Огненне коло – Іван Багряний

Особливо ж кепське почуття в людини, коли вона зовсім юна, коли вона не жила ще на світі. Ще як від тієї війни далеко, тоді вона тримається браво, навіть бойових військових пісень співає, але коли вона до тієї війни наближається, коли вона йде не на кінофільм військовий, а до фронту, коли раптом починає на собі відчувати подих тієї війни, близькість того фронту, коли вона вже відчуває тремтіння землі й клекіт на обріях, тоді їй стає тоскно, вона робиться зосереджена, мовчазна, нашорошена. Та вже зовсім кепське почуття в людини, коли вона вперше йде «нюхати пороху», а назустріч їй чимчикують справжні солдати, закурені димом і замурзані потом, явно утікаючи, з усіма прикметами паніки на собі, напіврозамунічені й напіврозпряжені з дисципліни, як в данім випадку…

Погана, погана це прикмета, якщо вермахтівці так панічно чимчикують на захід, і погана це психічна зарядка для молодиків. А вермахтівці чимчикують та ще й посміхаються понуро й презирливо, мовляв: диви! Тю на вас! Куди це ви?! Верніться! Такі зелені й наївні, такі жовтороті чимчикують на схід, не знаючи, куди ж це вони чимчикують і що їх там чекає!.. Ідуть от немов на параду, в новеньких шоломах, з новенькими рушничками й пістолетиками її «машіненгеверами», з парою мінометів, з одним танком-«тигриком», з кількома батарейками, і куди?! Куди ви?! Проти такої сили-силищі?! Верніться! Утікайте з нами…

Але цього їм ніхто не говорив, це тільки так увижалося й вчувалося, це так можна би було зрозуміти оті погляди замурзаних потом, пилом і порохом війни, вимучених і розтерзаних вермахтівців, що чимдуж тюпали на захід, апатичні й з усього зрезигновані…

* * *

Петрів ешелон був одним із останніх, а може, й самий останній. Вивантажувався ешелон на станції Ожидів. Як командир батареї тяжкої артилерії Петро мав багато клопоту і, вивантажуючись, кляв когось на чому світ стоїть. Звичайно, кляв у душі, мовчки, понуро. І як тут не клясти! Ніби на сміх і глум, в наш час, час наймодернішої техніки, особливо військової, його батарея пересувалася кінною тягою. Воно, звичайно, романтично, навіть поетично, і до того ж несло від того старовинною козацькою — коні ж! «Ой, коники воронії!..» Але будь воно прокляте, таке діло. Після того, як він командував батареєю, руханою тягачами — сталевими ХТЗ (Харківського тракторного заводу), та гарматами-самоходами, раптом коні… Жах! Вічна його мука. Ще коли б він не мав людського серця, але ж він мав людське серце, що мало свої примхи, а серед тих примх, на тлі невеликого-то жалю до людей був у тім серці великий жаль до інших живих істот. І от ці коні… Йому шкода цих коней — бідолашні тварини! Вони були неспокійні від інстинктивного відчуття загибелі. Стиналися від шаленої напруги. Били копитами й шарпалися, пряли вухами, чуючи тими вухами рев літаків і не дуже-то далекі вибухи бомб, нервувалися, а деякі без причин жалібно іржали, позираючи навколо,— вони без сумніву угадували своїм інстинктом близьку смерть. Від цього командирові закрадався в серце неспокій, не тільки жаль до тварин, а ще й неспокій за дальше: це ж вони тільки вивантажуються! Та ще й не під вогнем ворога. А далі? Що буде далі? Ну як йому воювати на цих кониках, коли тепер навіть залізні машини стають цапки й не хочуть іти вперед?! Але під охороною зеніток гармаші та їздові запрягали по чотири пари коней до кожної гармати й по чотири до ляфету, а так само запрягали паровиці до возів з зарядними скринями і вчвал скочувалися від залізничної колії геть під гору. Петро, підтягти міцніше ремінець шолому під підборіддям, курив понуро й зрідка кидав короткі фрази розпоряджень своїм людям…

Коли вивантажувався ешелон, прибув машиною на станцію командир їхньої дивізії, генерал Фрайтаг, Він приїхав новеньким військовим «опелем». І Петро мав тут нагоду його бачити. І мусів собі признатися тоді (і увесь час потім це враження його переслідувало) — враження від командира дивізії було досить таки кепське, погане. А це багато значить для вояка, яке враження на нього справляв найстарший командир. З давен-давен ведеться, що для вояка командир тільки тоді командир, якщо він собою заступає батька. Недаремно в старовину (та й пізніше) до титулу найстаршого воєначальника в Україні вояки додавали ще додатковий титул — «батько». А це що? Це батько?..

Серед перону стоїть досить добре вичищений і виголений, але непоказний, лише дуже набундючений німець з хлистиком у руці. Генеральський кашкет на ньому стоїть розтрубом, як корона на павичеві. Це Фрайтаг. Фрайтаг розмовляє з майором П., що стоїть перед ним на-струнко. Майор П. високий, кремезний, генерал проти нього досить миршавий, але кутики уст у генерала при тій розмові презирливо опущені. Це презирство відчуває майор П., і через те він червоний, як рак, від розгублености чи від образи. Десь високо воркотить , ворожий літак, і видно, що генерал стоїть, немов на шпильках, ледве утримується, щоб раптом не чкурнути й не утекти десь під прикриття, одначе кутики його уст презирливо опущені, і опущені вони не з презирства до того літака, не з презирства до смерти, а з інших причин: він, бач, розмовляє не тільки з нижчим чином, а ще й з людиною нижчої раси, з «унтерменшем», з українцем, що є азіятом… Це так і написано на виду в генерала.

Петрові тоді серце тьохнуло, стиснуте поганим передчуттям, шарпнуте думкою, що з таким командиром вони далеко не заїдуть. Е, ні, з таким «батьком» їм швидко «жаба цицьки дасть». Ніби на підтвердження цього, розмова Фрайтага з майором П. раптом скінчилася такою сценкою.

Фрайтаг тримався-тримався хоробро, та й не витримав фасону, смикнув лицем угору, де нагло завили скинені з зеніту бомби, втягнув голову в плечі, а далі кинувся до машини, до свого «опеля», та й був такий… Бомби впали далеко десь за станцією, але якже ж швидко вони здмухнули генерала!

Майор П. лишився сам на пероні, здивований і огірчений, покинутий нагло своїм командиром, що навіть недоговорив якихось там вказівок. Подивившись якийсь час в той бік, де зник Фрайтаг, майор П. витер долонею піт з чола, зідхнув і махнув невиразно рукою.

Ця сценка чомусь особливо чітко відкарбувалася в Петровій пам'яті. Ех ти, біда яка! Отакий от у них «батько!» Отакий от у них найстарший командирі Отакий у них отаман!

Петрова батарея, що входила в склад дивізіону тяжкої артилерії, стала на позиції з самого краю правого флангу дивізії «Галичина» і з краю оборонної лінії XIII корпусу. Ця її позиція була поблизу Ясенів. Решта батарей дивізіону розташувалася від нього на північ, в кількох пунктах. Було сонячно й тихо, й зрештою весело, бо яскраве синє небо й яскраво-жовті лани, де-не-де заквітчані червоним маком, нагадували про безмежну їхню, сонячну Батьківщину, про їхніх войовничих предків, про чудесну романтику степову, вичитану з Кащенка, про красу і велич змагання за людське щастя. Природа голубила їх і наповняла серця великими надіями, великою вірою в щасливий кінець усіх побоєвищ на цій їхній землі. А самі побоєвища не видавалися такими вже страшними, коли таке замріяне небо вгорі й такі золоті лани внизу, перед ними, і такі ніжні безжурні голоси польових цикад звідусіль.

Під таким розмріяним, лагідним небом навіть забувалося про прикрі перші вражіння від того вермахту, що утікав на захід. Тут вони його не бачили. Під фронт Петрова батарея підходила в надвечір'я глухими польовими дорогами, малов'їждженими, помежи ланами пшениці, гречок, кукурудзи. Копі тягли важкі гармати майже по цілині кудись на невідомі позиції, йшли поволі, помахували гривами й куцими, підстриженими хвостами, відганяючись від ледачих надвечірніх мух, порскали соковите й голосно, хапали вряди-годи жмут налитого колосся а чи кукурудзиння збоку, й ні одному не вірилося, що їх чекають якісь страхіття завтра, а може, навіть і сьогодні. Гармаші наривали червоних маків повні жмені, часом дарували їх зустрічним дівчатам і дітям і тішилися самі, як діти, на лоні рідної, прекрасної природи. Таж на такій землі, під таким небом і головою накласти не страшно і не жалко! Вермахтові це все байдуже, для нього ця земля холодна й чужа, а для них… Ні, за цю землю й головою накласти не шкода. Кров зацвіте червоними маками, життя проросте ланами золотого колосся,— їх голубитиме сонце і вітер, дівчата, й діти, й матері…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: