— Сестра пише, що у Львові, по всіх містах Галичини повно-повнісінько біженців зі сходу. Убогих таких і голодних… А тепер вони мечуться в паніці, поспішають утікати далі…— це Роман.
— От бачиш. Вони біжать не від добра, вони біжать від лиха. Вони рятуються, але… Вони потрапляють «з вогню та в полум'я», як то кажуть наші сусіди. Але де більший вогонь?! Ось питання! Тепер це питання.
Павза.
— Ти бачиш їх? Ні, ти не бачиш їх. Мільйони черепів, що ними напакована вся земля там, от мерехтять переді мною… Постріляних, помордованих, розкуркулених, вимерлих від голоду… їх більше, аніж отих листочків на дереві. Я бачив їх на шляхах і дорогах Далекої Півночі, я бачив їх у Вінниці, але скільки я ще не бачив, а скільки їх є там! А скільки сліз материнських і дитячих!.. Ось через те вони утікають, ті сотні тисяч нещасних людей. Вони їдуть і їдуть… Ось в цім і суть!..
Петро урвав мову. Зідхнув глибоко. Лежав мовчки.
По довгій павзі Петро враз рішуче звівся. Обтрусився, похитуючись. Підняв і почепив на шию свій «МПі».
— Ходім. Будемо битися, Романе! Ми мусимо битися… До решти… До останнього зідхання.
І вони пішли.
Пішли шукати якусь уцілілу ще частину, до якої можна би пристати та й битися до останку. Вони вірили, що таких, як вони, є багато й буде з ким їм іти плече в плече.
Х
Як виявилося, їхній командир дивізії, генерал Фрайтаг зрікся дивізії якраз тоді, коли надійшов наказ з штабу корпусу про те, що дивізія «Галичина» має зайняти найвідповідальніший відтинок фронту й стримувати ворога, незважаючи ні на що, ні на які жертви,— вона має прикривати відступ всіх німецьких частин, щоби дати їм змогу врятуватися, видертися з оточення. Разом з дивізією «Галичина» мала таке ж завдання ще одна німецька дивізія…
Мотиви зречення Фрайтага — офіційно не відомі. А неофіційно — невіра в боєздатність дивізії та презирство до її людського складу. Фактично ж, як поговорювали всюди, боягузтво цього генерала й расистський дурман, що підсилив те боягузтво, страх за власну шкіру… Але як би там не було, генерал зрікся дивізії, зрадив її, зрадив кільканадцять тисяч солдат, кинувши їх в найкритичніший момент напризволяще. Зразу по втечі Фрайтага, разом з чуткою про його зречення розкотилася й чутка й облетіла всі українські частини про те, що та німецька дивізія, яку призначено разом з дивізією «Галичина» стримувати ворога й прикривати відступ, теж знялася з позицій. Знялася й пішла на вилім з котла десь на південний захід, під командою генерала Ліндеманна… Таким чином, лишилась тільки ця юнацька дивізія віч-на-віч з в стократ сильнішим ворогом стримувати його, і то дивізія тільки номінальне, бо здесяткована вже боями на півдні. А тепер й без командира.
Почалася фактично анархія, яку тяжко стримати. Деякі частини самовільно кинулися за відступаючими німецькими групами, щоб виломитися разом з ними з оточення й врятуватися. Деякі намагалися утриматися й виконати своє призначення, веління вже не начальства, ні, а веління своєї совісти.
Над усіма частинами приреченої дивізії, власне, над рештками її повіяв подих смерти. Бо в анархії нема рятунку.
Жах струсонув багатьма, особливо ж тими, що мали слабі нерви. Надзвичайно поширювали паніку чутки про самогубство багатьох старшин з їхньої дивізії в жорстоких боях минулого дня й ночі під Пеняками, Майданом, Ясенівом тощо, а також про загибель багатьох від зброї ворога. Бігла чутка про самогубство сотника П., хорунжого Рудакевича і інших в невимовно трагічних обставинах… А тепер… Тепер приходить їхня черга! Було кожному ясно, що починався головний акт великої трагедії.
Найвідважніші, найсильніші духом билися над тим, щоб вправити все в рямці військової дисципліни й організованості й тим, щоби врятувати все, або хоч максимум людей, від неминучого масового загину… То було змагання між психозом жаху і почуттям обов'язку й відповідальності, між егоїзмом і жертвенністю, між тваринячим і людським…
А навколо пишалися стиглим збіжжям поля,— вклонялися налитим колосом жита й пшениці, доцвітали гречки, а по гречках гули бджоли, незважаючи зовсім на те, що діється з бідолашними людьми, незважаючи й на те, що так несамовито гримить, а не дощить. Лиловіли на обріях в мареві спеки гайки й лісочки, манячи лагідною прохолодою прийти туди й покласти голову на шовкову траву, віддихнути змученими грудьми. Лиловіли пагорби… І навіть не вірилося, що ті всі замріяні пагорби й гайки, й лісочки обсаджено артилерією, покрито кулеметними й мінометними гніздами, а попід квітучими ланами гречки земля здовбана ровами й окопами, а найбільше все те здовбане бомбами й гарматнями й засіяне залізом… А ще найгірше — все те покроплене людською кров'ю, засіяне рештками розірваних і розшматованих людських тіл…
По пшеницях і по житах ходить вітер, гонить золоті хвилі туди та сюди, пестить ті жита й пшениці, потішає їх, мовляв, почекайте, ось все перегримить, перетарахкотить, все уляжеться, і тоді прийде господар, а не господар, то хтось на його місце, і облегчить стеблинам муку тримати на собі тяжкий колос… Хтось прийде, згромадить буйний урожай в золоті полукіпки й скирти, а землю зоре, скропить її потом, засіє зерном і надіями наново… І все буде по-старому.
Ген-ген полями ходить ніжне марево від спеки і грім артилерії на обріях і за обріями видається на справжній грім — ось-ось звідти насунуть грозові хмари, розсипляться блискавками й буйними теплими дощами, зливами напоять землю, життєдатною вологою й підуть десь далі, далі, а на небі стане сліпуча й тиха веселка, як кінець громам і бурям…
А ті громи облягали небо все дужче й дужче. Вони стягали обрії велетенським колом все щільніше й щільніше. І вже грім ішов безперервною ланцюговою розрядкою, як то буває з морготінням блискавок горобиної ночі, тільки це вдень…
Розклад окремих частин, що лишилися в оточенні, було припинено. Взяв гору не психоз жаху, а свідомість великого обов'язку. Хтось мусить протистояти ворогові. Хтось мусить тримати фронт… Бодай для того, щоби панікери, слабі духом і нервами, могли видертися й урятуватися. А ще ж є святий обов'язок перед друзями й товаришами, а особливо перед раненими. І, нарешті, є здоровий глузд і здоровий егоїзм, який твердить, що від паніки тільки загибель, що рятунок в організованій дії. Якщо їх покинуто напризволяще, то вони мусять рятуватися самі, і мусять вирятуватися.
Таким чином, відважні й міцні духом, яких знайшлося немало серед решток приречених на тяжкий іспит, не піддавшись паніці й не втративши почуття відповідальності!, вправили хаос в якісь рямці. Почали стягати до купи й переформовувати розбиті чи розкладені частини, зводити їхні рештки в окрему ударну групу, щоб протистояти ворогові, а протистоячи йому, пробиватися з оточення й вивести всіх ранених, всі незчисленні обози дивізії, санітарні валки, частини обслуги й господарчі частини, люди в яких навіть не володіли зброєю, тощо…
Хто конкретно керував усім, яка сила направляла всю акцію, кого би треба за іменем підіймати на щит — ніхто не знав докладно. Та й це не важно. Кожен думав, що то він. І це найбільш важно. Почуття великої відповідальности єднало усіх їх, приречених, всі ці рештки, кинені напризволяще, в єдину, внутрішньо спаяну, цілеспрямовану силу.
Петро з Романом зголосилися до зібраного з різних уламків артилерійського дивізіону. Петро знову обійняв команду батареєю, а Романа взяв до себе на відділ зв'язку, щоби бути їм укупі.
Новосформована група пішла на фронт, під Підгірці…
Ця Петрова батарея теж рухалася кінною тягою… Знову коні! Ах, бідолашні коні! Петро любіив запрягати ці істоти тільки в пісні.
Запрягайте коні в шори,
Коні воронії,
Та й поїдем здоганяти
Літа молодії…
Але, Боже! Як це подібне при всій неподібности! Здоганяти…
Лиш кого тепер здоганяти? Життя? Мрії? Частини генерала Ліндеманна? Волю?.. Честь?.. Материнський розпач?.. Кохання милої?..
Все зразу!
Що то було за видовище, що за похід!
…«Коні воронії», кваплячись, ніби розуміючи трагізм ситуації, вибивалися із сил, тягли тяжкі гармати вузькими сільськими доріжками або полями навпростець, або луками під грохіт канонад і під одчайдушний лемент ворожих кулеметів,— мало не десятитонні потворища-гармати вгрузали колесами по самісінькі осі в м'яку землю, а коні шарпалися, вивертали ноги й горбатилися, напинали хребти, вириваючи гармати для того, щоба через кілька кроків зав'язнути знову