Нажаханий і неспокійний, прокинувся Горевій, застогнав від болю в пораненім тілі.
— Вої мої, де ви? До мене!
Двоє чатових нечутно ввійшли до покоїв, наблизилися до ліжка.
— Чого бажаєш, царю?
— Підведіть мене до вікна…
Чатові підвели царя з ліжка, допомогли сісти на підвіконня. Він глянув униз, на дворище. Там покотом спали вої після святкової ночі, на торговищі чаділи недопалки вогнищ. Світлішало небо, блідли зірки, над кручами й словутинськими долами густішали тумани.
— Що за дивний сон? — бурмотів цар. — Невже я помру? А зі мною й царство моє розпадеться… О Перуне! Не дай статися такому лихові. Я ще не довершив свого задуму, рано йти до краю Світовида… А коли й так, то пошли мужа сильного для Миросі, щоб онук мій утвердив царство славне від краю до краю землі. Всі мої, кличте радника Печеруна, кличте доньку мою Миросю!
Небавом Печерун вже вповзав до покоїв, чорні очиці його бігали вусібіч, він не відав, чого йому чекати — ласки, а чи кари.
— Печеруне… маю вирішити невідкладну справу…
— Кажи, царю. Я піду на край світу, аби тобі догодити!
— Так далеко не треба… Ой, шпигає в спину! Прокляті напасники! Так помолотили мене… ой! Як сніп ячменю… Кепська справа… Я, мабуть, помру, Печеруне!..
— Що мовиш, царю? — з удаваним жахом скрикнув Печерун. — Та чи можна думати про таке? Ми ще не утвердили царство витицьке, ми ще маємо рушити силу свою до країв верховинських, щоб і там знали руку царя Горевія. Не мисли, царю, про сумне, тобі рано йти до краю Світовидового!
— Не вмовляй мене! — простогнав Горевій. — Сам би хотів жити вічно, та долю не об’їдеш… Ой! На всяк випадок маю утвердити волю свою. Ага! Мирося прийшла… От і добре!
Царівна метнулася до батька, притулилася щокою до грудей. Зазирнула в обличчя, приклала ніжні долоні до чола.
— Чого вам, батеньку? Чому в передсвітання покликали?
— Миросю, — урочисто озвався цар, обнімаючи її за плечі, — маєш нині вибрати собі нареченого.
Дівчина сахнулася від нього, а в очах Печеруна засвітилися вогники цікавості.
— Татку, як то вибирати? З кого?
— Маю на оці трьох воєвод і лицарів своїх. З них ти й вибереш собі долю…
— Хто ж це? — помертвілим голосом озвалася дівчина.
— Скажу… Хе-хе! Чого це ти зблідла? Млієш від цікавості? Нічого, нічого… Батько поганого тобі не підсуне. Ой! Сам знаю, що тобі до вподоби буде… Слухай же… Перший лицар — Мечик, Печерунів синок…
Радник аж підскочив від радощів, схилився перед царем у низенькому поклоні.
— Царю, ми з сином — твої смерди повік. Покликати сина?
— Зажди, — невдоволено мовив Горевій. — І чого ти поспішаєш, наче голодний до столу? Я маю ще двох лицарів на приміті. А донька вже сама вибере, хто їй до смаку… хе-хе! Хоч я гадаю, що Мечик був би найкращий. Слухай же, доню: ще я маю для вибору лицаря Борена і воєводу Тирла. Говори ж мені, хто буде мужем твоїм? Хто стане батьком наступного царя?
Царівна гордо випросталась.
— Татку, я не кохаю жодного з них. Нема поміж них обранця мого!
— Хіба я тебе питаю, кого ти кохаєш? — гнівно гукнув Горевій. — Неслухняна дитина. Ой! Мені кричати важко, а ти сердиш мене. Всякі вигадки — кохання, милування… Мені царевич потрібен, а не твоє кохання. Вибирай з тих, кого я назвав…
— Без любові не одружуся! — вперто одвітила Мирося.
— Миросю, — улесливо проспівав Печерун, утримуючи її за руку, — та ти лиш накажи — Мечик ляже перед тобою слухняним псом… Та він не дасть на тебе порошинці впасти…
— Знаю, знаю, — вирвалася від нього царівна і тужливо поглянула у вікно на імлистий обрій, де жевріло світання. — Та мені не до серця улесливі пси, Печеруне! Мені хочеться, щоб дружиною мені був славний лицар, герой!
— Накажи! — скрикнув радник. — Накажи… і Мечик стане героєм!
— Ну це ти вже теє… мелеш пусте, — сказав цар. — Герой з Мечика такий, як з домашнього пса вовк. Проте для Миросі годиться. Мені герої ні для чого. В дружині — інша справа! А до царювання потрібні люди хитрі, розважливі, розумні… Миросю, кого ти вибираєш?
— Може, я кого іншого назову? — несміливо мовила Мирося.
— Не вигадуй! Або слухайся, або я тебе вижену в дикий степ! Ой, неслухняне дівчисько! Вибирай, кому кажу!?
— Згода, — раптом озвалася дівчина, а на її обличчі промайнула усмішка. — Лише одна умова…
— Яка там ще умова? Ой! Несіть мене до ліжка… Ну, кажи…
Царя перенесли од вікна до постелі, вкрили вовняним коцом. Мирося несміливо підступила до нього.
— Татку, хай ваші лицарі розгадають загадки, які я загадаю… Тоді я згоджуся. Хто всі загадки розгадає — той і стане моїм нареченим…
— Нащо ці витребеньки? — здивувався цар.
— Туману напускаєш, Миросю, — скривився Печерун.
Мирося лукаво глянула на радника.
— Хочу переконатися, чи придатні лицарі для царювання. Для того треба голову неабияку. От ми й побачимо, чого вона варта у ваших лицарів: носити шоломи чи, може, ще для чого?
— Хе-хе, — вдоволено посміхнувся Горевій, — мудра дитина у мене… Печеруне, хай так буде. Збирай людей, воїв, лицарів, хай весь Витич відає — царівна вибиратиме собі пару. Ой, пече! Та не забудь — на майдан знову викочуйте меди, паліть багаття, смажте ягниць і телят! Свято для всіх! Хай знають щедрість Горевія!..
Святковий гомін котився понад майданом, біля вогнищ дружинники й ремісники пригощалися з грубезних дубових бочок медами, наливаючи запашний напій у глибокі бронзові черпаки. А дівчата й жінки, діти та старі люди купчилися біля царської кам’яниці, позирали на ґанок, звідки мала вийти царівна. Всім було весело й цікаво: витицький люд знав, що Мирося вибиратиме собі дружину якось незвично, не так, як всі. Прийшов до городища і пастух Корінь, назирив поміж товпищем сина Зореслава, привітався з ним.
— Як тобі тут? — тривожно заглянув у очі синові. — Чому змарнів? Тільки одна ніч минула, а ти вже якийсь… не такий…
— Який же я?
— Сам не свій. А вчора ти славно гамселив ворогів. Якби не ти, непереливки було б цареві. Хвалю, синку, хвалю…
— Ой, татку! — похмуро одвітив син. — Мені тепер не до того!
— Бачу, бачу! Гадаєш, я не збагнув? Уже прикипів серцем до царівни? Все одразу на мою голову накотилося, всі лиха світові. Дурний ти, аж кручений. Лізеш сам у пащу гадючу, наче дурне жабеня. Колись сміятимешся над собою…
Хлопець одвернувся з досадою.
— Може, колись і сміятимуся… а нині плакати хочеться…
Його душу рвали на частки незримі шуліки. Не міг діждатися, коли з’явиться Мирося, щоб зазирнути їй в очі. Що ж сталося, що одразу після благословенної ночі вона вирішила одружитися? А як же їхнє кохання? Квітка серед чарівної галявини? Чи то приснилося? Привиділося у химерній мрії? А в житті — зась пастухові до серця царівни?..
Неподалік почулися ніжні перебори гусел, тихий голос Бояна заспівав прадавню думу. Корінь з сином пробилися до ґанку, зупинилися коло співця. А він, звівши незрячі очі вгору, перебирав чутливі струни і вплітав у тривожну мелодію дивні слова:
Гей, думо вірная, струни звучнії,
Проженіть мою тугу чорную…
Розкажіте мені та порайте мені,
Як у світі білому жити праведно?
Щастя де моє? Доля де моя?
Гей, правда де моя?
Засіваю ниву щирим зерном, гей,
А на ній восени кукіль родиться…
Гей, мурую хату для родини я —
А живу весь вік сиротиною…
Моя доленька, мов билиночка,
За вітрами покотилася…
Пісня вірная та й відказує:
— Засівай ниву вольною волею,
А муруй світлицю словом праведним,
Незрадливою яснодумою!
Вольною волею,
Словом праведним!
Яснодумою, гей, гей, гей!
— Не до вподоби тут пісні Боннові,— тихо мовив Корінь синові.— Глянь, Печерун вовком дивиться на співця, з’їв би його живцем.