Огненне коло – Іван Багряний

Тяжкий бій кипів під Підгірцями. Потім пересунувся

під Олеське… Потім під Гавареччину…

За замок і село Підгірці бій був особливо лютий. В Підгірцях, натискаючи зі сходу, з нами зударилась якась ворожа частина, сформована нібито з комсомольців, одчайдушних і таких, що нібито не здаються в полон. Спочатку ворог відтиснув частини дивізії геть і зайняв Підгірці. Але одчайдушним ударом частини дивізії відкинули ворога назад, завдавши великих втрат. Та підійшли більші ворожі сили й відтиснули хлопців на захід, під Олеське. Вони відступила з боями, як то кажуть, задкуючи, уступаючи кожний цаль рідної землі з великим опором і густо скроплюючи її своєю й ворожою кров'ю…

Петра й Романа смерть уперто минала, і Роман був у надзвичайному піднесенні, розпалений і несамовитий. Від якогось, аж наче гістеричного піднесення несамовитий. Замурзаний потом і кіптявою він, Роман, говорив Петрові (забуваючи, що це саме він уже сказав принаймні разів з десять):

— От якби билися отак усі, всі! І з самого початку! Ми б того проклятого «воріженька» давно загнали на піч…

Лишалося тільки невиясненим, хто саме «всі-всі!» та від якого саме «самого початку».

У короткі, украдені в смерти хвилини, Роман перечитував листа від милої й нишком цілував його. Бо там, крім страхіть, були ще понаписувані такі речі, від яких хлопцеві заверталася голова й мліло серце. І поки він був ще живий, він хотів упитися тією млостю, тією радістю від дівочих признань в листі, скропленому дівочими сльозами. Сліди сліз ще були видні, хоч. який той лист був пожмаканий і пропотілий, хований на юнацьких грудях.

Раз під час такого перечитування навернувся Петро, якого Роман, заглиблений в переживання, вчасно не помітив. Хлопчина буйно почервонів, бо був застуканий саме на тому місці, як він цілував листа… Петро зробив вигляд, що нічого не бачив, що йому, зрештою, ні до чого немає діла, хоч у самого серце стислося від жалю й ще від чогось. Роман знав, що той все бачив, лиш удає. Згортаючи листа й ховаючи тремтячою рукою в бічній кишені на грудях, Роман пробубонів, якось вовкувате поглядаючи спідлоба:

— Ну, чого скиришся?!

Петро помовчав. Сів поруч. Пожував травинку.

Й зідхнув з щирим тихим жалем:

— Я зовсім не скирюсь, дурню… Від того тону Роман зніяковів зовсім. Глянув на товариша, й аж сльози йому виступили на очах.

— Ну, не злосться… Ти бачиш же, що я зовсім дурію…

— Я теж дурію,— промовив Петро тим самим тоном.

— Як?..

— Та от так…

Роман присунувся близько й глянув у самі очі, замерехтів у них зволоженим своїм зором:

— Так? Скажи… Ти мав кохану?

— Так, я мав кохану…

— А-а-а…

Мовчанка.

— І де ж вона? — запитав нарешті Роман зовсім тихенько.

Петро поворушив бровами й примружився, дивлячись удалину:

— Я ж вже тобі говорив… Вона втекла з-під шибениці і щезла. І нема, брат…

Роман схвильовано витяг листа з кишені на грудях і простяг Петрові з щирою довірою, ніби тим хотів зробити товаришеві приємність, порадити в його горі.

— На ось почитай… Що вона пише…

Петро посміхнувся й одвів Романову руку з листом:

Смішний ти, наївний ти, хлопче! Заховай. Це твій лист, твоє щастя… Мій лист, моє щастя теж прийде. Він прийде колись…

Під Олеськом хтось з дивізійників розповідав, як то вони заскочили в Підгірцях кількох ворожих кулеметників-юнаків. Розстрілявши всі набої з кулемета і не схотівши здаватися в полон живцем, ті «теж хлопці», підірвали себе гранатами. Самі себе… Гранатами… Лишилась каша…

І цікавим було Петрові та Романові чути, що й оповідач і слухачі не мали особливої злоби до «тих»,— мабуть і на злобу вже не вистачало духу.

— Бач,— сказав котрийсь мляво й понуро.— Не тільки ми коцаємось…

— Еге ж,— докінчив інший так само мляво, апатично.— Вони теж такі бідаки… Як немає вже виходу, тоді власна куля або граната… Але ж і завзяті, чортові сини!

З цього всього випливала тільки одна тяжка мораль — якщо «там» такі настрої, то немає чого будь-кому сподіватися на пощаду й милість.

І ніхто на пощаду й милість не розраховував і навіть не думав про те.

Не бачачи для себе іншого рятунку, як лише битися й якщо загинути, то в запалі бою, люди, «хлопці», що в пеклі поробилися суворими, загартованими мужами, билися героїчно.

Там, де вони пройшли, немало лежатиме їхніх і ворожих кісток, немало черепів, присипаних пилом і тоннами землі, збурепої в небо, лежатиме там, і немало тих черепів колись виоре дядько, український селянин, батько цих хлопців, орючи лани свої. Одні з тих черепів лежатимуть зіницями на захід, а ще більше їх лежатиме тут зіницями на схід — це все будуть їхні черепи…

«О жовті черепи, зіницями на схід !»

Химерні думки лізуть в стомлену, гарячу від болю й безсоння голову.

«О жовті черепи, зіницями на схід!..» — звідки це? Ах, так, це ж з одного поета, отого що там, по той бік… З його знаменитого «СЛОВА О ПОЛКУ», з його надзвичайної поеми про український ПОЛК, про його безвиглядну, але героїчну, ніким не оспівану боротьбу, про його трагедію… Боже, що ж то за така фатальна, вічна історія! І там теж отак коні тягнуть батареї, вгрузаючи по коліна в чорнозем… Ось такі вони — пітні, мокрі, блискучі, в моргулях божевільне напнятих м'яз. Бач! Це ж про їхній «полк», про оцей «полк», про оце…

Тяжущі гармати вгрузають по самі станини в глевкий чорнозем, а гривасті коні, напружуючи рештки сил, виривають їх і знову грузнуть, виривають і грузнуть — тягнуть з хропінням, з колосальною напругою, побрязкуючи зумбелами й ланцюгами посторонок, викручуючи ноги, засікаючись підковами… Над ними опалове небо, й грім, і димний сажний туман, а вони тягнуть… А їм допомагають гармаші, такі ж пітні, змучені, але затяті. Все вперед і вперед! Вперед!

І сунуть вони, гримотять, гримотять. За ними гримотять ляфети, зарядні скрині, обози… В цілому — це ж і е вони, оті: «тяжкі потвори батарей» з Бажанового «СЛОВА О ПОЛКУ».

За батареями йде піхота… Ідуть мінометники… Гренадери… Над ними клекотить небо, меркне блакить від бомб, а потім розчахуються обрії від їхньої власної канонади… І знову виривають коні тяжкі гармати й ляфети з чорноземлі і знову гримотять, обливаючись потом…

Там, де пройшов цей «полк», лишається поле, здовбане й укрите вирвами, мов кратерами вулканів, залите кров'ю, засіяне черепами — їхніми власними…

«О жовті черепи, зіницями на схід!»

Так. Неодмінно.

Вони падають… Вони всі падають лицем туди, куди поривалися серцем, вони падають зіницями на схід.

І лежатимуть так до судного дня.

XIII

Але дедалі люди все більше нервове й фізичво вичерпувалися й навіть найтвердіші вже починала впадати в розпач, психічно заломлюватися.

Найкраще Петро спостерігав це на Романові.

Запал Романів танув. Вивітрювався геть. Його заступав відчай. Та який відчай! Бідолашний хлопчина не те що вимучився фізично, не те цо потерпав від страху, ні, він вичерпався душевно, бо переживав велику внутрішню кризу.

В одну з коротких хвилин перепочинку Петро кинувся шукати Романа й знайшов його лежачим У кущах. Хлопець лежав лицем в землю й плакав, що видно було по його плечах. Петро посояв над хлопцем, а тоді сів мовчки поруч. По якійсь хвилині взяв своєю кострубатою рукою за хлопців чуб і повернув ро себе. Роман вирвався й знову уткнувся в землю, але перестав плакати. Полежав так, а потім повернувся навзнак і, схлипнувши востаннє, промовив до Петра:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: