Огненне коло – Іван Багряний

Порадилися й вирішили: перепочивши, йти на обхід тих обсаджених сіл. Ні, раніше дочекатися ночі, а тоді йти на обхід тих сіл, пошукати слабшого місця і в темряві спробувати ще щастя, досягти вночі того, що не вдалося вдень.

Але здійснити цей намір їм уже не судилося.

Якась вища сила розпорядилась по-своєму їхньою долею. Як пішло на кінець, то відповідні події почали розвиватися швидким темпом їм на погибель.

Спершу прояснилося небо, відійшла гроза далеко на південь, ніби проломила перстень і погнала полчища своїх хмар навтьоки, услід за частинами генерала Ліндеманна. Сліпуче сонце залило світ. І воно світило так яскраво, що тяжко було на той світ дивитися, ніби не перед добром. Ніби сонце хотіло сказати всім, що от нате, надивляйтеся на мене, на моє радісне, золоте, життєдайне сяйво — востаннє, а я вам посвічу й засяю так, як ще ніколи в вашому житті…

Потім у сліпучій синяві зарокотали мотори. Всі дивилися пильно й зразу не побачили нічого. Петро мав гостре око, але теж не міг щось угледіти, хоч мотори ревли досить низько. Нарешті розгледів — в блакиті над ними рухалися теж блакитні від повітря між ними й землею великі машини, на крилах у них чітко вимальовувались чорні хрести. Ескадра бомбардувальників, штук із двадцять. Німецькі. Побачили гостей і інші й зідхнули з полегшенням — ці не будуть їх бомбити. І лежали мирно, обличчям вгору, дивились на бомбовозів і дивувалися, що вони такі великі, так низько летять, а майже непомітно їх з землі… Тим часом бомбовози робили дугу, звертаючи назад… Хлопці дивилися на них з цікавістю, спокійно міркуючи, що це вони звертають на Княже, заходять на бомбардування. Це добре буде, допоможуть прорватися. Перші літаки доходили до того місця, де вони (рештки загону) лежать горілиць… Раптом літаки з виттям пішли вниз, пікіруючи… Схоплюватись і ховатись було вже пізно… Гряд бомб укрив їх, лежачих горілиць на відкритому місці, бо ж вбоге жито не може прикрити від ока згори… За першими літаками скинули свій вантаж інші, вони долітали до об'єкту й ішли в піке, виючи й стріляючи з бортових гарматок та скидаючи бомби… Хтось закричав крізь пекельний грохіт, хтось схопився й побіг…

Петро з Романом Лежали поруч і ждали своєї черги — влучить чи не влучить.

— А він же, сучий син, бачить, хто ми такі!.. — промовив Роман назустріч німецьким бомбам, заїкаючись не так від жаху, як від досади, від злости, від жалю.— А він же, сучий син, знає, хто тут лишився в оточенні!..

Петро мовчав. У його голові за ці хвилини перебігло більше думок, ніж за цілі роки, і він зрозумів деякі речі ясніше й глибше, аніж за все своє життя.. І мабуть, за ці хвилини він остаточно посивів.

І на цей раз Петра й Романа минула смерть. Хоч не минула більшости з їхньої групи.

Коли закінчилось бомбардування й блакитнокрилі машини відлетіли й коли розвіявся дим і пил, очам живих відкрилося жаске видовище.

Земля навколо них вивернута наверх золотого жита, поховала під чорним шаром столочене гураганом золоте колосся, взялася велетенськими кротовими на-гребками, вкрилася димлячими кратерами й їдучим смородом тротилу. Поміж тим усім лемент, стогін, прокльони й благання поранених про допомогу. Покалічені тіла товаришів звивалися тут і там… Загинули майже всі… Лишилося чоловік з десять, що разом з Петром і Романом зірвалися на ноги. Серед уцілілих було й троє німців… Живі побігли помежи кратерами, оглядаючи моторошну картину спустошення. Ранені кричали до них, благали дострілити… Боже, як вони кричали, як вони благали, ті люди з повириваними животами, з попереломлюваними хребтами, з повідриваними ногами й руками!.. А один здалеку, боючись, що його не помітять, високо підняв голову, звівся на руки й повз, тягнучи перебиті стегна за собою, повз швидко й кричав щось нечленоподільне… Петро глянув і стрепенувся увесь, мов ударений струмом:

«Знову той кінь! З перебитим хребтом!.. Біжить на передніх ногах і не може, й ірже жалібно, тоскно!..»

Юнак, що стояв поруч, великоокий, без шолома, з присмаленим чубом, зняв тремтячими руками свій автомат з шиї й простяг його німцеві, такому ж як і сам молодому розгубленому солдатові:

— На… Ти німець, тобі не жаль… Достріль!.. Достріль їх усіх… Ти німець, тобі не жаль… На! На!

Німець відсахнувся, подивився на простягнений автомат, подивився навколо, подивився тоскно угору — і опустився на землю… І раптом заплакав. А потім зідхнув і під поглядами всіх присутніх, звертаючись до них, твердо промовив:

— Добре… Я німець… Я покажу приклад.

По тих словах вийняв пістоля й швидко вистрілив собі в скроню.

Юнак, що подавав автомат, вражений, хотів миттю зробити те саме, але Петро вхопив за автомат рукою.

— Стривай!.. На те є ворог, щоби нас убивати! Ти чув, як про це казав Роман?

А лемент ранених не вщухав…

Боже, цього не можна витримати! Але як же ж бути? Найлегше би було утекти. Але як утекти?! Як же ж покинути цих нещасних отак мучитися?!

Час наглив, вони не мали у себе в запасі жодних зайвих хвилин, бо кожної миті міг їх викрити ворог, оточити й винищити, одначе не могли залишити цього місця, їх в'язало почуття товариської солідарності, оте саме, що змусило німецького солдата застрілитися самому, якщо він не в стані був прикоротити мук товаришів, а тим більше не міг їм допомогти.

Але чим їм можна допомогти? Нічим. Вони вже нічим не зможуть їм допомогти. І ніхто в цілому світі не зможе їм допомогти!

Тяжкі секунди повзли для кожного довго, як на тортурах. Треба негайно рушати! Але хто візьме на себе відвагу подати команду рушати, покинути все так…

Деякі з поранених уже сконали самі, але більшість були живі й кричали про допомогу… От людина без рук, без ніг, вона кричить про допомогу, або про смерть, як про милосердя. Про смерть з товариської руки! А той з перебитими стегнами, заплутавшись у столоченому гураганом житі, уже не міг повзти, звивався й квилив, квилив щось нечленоподільне — він благав; крім того, що йому було перебито стегна, він був поранений у груди… Петро, обливаючись потом, запитував себе, чи це справді милосердя: не могти людині допомогти й допускати, щоби вона так тяжко мучилася. Воскове бліде обличчя того нещасного трепетало корчами й було вкрите буйним потом, що стікав струмочками, на закривавлену землю, а голос усе квилив і квилив.., Петро дивився на той піт, слухав квиління й стискав руків'я автомата, відчуваючи, що він перестає володіти собою… Але хтось раніше перестав володіти собою, тим вирятувавши Петра від необхідності! братії зайвий тягар на свою совість. Поки тривала боротьба в Петровій душі, вояк, що стояв збоку, перехрестився, тяжко зідхнув і ступнув наперед, пішов помежи вирвами… Низка коротких пострілів — і лемент ущух. Настала тиша… Вояк вернувся назад, до живих товаришів, і став осторонь, окремо, продмухуючи пістоля. Він стояв, повернувшись спиною до друзів, і млявими, спокійними рухами намагався вправити магазинок у пістоль, а руки йому несамовито тремтіли…

Без команди всі постягали шоломи й похилили голови. Раптовий тягар, що навалився на душу, пригнув ті голови до землі… Ніхто не сказав ні слова над цією незаритою братською могилою, всі тільки тяжко дихали й витирали, розмазували піт на обличчях… Лише той, що стріляв, пішов, і пішов, і пішов житами помалу, зсутулений.

Постоявши хвилинку, всі кинулися слідом. Вони утікали від цього місця, як від місця ганебного, як від місця довершеного тяжкого гріха. Хоч вони в тому й не винні! Ні, вони в тому не винні! Але чи їм матері це вибачать? Оті, що будуть чекати своїх синів, чи вони вибачать! І чи вони це простять?! І чи вони це зрозуміють?!!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: