А в небі, як тільки вони вийшли з укрить і посунулися вперед, з'явилися ворожі літаки, як орли-стерв'ятники, й почали їх клювати…
Над однією братською могилою, зробленою в бомбовій вирві, Петрові випало промовляти. Тяжко йому було промовляти, але щоб підбадьорити живих він мусив щось сказати про мертвих. Він говорив просто спокійно і мужньо, а сам був змучений і печальний. Він не мудрствував, не подавав нікому лицемірних надій, говорив терпку, оголену правду — правду про їхню загибель, але й про їхню славу. Він говорив так, ніби це була вже остання їхня братська могила, ніби в тій братській могилі вже лежить і він. Говорив тихо, але слова його западали в саме серце почорнілим у боях друзям…
XI
— Майбутні історики німецькі напишуть, що тут до останку, до загину стояли німецькі солдати, але то не буде правда… Доказом цього є оця братська могила, одна з незчисленних, що були й що ще будуть тут, по нас. Гураган її зрівняє з землею. Нащадки її забудуть або й не знатимуть. Але це нічого не міняе. Тут лежатимуть кості як доказ, що до останку, до загину тут стояли Ми. І ця правда колись устане на увесь зріст і буде записана на скрижалях історії. Кожен цаль цієї землі тут полили своєю кров'ю Ми. Українські вояки. Та навіть коли би лишався тут останнім тільки один український вояк, український юнак, то це би означало, що цю землю захищав до останнього подиху від навали зі сходу він, український солдат, український невідомий, безіменний солдат, український самовідданий романтик. Але ж тут нас лишилося не один! Нас тут лишилося ще кілька тисяч. Поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації. Це Ми поставили чоло ворогові в цілком безвиглядній ситуації! Ми боротьбу програємо, але наші кості в цій землі довго нагадуватимуть нащадкам, що ми боролись. Це Ми боролись! Це НАШІ кості, друзі мої!
Те, що ми божеволіли від жаху, то наша справа. Так, ми божеволіли від жаху й кричали тваринячими голосами, розчавлювані танками, живцем печені «катюшами», дірявлені на решета ворожими автоматами та кулеметами й кромсані сталевим череп'ям гарматнів, але наш крик, наш переляк, наші воплі простить нам оця наша земля. Нашу панічну часом розгубленість і наші безпам'ятні передсмертні благання та прокльони від нестерпних мук нам простить наша земля, оця наша сира земля. Ми не були героями. Усі «герої» були деінде й лишились живими. Ні, ми були простими юнаками, які ніколи в своєму житті нікого не вбивали і не вміли вбивати, але які любили свою землю палкою любов'ю й ради неї стекли власною кров'ю в жорстокій нерівній боротьбі. Ми не були героями, нас убивав ворог, як кроликів, але й ми вбивали ворога нещадно. Ворог убивав нас, не знаючи милосердя, ми його убивали теж, не знаючи милосердя
Нас переможено, але це не є правда. Нас вибито Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено. Бо ми не здались. Ми де здались ворогові й не піднесли руки догори.
Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі, про нас говоритимуть, може, навіть зі сміхом, як лро тих, що панічно ридали від жаху, але ніхто ніколи не скаже, не посміє сказати, що ми піднесли руки догори й здалися. Ні. Ніхто цього не посміє сказати! Бо це буде неправда. А хто не здався, той ще не в переможений. Поляглий навіть в нерівнім бою не є переможений до кінця. Він лише в фізично вбитий, але ворогові нема з чого тріюмфувати. Неупокорений мертвий воскресає завжди.
Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам'яті… Нас тут так багато лягло, а ще немало ляже кістьми, що цей шматок землі української і ці дні, затягнуті димом і нашими воплями, лишається ві віках, як українські ще одні Термопіли…
XII
«На фронт»… Смішне поняття! Фронт скрізь. Бої почалися з місця й тривали потім безперервно.
Тяжкий бій кипів під Підгірцями. Потім пересунувся
під Олеське… Потім під Гавареччину…
За замок і село Підгірці бій був особливо лютий. В Підгірцях, натискаючи зі сходу, з нами зударилась якась ворожа частина, сформована нібито з комсомольців, одчайдушних і таких, що нібито не здаються в полон. Спочатку ворог відтиснув частини дивізії геть і зайняв Підгірці. Але одчайдушним ударом частини дивізії відкинули ворога назад, завдавши великих втрат. Та підійшли більші ворожі сили й відтиснули хлопців на захід, під Олеське. Вони відступила з боями, як то кажуть, задкуючи, уступаючи кожний цаль рідної землі з великим опором і густо скроплюючи її своєю й ворожою кров'ю…
Петра й Романа смерть уперто минала, і Роман був у надзвичайному піднесенні, розпалений і несамовитий. Від якогось, аж наче гістеричного піднесення несамовитий. Замурзаний потом і кіптявою він, Роман, говорив Петрові (забуваючи, що це саме він уже сказав принаймні разів з десять):
— От якби билися отак усі, всі! І з самого початку! Ми б того проклятого «воріженька» давно загнали на піч…
Лишалося тільки невиясненим, хто саме «всі-всі!» та від якого саме «самого початку».
У короткі, украдені в смерти хвилини, Роман перечитував листа від милої й нишком цілував його. Бо там, крім страхіть, були ще понаписувані такі речі, від яких хлопцеві заверталася голова й мліло серце. І поки він був ще живий, він хотів упитися тією млостю, тією радістю від дівочих признань в листі, скропленому дівочими сльозами. Сліди сліз ще були видні, хоч. який той лист був пожмаканий і пропотілий, хований на юнацьких грудях.
Раз під час такого перечитування навернувся Петро, якого Роман, заглиблений в переживання, вчасно не помітив. Хлопчина буйно почервонів, бо був застуканий саме на тому місці, як він цілував листа… Петро зробив вигляд, що нічого не бачив, що йому, зрештою, ні до чого немає діла, хоч у самого серце стислося від жалю й ще від чогось. Роман знав, що той все бачив, лиш удає. Згортаючи листа й ховаючи тремтячою рукою в бічній кишені на грудях, Роман пробубонів, якось вовкувате поглядаючи спідлоба:
— Ну, чого скиришся?!
Петро помовчав. Сів поруч. Пожував травинку.
Й зідхнув з щирим тихим жалем:
— Я зовсім не скирюсь, дурню… Від того тону Роман зніяковів зовсім. Глянув на товариша, й аж сльози йому виступили на очах.
— Ну, не злосться… Ти бачиш же, що я зовсім дурію…
— Я теж дурію,— промовив Петро тим самим тоном.
— Як?..
— Та от так…
Роман присунувся близько й глянув у самі очі, замерехтів у них зволоженим своїм зором:
— Так? Скажи… Ти мав кохану?
— Так, я мав кохану…
— А-а-а…
Мовчанка.
— І де ж вона? — запитав нарешті Роман зовсім тихенько.
Петро поворушив бровами й примружився, дивлячись удалину:
— Я ж вже тобі говорив… Вона втекла з-під шибениці і щезла. І нема, брат…
Роман схвильовано витяг листа з кишені на грудях і простяг Петрові з щирою довірою, ніби тим хотів зробити товаришеві приємність, порадити в його горі.
— На ось почитай… Що вона пише…
Петро посміхнувся й одвів Романову руку з листом:
Смішний ти, наївний ти, хлопче! Заховай. Це твій лист, твоє щастя… Мій лист, моє щастя теж прийде. Він прийде колись…
Під Олеськом хтось з дивізійників розповідав, як то вони заскочили в Підгірцях кількох ворожих кулеметників-юнаків. Розстрілявши всі набої з кулемета і не схотівши здаватися в полон живцем, ті «теж хлопці», підірвали себе гранатами. Самі себе… Гранатами… Лишилась каша…
І цікавим було Петрові та Романові чути, що й оповідач і слухачі не мали особливої злоби до «тих»,— мабуть і на злобу вже не вистачало духу.
— Бач,— сказав котрийсь мляво й понуро.— Не тільки ми коцаємось…
— Еге ж,— докінчив інший так само мляво, апатично.— Вони теж такі бідаки… Як немає вже виходу, тоді власна куля або граната… Але ж і завзяті, чортові сини!
З цього всього випливала тільки одна тяжка мораль — якщо «там» такі настрої, то немає чого будь-кому сподіватися на пощаду й милість.
І ніхто на пощаду й милість не розраховував і навіть не думав про те.
Не бачачи для себе іншого рятунку, як лише битися й якщо загинути, то в запалі бою, люди, «хлопці», що в пеклі поробилися суворими, загартованими мужами, билися героїчно.