Огненне коло – Іван Багряний

Час наглив. Ніч добігала кінця, а треба би ще потемну форсувати річку Буг, якщо вони хочуть успішно пробиватися з оточення. І тому вони, закінчившії формування своєї пробоєвої групи, швидким маршем пішли на південь, до переправи. Назустріч їм трапилися люди, вояки їхньої дивізії, що чимчикували назад. Виявилося, що це ті самі, яких бачили Петро й Роман недавно й не могли загітувати пробиватися боєм разом з оточення. Тепер вони панічно чимчикували назад. Вони розповіли, що через Буг проскочити неможливо, лівий берег його обсаджений большевиками, укріплений, обставлений кулеметами, подекуди артилерією та танками.

— То куди ж ви чимчикуєте?! Чи не думаєте ви прорватися на схід?

— Ми не знаємо… Немає виходу… Ми загинули…

— То пішли з нами!

Таким чином група їхня збільшилася. Не було в останніх зброї, але Петро зробив так, як роблять большевики,— порадив хлопцям здобувати зброю в бою, в першому ж бою, у ворога. Іншої немає ради.

Зустріли вопи й того молоденького старшину, що біля штабу квапив їх та що поділився з ними хлібом. Як він зрадів цій зустрічі! Він витягнувся перед Петром в тонюсінький прутик, так як, мабуть, не витягався ніколи перед Фрайтагом, ударив обцасами й зголосився до послуху…

XVIII

Над ранок вони форсували Буг. Несподіваним і одчайдушним ударом розігнали большевицьку заставу по тім боці, в якомусь сільці, що була заскочена зненацька, та й, видно, була певна, що на них ніхто вже пе вийде й не нападе з того котла, бо все там винищене, а що живе, те розбите паралічем жаху, дезорганізоване, не придатне ні до чого. І тому всі спали, упившись перемогою й горілкою. Розбудив їх гуркіт бою. У великій пригоді стали мінометники — вони своїм влучним і бистрим вогнем підпалили село в кількох місцях, зруйнували кулеметні гнізда над самим Бугом на узгір'ї.

Увесь бій не тривав і тридцяти хвилин. Група обійшла село з заходу й повернула на південь, не втративши ні одного стрільця. Тим часом ворог думав, що напасники зайняли село й отаборились в ньому. По короткому часі почала бити звідкілясь ворожа артилерія, обстрілюючи село. Але то хлопцям було тільки для піднесення настрою. Вони не тільки розігнали якусь большевицьку частину, вони ще й наробили паніки та замішання серед ворога! Значить, щастя товаришить їм. Щасливий початок їхнього рейду окрилив їх, надихнув надією й вірою в щасливий вихід з цього проклятого кола смерти. Цей настрій тримайся міцно увесь час, протягом дальшого рейду, незважаючи на те, що за цим першим боєм пішла череда їх, таких боїв. Буквально кожен цаль їм доводилось брати з бою. Але вони йшли все вперед і вперед. Лавірували то вправо, то вліво, то робили обходи на північ, обминаючи окремі небезпечні місця, де їм ставати до бою було би ризиковане. Територію перстеня поволі опановували ворожі винищувальні відділи, але сильних з'єднань не було — головні сили тримали десь міцне кільце оточення, а найпередовіші, ударні частини. пішли далі, па Львів, на захід.

Група посувалася поволі, з великим трудом, але все на південь. За орієнтир для їхнього маршу правила канонада й сильна кулеметна стрілянина в південнім напрямку — там, згідно мапи, починалися густі ліси й узгір'я, там була лісиста, пересічена місцевість, і то безперечно там клекотав грохіт бою — билися ті, що йшли на прорив. Це десь кілометрів за 20. Хтось сильний виривається з оточення, а ще сильніший не пускає. Туди поспішав і Петро та Роман з своїми товаришами — підсилити наступ! В цьому запорука їхнього успіху й успіху тих, що б'ються там. В цьому їхній рятунок.

Швидше! Швидше!

Вони поспішали, а поспішаючи, кидалися в бій з усім, що траплялося на перешкоді,— й тому марш їхній хоч був гарячковий, але був повільний.

Сонце зійшло для них під час бою при якомусь сільці, либонь, під Почапами. Село вже було спалене попередніми боями за нього — зовсім недавніми боями — і в ньому лише диміли руїни та стирчали ожуги, та де-не-де скелети розбомблених хат. Село займав ворог. Бій тривав понад годину, і в результаті ворога. що засів в недопалених хатах та хлівах, було вибито геть з села і розпорошено.

Хлопці перемарширували через село як переможці. Але те, що вони побачили в селі на вулицях і по дворах та городах, дуже засмутило їх.

По вулицях попід тинами, по дворах попід ожередами, попід хлівцями й так просто на межах лежало багато побитих вояків — головно українців і лише де-не-де німців. Видно, тут точилися (зовсім недавно!) жорстокі бої за кожний метр шляху вперед, до волі, до життя.

А ще їх засмутила відсутність місцевих людей взагалі, відсутність населення. Де воно? Чи розбіглося? Чи взяте в полон ворогом і виселене на схід, мовляв, подалі від смерти, від фронту? Чи вибите?

В однім дворі Петро почув плач дитяти. Пішов на той плач. Плач просочувався десь з-під землі. Ледве знайшов Петро під руїною двері до погреба. Розгорнув груз. Відчинив (підняв) двері — в лице йому вдарив тяжкий сопух і вибухнуло ревище дітей та жінок… їх було повнісінько в погребі, там, в темряві, немов живцем погребенних. Це ж вони поховалися від смерти й від ворога.

— Ну, ну,— заспокоїв Петро той одчайдушний лемент.— Свій! Сидіть тихо. Скоро вже все скінчиться, й тоді вилізите. Всі ви будете живі. Живі! Чуєте?.. — і закрив ляду та й пішов, заточуючись, геть. Він хотів, щоби вони всі залишилися живі. Зрештою, його брали завидки до тих крикунів. Безперечно вони лишаться всі живі. Трохи наберуться страху, але для них той страх вже кінчається. Зрештою, то діти, для них життя ще не жите, їхня порція страждань ще впереді, а за це, що було й що діється, вони одвітчики. Як шкода, що він не маленький отакий цвіркун, що він не сидить отак в погребі й не кричить отак голосно й до смішного несамовито.

Після сходу сонця стало для них погано, зовсім погано. Вони мусили рухатися все на виду. Сонце відібрало у них один дуже цінний шанс — несподіваність нападу й невидимість їхньої кількості і взагалі невидимість їх. Крім того, з денним світлом почала діяти ворожа авіяція.

Але для них не було вибору. Вони не могли засісти десь, заховатися та й чекати ночі. Для цього вже їм не дано часу. їм дано раховані короткі хвилини, й вони мусили з них скористатися, незважаючи ні на що.

Швидкість, швидкість і ще раз швидкість! Тепер це їхній шанс.

Гуркіт бою на півдні тривав далі, то притухаючи, то розгоряючись знову. Група чимдуж квапилась туди. Коли гуркіт бою затихав, усіх огортала тривога, а то й розпач — значить, або тих, що там проривалися, розбито, або ж вони прорвалися й відірвалися від ворога й від них теж і тепер, живі й радісні, прямують без перепон до волі, до життя. В обох випадках їхня власна перспектива погіршувалась.

Коли ж гуркіт бою вибухав знову, з ще більшою силою, тоді всіх огортала радість. Значить, наші ще тут і їм судилося, може, з'єднатися й разом пробитися.

Тим часом до того гуркоту було далеко. Ой, як далеко!

І не так тому далеко, що багато кілометрів, як тому далеко, що всі шляхи їм перетяті, що всюди, куди не повернись, ворог, з яким треба битися… А з повітря полюють залізні стерв'ятники…

Помалу падали люди. Там один, там два. А там загинуло зразу десятеро від несподіваного ворожого вогню з добре укритої засідки.

Одначе група посувалася все вперед.

Найгірше було з пораненими. Вони плакали, вони благали не кидати їх ворогові на муки й наругу. Якщо не можна їх забрати з собою, то ліпше хай хтось дострелить. Вони просили того дострілювання, як милости. Але в кого ж підніметься рука дострелити товариша, свого друга? І ранені або лишалися конати, або дострілювалися самі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: