Огненне коло – Іван Багряний

Петро посміхається. Жує прутик і дивиться десь на схід. А Роман зломано зідхає, з хрипом:

— Тільки от ми самі кінчаємось, це біда… Петро рішуче випльовує прутика й говорить таким самим голосом, як Роман недавно:

— Неправда!

— Що неправда?

— Ми не кінчаємось! Ану, лиш вставай!

— Чого?

— Будем прориватися…

— Гм… З ким?

— Ходім пошукаємо.

Роман безнадійно звісив голову. Мовчить. А далі видихає те саме скептичне, гірке:

— З ким?

Петро встає, а тоді нахиляється над Романом і говорить йому в саме лице, в заплющені утомою й резигнацією очі, говорить твердо, вольово, як гіпнотизер, що хоче вдихнути віру в свого сонного безвольного пацієнта:

— Ходім! Ану ж нам пощастить… І ану ж нам ще доведеться колись поміряти її й навпаки. Га?

Роман розплющує очі. Дивиться па Петра. Посміхається. А потім крутить головою уперто, скептично:

— З ким?

— Пошукаємо, кажу, ходім! — аж визвірився Петро раптом, і перекривив: — «З ким, з ким». Зі мною! Вставай!

— А, з тобою… Ну, з тобою я завжди готовий… Дай руку…

Петро допоміг своєму другові, своєму розбитому вщент мрійникові звестися, й вони пішли.

Кільце оточення було щільне й міцне, і пробити його не так просто. Удвох його не проломиш. Для цього треба більшої сили, великої сили. Версія про те, що ззовні прийде рятункова акція в формі німецьких потужних панцерних частин і авіації, лишилася байкою. Казкою для дурнів. Немає їх, тих частин. І не буде. Бо їх взагалі у німців немає. Та й наївним було би думати, що німецьке командування, речник геренфольку, в цей критичний для їхнього райху час стало би ризикувати рештками своїх сил і кидати їх на рятування якихось там «хлопців», якихось там унтерменшів, однаково приречених на погній. Тим більше, що ті «хлопці» елемент зовсім ненадійний, здібний повернути багнети в найнесподіваніший момент супроти геренфольку. Хіба симптомів цього було не досить?

Ні, ніхто не буде їх рятувати. Вони, всі ці рештки розгромленої дивізії, здані на самих себе. Хай виломлюються.

З того, як одчайдушне металися окремі групи, кидаючись на всі боки, мечучись по всіх шляхах і доріжках, по полях і лісах, з того, як більші групи роздробилися на менші, розпорошилися, переходячи на принцип — «кожен сам за себе» та «ану ж я сам якось проскочу і врятуюся», а рівно ж і з того, що випадки самогубства вояків стали масовим, звичайним явищем, видно було, що проломити перстень ніде не вдавалося. Перстень той все звужувався, удушуючи все, що в ньому є.

Петро й Роман стали на перехресті кількох доріг і чекали. Десь на півдні, в багатьох місцях, досить близько на південному сході, на заході, а також на північному заході, била тяжка ворожа артилерія, клекотали міномети й татакали станкові кулемети, а їм у відповідь де-не-де трагічно лопотіли ручні автомати та поодинокі гвинтівочні постріли. З тієї звукової картини можна було зрозуміти, що відбувається на оточеній території. Ніде не чути справжніх проломних боїв, не чути наступу, лише методичний, загороджувальний вогонь переможця, що не хотів нікого випустити живцем і не шкодував амуніції, обстрілюючи всі шляхи, дороги, ліси й лісочки та недопалені села.

На схід, десь близько, в двох місцях вирував клекіт танків і автомашин — то, видно, переформовувалися ворожі частини, бо клекіт стояв все на одному місці.

Петро розіклав мапу на колінях і при вечірньому світлі намагався зорієнтуватися. Так, то, напевно, ревуть танки й автомашини в Одеську та в Сасові, цілком залитих ворогом. На півдні спалахнув потужний вогонь автоматів і ще потужніший вогонь гранат, кулеметів і мінометів,— можливо, там проривається якась організована група. Там залізниця й села Княже, Почапи, Ясенівці, Вороняки, а далі починаються ліси, й ліси, й узгір'я… Так, прориватися треба би в тім напрямку!..

Управо від них Красне, уліво — Золочів, Все опановане ворогом. З Золочіва й Красного б'є кудись тяжка ворожа артилерія.

Стояли хлопці на перехресті, намагаючись зібрати з ріжних недобитків, з окремих розпорошених людей пробоєву групу, щоб іти на прорив, але марно. Нікого приєднати їм до себе не вдавалося. Окремі люди й невеличкі групки — по три, чотири чоловіка — моталися дорогами, але побачивши на перехресті двох безумців, що, напевно, були начальниками й чигали на них, зминали геть і чимчикували стороною… Роман спльовував і рипів зубами нівпритомний:

— Йолопи! Щурі чортові!!

— А може ж, то большевики й лякають нас,— посміхався Петро.

— Все одно йолопи! — настоював на своєму Роман.— Чого ж вони минають нас, хочу бачити їх у вочі! — і стискав автомата.

Одна група з шести обідраних, переляканих, захеканих людей вийшла на них. Всі в уніформі їхньої дивізії, але без відзнак, і без «левиків», і без зброї, і без шоломів. Побачили Петра й Романа й хотіли було кинутися навтьоки, їх зупинив Роман:

— Здорово, молодці! — гаркнув він на московський солдатський манір, але з явним глумом і жовчю, та й його галицька вимова говорила сама за себе, поминаючи те, що він і Петро не спороли в себе ані «левиків», ані інших відзнак.— Ге! Та ви, я бачу, герої! А де ж це ваші відзнаки, хлопці?.. Чи, може, в полон націлились?

— Та ні, та ми… та той… — Затикалися декотрі. Інші мовчали.— Ми, знаєш, про случай, ану ж на нас наскочить ворог…

— Стріляти ворога треба, гад! — аж затрепетав Роман.— Чув, чортів сину!?

— Ну, ну, чого репетуєш!.. Пішли, хлопці, далі…

— Стій,— промовив Петро спокійно й примирливо, й з ноткою гіркої усмішки: — Стій. Куди ви, хлопці?

— Туди, куди й ви.

— Ну, то давайте разом… На прорив.

— Е, не вийде… Треба тишком-нишком, непомітно… Петро засміявся.

— А послухай лиш! — і повів рукою по обріях що клекотали густим клекотом в усіх сторонах.— Миша не пробіжить.

— Пробіжить… — і це «пробіжить» було сказане таким голосом, що від нього оскома повставала, як від кислої кислиці.

— Ні,— сказав Петро.— Погана ваша тактика, хлопці. Треба пробиватися. Треба разом, треба не мишею бігти, треба боєм іти.

— Годі! Досить ваших боїв! Нахлистались! — загомоніли хлопці гістеричними голосами.— Тепер ми самі, ми без вас… Ми мишею, шасть-шасть… Зрештою, ми мирні люди, ми беззбройні…

— А-а-а,— протяг Роман.— Вони сучі сини повикидали зброю. Бач! Вони «мирні люди»! Хай ідуть до чорта! — І одвернувся з сльозами безсилого гніву а чи відчаю на очах.

Петро мовчки уступив з дороги, і група швидко шаснула повз нього, подалася на захід підтюпцем і канула в присмерку.

— Щасливої дороги, браття!

Зідхнувши, Петро безсило опустився на землю. Помацав голову. Щось вона дуже йому боліла. Рана гноїлась, зуділа немилосердно, гній стікав потрохи з-під марлі поза вухо й на праве око. Добре, як не буде зараження крови. А втім аллах із ним. Петро махнув рукою байдуже. І промовив уголос саркастично, при чім сам не впізнав свого голосу, так він басив від гарячки:

— Мабуть, не буде діла… Сідай, Романе, сідай, мрійнику мій, сідай, мій дурнику синьоокий, закуримо.

XVII

Вони закурили, вишкрябавши з кишень всі рештки тютюну, не тютюну, а потерті разом з сміттям.

Швидко сутеніло. В міру того, як спадала темрява, почали проступати все дужче сполохи заграв у всіх кінцях. Замерехтіли разки трасуючих куль, то там, то там. Запалахкотіли освітлювальні ракети на півдні й на заході. Забили вогненні водограї управо — десь, мабуть, над Бузьком і вліво над Золочівом. Заморгали мовчазні блискавиці від далеких розривів бомб і гарматнів у ріжних кінцях. І так само, як спалахи вогню, почав з темряви проступати, наростати людський притишений гомін і тупіт ніг, то пустилися бігти людські товпища з усіх сторін, повихоплювавшись зі своїх денних сховищ. Вони бігли більше навпростець, без доріг і стежок, по витолочених житах і пшеницях, попід гайками й перелісками, ярками й переярками… Як дикі істоти. Піди налови з них боєву групу!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: