізію, власне, рештки дивізії, оточено — вже оточено! — стальним перстенем і приречено на знищення. Вони й раніше знали, що до цього йдеться, але одне діло знати, а інше — бачити, як утік генерал, покидаючи приречену дивізію. Те, що було примарою, тепер сталося. Перстень замкнувся. Оточено й решту частини XIII корпусу, але найгірша перспектива чекає вояків української дивізії. Скрізь кружляє уперта чутка, що метою оточення, метою замкнення перстеня в якраз знищення їх. І це логічно. На цьому ворогові залежить. І ніхто з них не може сподіватися на жадну милість, на ніяку пощаду. Всі інші можуть, зрештою, піти до полону й лишатися цілі, лише для них така перспектива виключена.

А найтрагічніше те, що головніші частини вермахту вже опустили фронт і майже всі вихопилися за перстень ще до того, як він замкнувся, й лишили їх напризволяще.

Ворог прорвався колосальними силами на півночі й на півдні, загнав ті клини далеко вглиб, зімкнув їх і відрізав усі шляхи до відступу…

Така картина.

Як же бути й що ж їм робити?

Петро махнув рукою. Ним володіло непереможне бажання лягти й заснути. Голова йому нестерпно боліла, гула, розсідалася. Роман кілька разів товкнув його під бік, тягнучи за кожним разом запитливе:

— Ну?..

Петро подивився на Романа довгим поглядом і поляпав рукою по держакові «МПі», поляпав значуще, заспокійливо, мовляв: не хвилюйся, останнє слово щодо нашої долі буде за нами. А словами промовив мляво:

— Утекти від ворога ми завжди утечем. Але хіба в цім суть?..

По тих словах пішов під акації й ліг на траву горілиць. Він ніяк не міг протистояти непереможному бажанню заснути мертвецьким сном, і нехай все як знає.

Роман сів поруч.

— А в чім же суть?

Петро не відповів. Можливо, суть в тім, що перед ними в цій критичній ситуації поставала проблема, куди їм бігти, в який бік, куди вириватися, де шукати рятунку, вірніше — в чому шукати рятунку. Бо не тільки металося тіло, металася й душа. Бідолашна, засмикана, змучена душа. Часом здавалося, що вона або розчахнеться навпіл, або людина мусить збожеволіти, а це значить розчахнутися вже не навпіл, а на сто часток.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: