Намагаючись вгамувати нестерпний біль пораненої голови, Петро здер стару, загноєну пов'язку й іде так… Йому так легше, вітерець обвиває голову, освіжає її… З рани спливає кров, але то байдуже, та він і не бачить, лише відчуває лоскіт на шиї. Нехай… Лиш би якось перейти все це і вийти з цього велетенського кладовища до волі й до рідних, до друзів… Так, ще б хоч раз побачити старих давніх друзів, хто лишиться в живих.
Так, стікаючи кров'ю, він іде все вперед, туди, де пішли десь товариші.
Він іде… Він несе панцерфавста, як кийок, що його підсунув чорт саме тоді, коли в нього не лишилося вже іншої, більш практичної й потрібної зброї… Він несе панцерфавста, може, для того, щоби в останню хвилину зірвати своє життя, як вже не буде ніякого виходу й не лишатиметься зовсім сили.
Світ йому увесь почервонів і почорнів, бо у віччю плавають огненні кола і чорніє провалля безодні. В цім стоять «паникадила», як серед темної ночі…
І от його настигла смерть…
XXII
І от його настигла смерть.
Він сидів над якоюсь глухою дорогою, слухав грохіт бою з усіх сторін, слухав свій власний біль в душі і в серці, отаке якесь скімління, немов плач немовляти, намагався його вгамувати… Думав над тим, що ж то за такий ворог, що так нещадно напосівся, що має стільки злоби й жорстокости, й смертельних засобів у своєму розпорядженні, які він вергає немилосердно і безугавно, але який він сам? Який він сам? Яке його обличчя? Ось скільки часу триває це пекло, але він так і не бачив ворога в обличчя, не бачив його зблизька. Не дивився йому в очі. Які в нього очі? Що в тих очах написано?.. Як би в ті очі перед смертю глянути! Як би його побачити зблизька, подивитися на нього нещадного і немилосердного! Отак віч-на-віч…
Ось над цим думав Петро мляво, сидючи осторонь від дороги на купі землі біля глибокої бомбової вирви, як раптом почувся грохіт, що наростав і котився на нього. Петро підвів голову й побачив велику сталеву потвору — сірий, совєтський танк «Т-34». Танк з ревом котився по дорозі, виринувши з долини…
«Ось він, ворог!!»
Напевно, побачивши Петра на пагорбку, танк шалено і тріюмфально заревів, як жива істота, і попер навпростець, з наміром розчавити цього солдата в пошматованій, безбарвній, але такій характерній уніформі. Погнав, як хижак на свою жертву…
Петро без хвилювання подивився якийсь час на страховище, потім помалу сповз за пагорбок… Так, танк іде на нього. Ось це і є вона, Смерть! Наладувавши панцерфавста, Петро почекав якусь хвилину, спокійно (так, як колись чекав під час облав на вовка)… Потім швидко вихопився й вистрілив — пустив «кулак» усторч в потвору, а сам упав навзнак і покотився униз, у бомбовий кратер. Розлягся пекельний вибух… Лязг і скрегіт… І потвора раптом стала цапки над самою вирвою, тяжко зідхнула димом і чадом, повернулася боком і поповзла по інерції до вирви, накриваючи її й накриваючи Петра, що лежав на самісінькому дні. Але до дна потвора не дістала, бо розвернулася упоперек…
Якийсь час потвора пойорзала в передсмертних корчах, осипаючи землю на людину, що лежала внизу горілиць, ніби її загрібаючи. Пойорзала, поки не заглух мотор. А як мотор заглух, потвора перестала здригатися…
Петро лежав під сталевим драконом на дні вирви й чекав, що буде далі,— він чекав смерти. Ось вискочать люди — вискочить ворог, якого він нарешті побачить, гляне йому в очі перед смертю, і все скінчиться. Але люди не вискакували, не чути було жодної душі, лише одну мить здалося, що хтось протяжно й глухо застогнав. Одначе стогін не повторювався. Тоді Петро вигрібся, виповз нагору.
Перед ним був велетень-танк… Башта в нього геть розвернута й крутиться, ляда люку скарьожена й відчинена навстяж та так і стоїть, ніби відзяплена щелепа в пащі апокаліптичної потвори, пораженої блискавкою. З середини пащі виходить дим і б'є нестерпний сморід паленої гуми, але полум'я немає. Танк чомусь не спалахнув, як звичайно, може, тому, що бак з пальним зостався неушкоджений… їдучий дим пробивається з люку й з усіх щілин — можливо, там горить всередині… А може, то з танка виходить дим і газ, нагнатий туди шаленим вибухом панцерфавстової гранати… Петро стояв і зовсім спокійно міркував про це і так само спокійно дослухався до нутра танка. Всередині аніякісінької ознаки життя.
— Галло! — сказав Петро голосно.— Ану, виходь! Хто там?!
Мовчанка. Тоді Петрові раптом чомусь стало страшно. Незрозумілий і якийсь містичний жах струсонув ним. Чи то від думки, що він от убив кількох людей і вони тут ось, за сталевою стінкою, у череві танка й їхня смерть на його сумлінні, а чи то від тривожного якогось передчуття, що пройшлося ним, невідомо-звідки зринувши, і зродило той жах… Петро миттю стрибнув на танк і кинувся до люку… Заглянув…
Всередині темніли скорчені людські фігури,—люди в танкістських комбінезонах… Вони лежать, одне навалившись на одне…
— Галло,— сказав Петро тихо.— Живі?.. Ранені?.. Галло!
Мовчанка. Ані звуку.
Тоді Петро поліз у люк… Він хотів бачити ворога. Він хотів глянути йому в обличчя.
І він глянув. Те, що він побачив, струсонуло ним до решти, до мізку костей…
Дві фігури, скрючені на підлозі, не можна було впізнати, бо обличчя були опалені газом і заюшені чорною закипілою кров'ю.
Третя ж фігура припала до стерна, схилилась на нього та так і заклякла, поклавши голову на керунок, ніби від утоми. І риси обличчя її були чисті…
І було те обличчя дівоче…
І було те обличчя знайоме…
…Ата!
Обличчя сіро-бліде, лише з вуха через краєчок, з-під шолома, стікає смужка густої червоні крови і застигає на шиї…
Петро думав, що це галюцинація, що це вільне маячіння… Але ні. Це Ата!
Перевів дикий погляд на фігури, скрючені на підлозі, й аж тепер побачив, що то теж дівчата… Дівчата-танкісти…
У кутку, за керівницею, стоїть казаночок з вареною пшеницею всуміш з квасолею… «Це їхні харчі!» Казаночок перехнябився, й «харчі» наполовину вилились геть на якесь ганчір'я.
Знову перевів погляд на обличчя, покладене на керунок танка. Не здаючи собі справи, простяг руку й стягнув танкістський шолом з дівочої голови… Ата!!! З-під шолому розсипалося її буйне волосся, підрізане по колишній студентській моді,— волосся впало на чоло, на вухо, на щоку, заворушилося, як живе, розтікаючись…
Петро повів рукою по ніжному, шовковому волоссі, й його шорсткі пальці заплуталися в тоненьких волосинках…
— «Ворог»…
«Так ось він, «ворог»!..»
Обережно виплутував пальці з полону тонюсіньких волосинок… Виплутував… А тоді раптом шарпнув і кинувся геть.
Виліз з танка і пішов.
Йшов тиняючись, помалу, потім швидше. Швидше.
Йшов не озираючись.
Не бачив нічого перед собою. Майже біг. Йшов із решток своїх сил. В ніщо. В порожнечу. В чорне провалля…
Утікав від того, від чого не можна втекти.